«Іспит на автентичність нашої віри в Бога. Пандемія Covid-19», — владика Богдан Дзюрах

3 вересня 2020

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ спільно із владикою Богданом Дзюрахом продовжує публікацію духовних роздумів про пандемію та її наслідки із погляду християнина. Сьогодні пропонуємо вже третю частину про автентичність нашої віри в Бога.

«Іспит на автентичність нашої віри в Бога. Пандемія Covid-19», — владика Богдан Дзюрах

3. Іспит на автентичність нашої віри в Бога

Цікаво, що в останній зі згаданих публікацій серед порад, як зберегти сімейні стосунки в час карантину, на першому місці названо віру: «Точніше вміння вірити! Якщо ви вірите в себе, свій імунітет і часник — здорово! Зміцнюйте імунітет і далі. Якщо ви вірите в Бога — чудово! Моліться вдома. Якщо ви вірите, що все буде добре і ваша сім’я впорається, то саме так і буде! Продовжуйте вірити в це і далі. Віра — це колосальний ресурс, яким володіє тільки Людина. Віра доступна нам завжди і всюди, а значить і на карантині вдома теж. Віра допоможе, коли страшно і тривожно. Коли віриш, стає легше» [5]. Очевидно, віра в Бога і «віра в себе, свій імунітет і часник» не є того самого порядку і їх не можна, з точки зору справді віруючої людини взагалі ставити поряд. Все ж, сама згадка про надприродний вимір людського буття як джерело внутрішньої сили і дар, притаманний, як слушно зауважує автор даної публікації, лише людині, є здоровою природною інтуїцією, універсальним досвідом усього людського роду.

То ж третій іспит, який нам довелося складати, сягнув найглибше, а саме — наших відносин з Богом. Вже на початку пандемії, коли усі дискутували, йти чи не йти до церкви, а священники застановлялися, як причащати вірних і якої дистанції дотримуватися в храмі на богослуженнях, я в одній з проповідей дозволив собі зауважити:

«Мені здається, найважливіший іспит для нас сьогодні лежить не в обрядовій чи дисциплінарній площині. На кін поставлено не більше і не менше як нашу віру в Бога, в Його любов, у все те, що становить сутність християнства. Чи ми цього свідомі, чи ні, — саме з цього „предмету“ ми здаємо іспит цими днями і тижнями. У теперішніх обставинах наша віра випробовується на автентичність, на міцність, на життєдайність, а тому і на життєздатність» [6].

Признаюся, ми, єпископи і священники, з певним занепокоєнням спостерігали за поведінкою наших вірних в часі карантину. Очевидно, ми не залишалися пасивними. Були чисельні звернення, пояснення, вказівки, настанови. Найголовніше — з огляду на обмеження, пов’язані з карантином, — ми почали масово організовувати онлайн-трансляції богослужінь. Проте, ми розуміли, що, навіть організовуючи онлайн-трансляції, ми досягаємо лише до незначної частини наших вірних, а саме до тих, котрі свідомо нас шукають на просторах інтернету і «заходять» до нашої віртуальної святині — це могли бути максимально 20 відсотків практикуючих вірян. А як з 80 відсотками тих, котрі або не мають доступу до інтернету, або не вміють послуговуватися сучасними засобами комунікації, або просто занурені у свої щоденні клопоти настільки, що не знаходять часу, щоб присвятити годину-півтора для власної душі?

Після Великодня, якого, мабуть, ніколи не забудемо, неділя за неділею ми почали з облегшенням стверджувати, що люди «повертаються» до храму. А це означає, що в часах карантину вони не покинули Церкви, не втратили свого зв’язку із Богом. Що дало їм силу? Очевидно, Божа благодать і активна присутність Церкви на телевізійних і інтернет-ресурсах, але також — їхній дотеперішній досвід віри, з яким вони увійшли у карантин, і який допоміг їм перетривати цей найважчий для християнина період віддаленості від церковної спільноти. Донині пам’ятаємо застереження Папи перед небезпекою «віртуалізованої віри» та його наполягання на вимушеному, а тому — неприродньому для Церкви характері заходів, спричинених карантином: «Близькість християн з Господом є завжди спільнотною, так, інтимною, особистою, але завжди — у спільноті. Близькість без спільноти, близькість без Хліба, близькість без Церкви, без народу, без Святих Таїнств є небезпечною. Вона може перетворитись у гностичну близькість, у близькість лише для мене, що є відокремленою від Божого люду.… Це [Церква в умовах карантину з онлайн-богослуженнями] не є Церква, це — Церква у важкій ситуації, яку, щоправда, Господь допускає, проте ідеалом Церкви завжди є буття з народом і зі Святими Таїнствами…» [7]. Признаюся, і досі ми не до кінця збагнули духовних наслідків цього щойно минулого періоду вимушеної перерви у спільних богослужіннях в наших храмах. Хочеться вірити, що віра багатьох людей в часі карантину не ослабла, а навпаки — зміцніла, очистилася, стала глибшою і більш свідомою.

У цих обставинах відоме всім поняття сім’ї як «Домашньої Церкви», яке дотепер було радше абстрактним чи релігійно-романтичним, раптом виявило себе у всій своїй конкретиці і близькості. Адже осердям молитовного і літургійного життя у цьому часі стала наново українська віруюча сім’я, родина. Я кажу «наново», бо подібний досвід наша УГКЦ вже мала у своїй нещодавній історії, а саме в катакомбному періоді. Тоді у приватних помешканнях організовувалися монастирі і підпільні семінарії, вірні збиралися на молитву, а якщо пощастило, що завітав священник, то при зачинених вікнах і дверях відправлялися таємні богослуження. Ключову роль за цих обставин відігравали наші сім’ї, а першими і найголовнішими вчителями у вірі ставали наші батьки, дідусі і бабусі. Це вони, зберігши живу віру у своїх серцях, незважаючи на несприятливі зовнішні обставини, передали її нам — своїм дітям і внукам. Ще живе принаймні два покоління, яке застало і на власному досвіді пережило ті часи. І саме цей досвід, разом з пропозицією онлайн-богослужінь, припускаю, був дуже помічним, аби підтримати не просто жевріючим, а живим вогонь віри у серцях наших парафіян.

Пригадую історію, яку залюбки розповідаю, бо вона показує ключову роль передавання віри з покоління в покоління в обставинах зовнішніх загроз та радикальних обмежень. Один мій товариш з Нідерландів (який на даний час переживає свою Голгофу старечої немочі і страждання), коли вперше приїхав в Україну в середині 90-х років, був чимало здивований, коли побачив у наших храмах дітей і молодь: «Ми думали, що віра в Україні уже давно пропала, а тут — стільки дітей і молоді!». І коли я розповів йому свою історію віри, як я доходив до Бога завдяки моїм батькам і бабусям, він поділився зі свого боку гарним і трохи кумедним спомином: «Ми дивилися виступ Нікіти Хрущова перед Генасамблеєю ООН, коли він переконував, що в СРСР релігією цікавляться лише „бабушкі“, як тільки вони помруть, ми віднесемо релігію в музей як нікому не потрібний антикваріат». На це мій товариш сказав, що, слухаючи Хрущова, вони з друзями посміхнулися, кажучи: «Товариш Хрущов забув, що бабусі ніколи не минаються»…

Іншим разом, подорожуючи на міжнародну зустріч Єпископів Європи, я розказав цю історію сусідові, що сидів поруч мене в літаку — швейцарцеві італійського походження, який у відповідь зробив маленьке «одкровення» для себе і для мене: «Тепер я розумію, що занепад віри в Західній Європі не так спричинений секуляризацією, як радше тим, що всередині наших родин перервався ланцюг передавання віри з покоління в покоління»… Дай Боже, щоб в нашій Церкві і в наших родинах ми зуміли зберегти міцним і непорушним цей життєдайний ланцюг передавання віри з покоління в покоління…

Далі буде…

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Посилання:

[5] «Життя з родиною в ізольованому просторі. Як зберегти і зміцнити сімейні стосунки під час карантину», Національна Гвардія України, 14 квітня 2020 року, https://ngu.gov.ua/ua/news/yak-zberegty-ta-zmicnyty-simeyni-stosunky-pid-chas-karantynu-porady-gvardiyskyh-psyhologiv-video

[6] «Закриваючи свого носа і рота медичною маскою, не заблокуймо свого серця муром байдужості і злості!» — владика Богдан Дзюрах, Синод Єпископів УГКЦ, 29 березня 2020 року, https://synod.ugcc.ua/data/
zakryvayuchy-svogo-nosa-i-rota-medychnoyu-maskoyu-ne-zablokuymo-svogo-sertsya-murom-bayduzhosti-i-zlosti-vladyka-bogdan-dzyurah-2736/

[7] Проповідь Святішого Отця Франциска, «Близькість з Господом», 17 квітня 2020 року, http://www.vatican.va/content/
francesco/it/cotidie/2020/documents/papa-francesco-cotidie_20200417 _lafamiliarita-conil-signore.html; https://www.vaticannews.va/uk/pope-francis/mass-casa-santa-marta/2020–04/propovid-papy-17-kvitnya-2020.html