СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви#Ісповідники віри. Ієромонах Йосиф (Василь) Завадяк — невтомне монаше служіння
Завзята праця незламного Василіянина показувала його ворогам, що він не «тростина, яку колише вітер», якого — як вони вважали — під тиском можна намовити чи підкупити. В ньому бачили щось більше — силу, яка розпалювала ревність в інших душпастирях й закликала співбратів до діяльності й свідчення. Це — ієромонах Чину Святого Василія Великого о. Йосиф (Василь) Завадяк.
Народився 23 лютого 1911 року в багатодітній сім’ї хліборобів-бідняків Юрія Завадяка й Агафії Зимобрі в с. Новоселиця (Міжгірський район, Закарпатська область). Початкову освіту здобув у рідному селі. Після закінчення церковно-приходської школи у 1923 році поступив до Хустської державної реальної гімназії. Навчання у ній завершив у 1927 році. Виховуючись як дома, так і в школі в релігійному дусі, виявив бажання присвятити своє життя служінню Христовій Церкві.
Освіта та початки богопосвяченого життя
15 листопада 1927 року був прийнятий у новіціат Мукачівського монастиря, де глипше пізнав християнські чесноти та монаше життя. У 1929 році для продовження навчання був направлений у монастир с. Малий Березний, а в кінці 1930 року — в с. Лаврів біля Самбора, де на той час знаходилася середня школа для монахів. Там навчався до осені 1932 року, а потім був переведений у Добромильський монастир, де тоді молоді монахи вивчали філософію. Перед цим, ще у Лаврові, 29 червня 1932 року він прийняв перші чернечі обіти. У 1934–1936 роках продовжував богословські студії в Кристинопольському монастирі над Бугом (м. Червоноград, Львівська область), поблизу Сокаля, де закінчив два роки теології. Закінчив богословські студії у Лаврові 1937 року, бо влітку 1936 року в Галичині по монастирях зробили переміщення студій і в Кристинополі в подальшому вивчали філософію. Після закінчення богословських студій був переведений в Ужгородський монастир, де викладав братчикам латинську, німецьку мови та математику.
Отець Йосиф Завадяк на новіціаті
3 травня 1937 року приймає довічні обіти, а 19 серпня 1937 року на празник Преображення Господнього єпископ Пряшівської єпархії Павло Гойдич на Чернечій горі в Мукачеві висвятив «трьох молодих священиків: одного світського — о. Бобака із Пряшева і двох монахів-василіян — о. Панкратія Гучка з Пряшева і о. Йосифа Завадяка з Новоселиці. Оба молоді Василіянські священики зразу у неділю по Преображенню відправили свої перші торжественні служби Божі: один у монастирській церкві на Чернечій горі, а другий — у своєму рідному селі Новоселиці». Після прийняття пресвітерських свячень, о. Йосиф був направлений до Ужгородського монастиря. Оскільки тут діяла класична гімназія, о. Йосиф викладав класичні, європейські мови та інші предмети.
У 1938 році протоігумен греко-католицьких монастирів о. Полікарп Булик направляє о. Завадяка на навчання в м. Кромержиш у Моравії в архиєпископську гімназію. Здобувши там середню освіту, повертається додому і 27 липня 1939 року його було призначено настоятелем у Малому Березному.
Отець Йосиф Завадяк на новіціаті
Перший арешт о. Йосифа
У лютому 1941 року за розпорядженням регентського комісара Миколи Козми заарештували декілька монахів-василіян — о. Антонія Станканинця, ЧСВВ, о. Полікарпа Лозана, ЧСВВ, о. Мелетія Малинича, ЧСВВ, та о. Діонізія Дребітка, ЧСВВ. Серед заарештованих також був і о. Завадяк. Підставою для арешту став опір політиці мадяризації. В Ужгородському монастирі, де зібрали всіх заарештованих, над затриманими Ченцями провели слідство і відправили їх до в’язниці у м. Будапешт (Угорщина), а опісля — до Будапештського монастиря отців Єзуїтів. Після місячного перебування у монастирі отців Єзуїтів в Будапешті, о. Йосифа, разом з іншими василіанами, під супровід конвою, відправили у Румунську Трансільванію до василіянського монастиря в с. Нікула, поблизу міста Герла.
«Спочатку прийшла до нас звістка, що в Ужгородському монастирі арештували Антонія Станканинця… Через пару днів мадярські жандарми прийшли і до нас [у Мукачівський монастир — Б. Д.]. Арештували Полікарпа Лозана й Мелетія Малинича. Були чутки, що й Йосифа Завадяка із Малого Березного та Діонісія Дребітко із Бороняви теж арештували. Це було взимку 1940 року. Що це був за арешт? Мушу сказати, що спочатку ми сміялися з нього, бо відчували силу своєї ряси. З нами поводились не так, як з трудящими… Ми навіть не відчували, що ми арештанти. Нас тримали не в тюрмі, а в Ужгородському монастирі… Після слідства на двох легкових машинах нас повезли в Будапешт. Наші конвоїри поводились з нами дуже чемно, і в будапештській тюрмі, куди нас привезли, ми пробули лише півгодини, чекаючи директора. Ці тут не будуть, — сказав директор, побачивши нас. — їх приділено в монастир єзуїтів. Вони собі „родаки“, там їх чекають. „Пробули ми в цьому монастирі єзуїтів дванадцять днів…“ Потім у супроводі конвоїрів у горожанському вбранні… „їх привезли у маленький монастир у трансільванському с. Мікула“». На підставі клопотання єпископа Мукачівської єпархії Олександра Стойки влітку, 2 серпня 1942 року, усі монахи із Мікули повернулися в Ужгород… Варто також відзначити, що це стало можливим за підтримки регентського комісара Вільгельма Томчані та папського нунція у Будапешті Анжело Ротта.
Мукачівський монастир. 1940-і роки
На консисторіальному засіданні 2–3 липня 1942 року єпископ Олександр Стойка довів до відома присутніх: «Съ радості сообщаю, что удалося намъ 9 отцевъ ЧСВВ, по більше якъ однорочномъ интернованіи держ. властями высвободити при сильной подпорѣ всѣхъ державныхъ чинниковъ и Его Ексцелцнціи Преосвященного Апостольського Нунці». Цими 9-ма монахами були: о. А. Станканинець, настоятель закарпатської вітки василіан; о. А. Мондик, Мукачівський ігумен; оо. П. Лозан, І. Сідей, Б. Мересій і М. Малинич — забрані з Мукачівського монастиря; о. Й. Завадяк, ігумен монастиря в Малому Березному; о. Д. Дребітко з Боронявського монастиря; о. І. Сатмарій — з Імстичівського. В приведеному списку випущено ім’я о. Миколи Шепи, а приводиться ім’я о. Івана Сідея, про якого немає даних і свідчень, що він був заарештований мадярами. Після приїзду в Ужгород їх було розподілено по різних монастирях тодішньої Мадярської Провінції. Отець Йосиф Завадяк був направлений у Боронявський монастир економом (управляючим господарством).
Ревне священниче служіння у період переслідувань
У 1947 році його призначили ігуменом Боронявського монастиря. Але вже в цьому році було прийнято рішення обласної Ради за № 433 від 22 серпня 1947 року, на підставі якого влада домагалася закриття монастирів у селах Малий Березний і Боронява й переводу монахів із цих монастирів у монастир с. Імстичево. Це рішення було виконано на початку 1948 року, і Боронявський монастир було закрито. Тому вікарій Мукачівської єпархії о. Микола Мурані у травні 1948 року призначив о. Йосифа парохом у с. Діброва, Тячівського району, на місце заарештованого ще у вересні 1947 року о. Сімеона Поппа.
Коли в березні 1949 року влада заборонила йому викопувати священниче служіння і запропонувала перейти до російського православ’я, то він ці функції продовжив виконувати підпільно. Численні розмови у кабінетах влади і КДБ не дали бажаних результатів, тому працівники КДБ 16 липня 1950 року заарештували, а Закарпатський обласний суд 26 серпня 1950 року засудив о. Йосифа на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Після суду з Ужгорода він був направлений через Львівську тюрму-розподільник у табори ГУЛАГу м. Воркути. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 14 червня 1956 року о. Йосиф Заводяк з-під варти звільнений із зняттям судимості.
ГУЛАГ, м. Воркута, 1953 рік - Святвечір
З місць позбавлення волі був звільнений 21 червня 1956 року. Повернувшись на рідне Закарпаття, зупиняється на постійне проживання в м. Хуст. Невдовзі по приїзді додому о. Завадяку пощастило влаштуватися бензозаправщиком Рокосівського кар’єра, де він працює з 1956 по 1958 роки й одночасно підпільно виконує душпастирську роботу в Хусті й, за потребою, у близько розташованих селах. В цей час його знову викликають на розмови працівники, спочатку районного, а пізніше обласного КДБ, домагаючись від нього покинути територію Закрпаття, або поселитись у який-небудь православний монастир. Він категорично відкидав всі їхні пропозиції.
Завдяки йому, Боронявський монастир став «гарячою точкою» для атеїстичного режиму, який панував у той час. Незважаючи на те, що 12 жовтня 1956 року монастир у Бороняві передали під семирічну школу, на свято Іллі, яке традиційно проводилося в монастирі 2 серпня, було вирішено провести відпуст. Сюди була викликана міліція. Повідомлялося також, що на святі був присутнім о. Йосиф Завадяк ЧСВВ, який намагався відправити богослужіння. Після цього з’явилося Рішення № 553 Закарпатської обласної ради від 10 жовтня 1957 р. про часткову зміну попереднього рішення. Згідно з новим рішенням заборонялося передавати школі церкву монастиря при одночасній забороні її розбирати. Стало очевидним, що о. Йосиф Завадяк заважав керівництву держави.
Завзята праця незламного Василіянина показувала його ворогам, що він не «тростина, яку колише вітер», якого — як вони вважали — під тиском можна намовити чи підкупити. В ньому бачили щось більше — силу, яка розпалювала ревність в інших душпастирях й закликала співбратів до діяльності й свідчення.
Після заслання в Румунію. 1942 рік
(Не)спланована смерть ієромонаха
Працівники КДБ, старанно вивчивши маршрут отця на роботу й додому, який він постійно долав на велосипеді, вирішили позбутися непокірного монаха раз і назавжди. Ранком, 4 грудня 1958 року, на шосейній дорозі при виїзді з с. Рокосово о. Йосифа вже очікували на вантажному автомобілі три працівники КДБ. Коли о. Йосиф виїхав на шосейну дорогу на нього було скоєно наїзд автомобілем, а потім ще вискочили з автомобіля почали добивати залізними прутами. Вирішивши, що справу зроблено, залишили його посеред дороги і зникли з місця злочину. Невдовзі їхала інша вантажівка, водій якої підібрав тіло непритомного і відвіз до Хустської районної лікарні. Коли лікарі надали отцеві першу допомогу, то він ще прийшов до себе і запитав: «Що зі мною? Я їхав на велосипеді…» З цими словами на устах він і помер. Під натиском КДБ лікарі Хустської лікарні стверджували, як це було і у випадку встановлення причини смерті єпископа Теодора Ромжі в Мукачівській лікарні, що о. Йосиф був травмований внаслідок падіння з велосипеда. «Однак, як стверджують очевидці, на грудній клітці священика було видно слід від шини автомобіля. Серед важких травм встановлено й тріслий сечовий міхур, що вказує на факт наїзду вантажівки, а не просте падіння з велосипеда. А вже після ексгумації тілесних останків отця Йосифа, на черепі знайдено окис заліза, що підтверджує добивання священика металевими ломами».
Поховали о. Йосифа на Хустському міському цвинтарі.
12 травня 2000 року відбулося перезахоронення тлінних останків о. Йосифа Завадяка. Велика процесія з мощами о. Йосифа в супроводі єпископа Івана Маргітича, тодішнього ігумена Боронявського монастиря Атанасія Чейпеша і понад 50 священників, монахів і монахинь та численних вірних вирушила через все місто Хуст до с. Бороняви. Процесія з мощами о. Йосифа Завадяка попрямувала до церкви Боронявського монастиря, на місце вічного спочинку і тепер вони чекаючи на своїх вірних, аби допомагати їм у скрутних труднощах сьогодення, заступатися за них перед Престолом Всевишнього.
На підставі ст. 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року о. Йосифа (Василя) Завадяка, реабілітовано 25 лютого 1992 року.
За матеріалами інтернет-ресурсу Провінції Святого Миколая Василіянського Чину Святого Йосафата в УкраїніПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
