«Мати віру — це бути просвіщеним», — владика Богдан Дзюрах про духовну сліпоту

13 лютого 2021

У XXXI Неділю по Зісланні Святого Духа, базуючись на євангельському уривку про зцілення сліпого поблизу Єрихону, владика Богдан Дзюрах запропонував усім вірним поставити собі запитання: «А чи справді я є просвіщеним?» Адже доволі часто, за словами архиєрея, наша молитва та ставлення до ближніх свідчать про нашу духовну сліпоту.

«Мати віру — це бути просвіщеним», — владика Богдан Дзюрах про духовну сліпоту

Ми сьогодні знову зібралися у Домі нашого Отця Небесного, у школі Господа Ісуса, щоб у світлі Святого Духа вчитися живої віри, віри справді християнської. Нинішнє Євангеліє є для нас школою молитви і любови.

Дві передумови молитви прохання

Школою молитви, бо показує, як має виглядати наша благальна молитва, молитва просьби, яку заносимо до Господа.

Така молитва має дві передумови і обидві проявляються у цьому нинішньому Євангелії. Перш за все, мусить бути усвідомлення власної потреби, власної нужди, власного браку, а друга передумова доброї молитви — це довіра до Господа Бога, віра в те, що Бог може і хоче нам допомогти, бо є нашим Отцем, любить нас і бажає нашого справжнього добра. І саме ця довіра до Бога, переконання, що Він прагне нашого добра, що Він не є байдужим до нас, робить молитву такою витривалою, наполегливою та вкінці — успішною. Втім, з досвіду знаємо, що трапляється і так, що деякі наші прохання, які ми заносимо до Господа, залишаються «не вислуханими», Бог не дає нам того, про що ми просимо. Чому так стається? Хтось слушно зауважив, що не існує невислуханих молитов, трапляються щонайбільше невиконані просьби, бо часом ми просимо не про суттєве, не про важливе, не про те, що є причиною нашої біди і нашого нещастя чи нашої потреби.


Прохання про злагоду в сім’ї

У наших благальних молитвах важливо сягати не просто до симптомів, але сягати до причин невідрадного стану, сягати до суті справи, до кореня проблеми. Бо можна просити про мир і злагоду в родині і сім’ї, але можна сягати ще далі і просити про зцілення серця від егоїзму і гордині, від сліпоти на потреби ближнього і від байдужості, бо саме вони можуть бути причиною негараздів і браку взаєморозуміння між найближчими. Ми, люди, дуже схильні надто легко виправдовувати самих себе і дуже легко оскаржувати і звинувачувати наших ближніх. Тому вважаємо, що то інші мали б змінити свою поведінку, інші мали б бути більш делікатними, більш уважними, терплячими, вибачливими тощо. А насправді йдеться про те, що то в моєму власному серці є замало любові, в моєму серці є так багато егоїзму, самолюбства, прагнення, щоб мені служили, я не готовий чи не готова служити найближчим — чоловікові, дружині, батькові, матері. І саме тому, можливо, є ота дисгармонія, оті напруження, які настільки докучають всім. Отож, просити слід про звільнення від егоїзму, самолюбства, гордині, лінивства, ревнощів. Скільки напружень трапляється в родинах через хворобливі ревнощі, через конкуренцію, мовляв, хто тут старший, хто в хаті керує?! А в хаті не має бути того, хто керує, неначе б це був офіс, де є начальник і підвладний, — в хаті має панувати любов, а вона не шукає свого, не надимається, не поривається до гніву, все зносить, все перетерпить… (1 Кор. 13). Там, де любов, не питають, хто тут «старший», а просто служать і тішаться, що можуть послужити, що можуть уступити іншому, в ім’я добра, спокою, лагідності і покори…

Прохання про кращу долю для народу

Можна просити про кращу долю для себе і для народу, але можна сягнути трохи глибше і просити про мудрість і відповідальність у здійсненні власних громадянських обов’язків, бо, можливо, легковажність і поверховність у цьому саме і є причиною суспільної несправедливості і недолугої політики, від якої потім страждаємо ми і наші діти та весь народ.


Господи, дай мені просвічення!

То ж коли Ісус питається сліпого: «Що хочеш, щоб я тобі зробив?», то це питання не є зайвим. Бо той чоловік дотепер «сидів край дороги і просив милостині». Він задовольнявся більшими чи меншими подачками, субсидіями. Але про що проситиме тепер, коли стоїть лицем в лице перед Господом Богом, Який кличе його до себе? Це зближення людини з Богом і спілкування з Ним і є молитвою. Про що цьому сліпому насправді йдеться у житті? Може, він задовільниться ще однією щедрою пожертвою від цього доброго і милосердного чоловіка з Назарету? На щастя, сліпий сягає до кореня свого нещастя: «Господи, дай, щоб я прозрів!». «Бо коли я буду бачити, я зможу давати собі раду: я зможу твердо стояти на своїх ногах, впевнено ходити цією дорогою, яка є тут для того, щоб по ній іти, а не сидіти на узбіччі. У моєму житті не буде панувати більше темрява, я вже не буду більше дезорієнтований. Господи, завдяки прозрінню я зможу розрізняти добро від зла, правду від омани. Бо дотепер я що не зроблю крок, — все в якусь яму попадаю, все йду в неправильному напрямку, знову і знову стаю на ті самі „граблі“, які спричинюють страждання, смуток і розчарування… То ж Господи, дай мені прозріння, або ще більше — дай мені того, що ми у християнстві називаємо просвіщенням: здатність бачити серцем, бачити суттєві і важливі речі». І саме про це він просить.

Мати віру — це бути просвіченим

У великій мірі можемо сказати, що він уже був просвіщений, йому бракувало ще тільки фізичного прозріння. Він вже у своєму серці знає, що цей Ісус не є просто мешканцем одного Галилейського містечка під назвою Назарет, він — «Син Давида», він — Господь. А тому у Нього слід просити щось велике, справжнє, щось, що може не просто вирішити якусь дочасну тимчасову проблему, але може змінити усе моє життя! І тому Ісус каже: «Прозри! Віра твоя спасла тебе». Мати віру — це бути просвіщеним. Ми тому називаємо Свято Хрещення Господа нашого Ісуса Христа Святом Просвіщення. Коли ми самі занурюємося у йорданські води Святого таїнства Хрещення, ми отримуємо дар просвіщення. Людина віруюча, просвіщена — це та, котра починає бачити суттєві речі. Однак, саме цього нам нераз бракує. І про це маємо і ми просити.

Йоганн Генріх Стовер, Ісус зцілює сліпого Вартимея, 1861Йоганн Генріх Стовер, Ісус зцілює сліпого Вартимея, 1861

Дві риси просвіщеної людини

По чому видно, що людина є справді просвіщеною? В першу чергу по тому, що вона на молитві просить про суттєві речі. Не розмінюється на дрібниці, на другорядні справи і поверхові речі. Бо вона розуміє, що з Божою допомогою і з допомогою отих дарів, які вона вже має у собі, за умови просвіщенного серця, все решта осягатиме і здобуватиме. Слово Боже закликає нас: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33). Люди дуже часто просять цієї «решти», а отримавши її, нерідко забувають про самого Бога і тим самим показують, що вони не є до кінця просвіщеними.

А другий момент, по якому видно, що людина є просвіщеною, що є справді віруючою, це — її відношення до ближніх, а особливо до найбільш знедолених, занедбаних, до тих, котрих часто називають сучасною мовою «маргіналізовані». І саме образом такої маргіналізованої людини є отой сліпець. Він дослівно був випханий на узбіччя суспільного життя, маргіналізований. І скільки є таких людей в наших часах! Людей, які є викинені на смітник, випхані, на узбіччя нашого суспільного життя. І тут йдеться не лише про тих, чия маргіналізація видна неозброєним оком: особи похилого віку, безхатьки, самотні тощо. Маргіналізованими в наших часах є лікарі і медперсонал, які, хоч ризикують власним життям, рятуючи здоров’я і життя інших, за цей свій труд отримують мізерну заробітну платню; маргіналізованими є вчителі і освітяни загалом, в руках яких є майбутнє цього народу, а вони теж заледве виживають на свої зарплати; маргіналізованими є мільйони батьків і матерів, позбавлених гідної праці і теж справедливої зарплати, а тому змушені виїжджати за кордон, щоб хоч якось, ціною великих страждань і невигод, запевнити виживання для своїх родин…

Як ми відносимося до маргіналізованих братів і сестер?

Все ж, очевидним є маргіналізація найслабших, найбільш вразливих, найменш захищених. Спитаймо самих себе: як ми відносимось до них, як дивимось на них, коли проходимо дорогою життя і бачимо їхнє страждання і самотність?

Багато хто з них вже навіть нічого не просить і не подає навіть звуку, бо втомився кричати у пустоту. Не тому, що вони живуть на пустині, а їхній голос — це голос вопіющого в пустині. Попри них щоденно проходять сотні, а може й тисячі людей. Але ці сотні і тисячі подібні до того натовпу, який був з Ісусом, ішов з Ісусом, але збайдужів до людської біди, перестав цікавитися долею сліпого, не намагався нічим йому допомогти, що більше, коли той сам почав кричати до Ісуса, вони не давали це йому робити. Цей натовп, ці люди не дають себе пронизати ані тому крикові, який долинає від нещасного сліпого, ані голосові власної совісті, яка могла кричати в їхніх душах, спонукаючи до дії, до помочі, до співчуття: «Візьми його за руку, допоможи йому наблизитися до Ісуса, до Джерела вирішення усіх проблем у світі, до живого Бога!». Вони намагаються їх обох змусити мовчати — і того чоловіка, і власну совість… Можна бути з Ісусом, але не йти за Ісусом, тобто не мати Його духа, не мати, власне, живої віри.

Ісус поводиться не так. Він дає своїм учням другий урок — урок любові, любові, яка не є байдужою, яка вміє упинитися біля стражденної людини і похилитися над людською нуждою, зменшує дистанцію між людьми, відновлює їхню гідність і підносить до зрілого свобідного життя.

Вільям Блейк, Ісус повертає зір сліпому, 1799-1800Вільям Блейк, Ісус повертає зір сліпому, 1799-1800

Чи ми є просвіщеними?

Дорогі у Христі, ми, як правило, усі є зрячими фізично. Але чи ми є просвіщенними? Чи вміємо молитися про те, що є суттєвим? Чи в наших молитвах сягаємо до кореня наших негараздів — особистих, родинних, суспільних, планетарних? І друга річ: питаймо себе про наше ставлення до маргіналізованих. Той «маргіналізований» може бути дуже близько, може жити зі мною під однією крівлею, той чи та, кому я не уділяю належної уваги, не виявляю співчуття, той чи та, на голос чи мовчання котрих я є глухим, той чи та, перед якими я кажу власному сумлінню «Мовчи!», не відзивайся і не слухай того, що вони тобі говорять — словами, поставою, мовчанням. Бо навіть людина, як мовчки сидить при дорозі, — теж кричить, проте її ніхто не чує! І це трагедія для нас обох, — для неї і для мене, чия совість теж мовчить.

Просімо в Господа для себе, дорогі Брати і Сестри, дару справжнього просвіщення, щоб ми мали здатність і вміння по-справжньому молитися, по-християнськи. Але передовсім просімо про дар великої любові, любові Божої, яка буде ознакою нашого навернення, нашого просвіщення, нашої живої віри; любові, яка буде вразливою до іншої людини, здатною зупинитися біля неї, зменшити дистанцію між нами і нею, похилитися над її нуждою і простягнути руку помочі і так допомогти їй підвестися з горя, встати на власні ноги і разом з нами йти дорогою життя не тільки з Ісусом, але іти передовсім за Ісусом. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae