СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиГарнізонний храм Святих апостолів Петра і Павла у Львові: місце віри, молитви та сили
Отець Тарас Михальчук, настоятель Гарнізонного храму Петра і Павла, — про 10-річчя з часу відкриття, секрет популярності, реставрацію і виклики пандемії.
Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла на цьому тижні святкує десятиріччя з часу відкриття! Попри те, що передусім він для військових, за ці десять років він став одним із улюблених: багато львів’ян із різних частин міста саме сюди приходять на богослужіння або просто заходять помолитися. Його відвідують і чимало туристів, які тепер мають змогу побачити красу і велич храму, що завдяки реставрації щораз більше відкриваються.
За цей час священники повінчали близько тисячі пар і охрестили півтори тисячі дітей. У час Революції Гідності тут збирали необхідне для тих, що стояли на Майдані, а з початком війни почали збирати допомогу війську. Загалом для захисників зібрали і передали допомоги на понад мільйон доларів! Є й чимало різних соціальних ініціатив. Крім того, храм став культурним простором — тут відбуваються чимало концертів, презентацій, зустрічей. Тож «Львівська Пошта» вирішила поговорити про це з настоятелем Гарнізонного храму, головою Центру військового капеланства отцем Тарасом Михальчуком.
Передісторія відкриття
Як виникла ідея Гарнізонного храму у Львові та як вдалося реалізувати її?
Ця ідея зродилася ще у 2008 році. Тоді отець, а нині владика Степан Сус розумів, що для розвитку капеланства конче потрібна святиня, яку військові капелани, що здійснюють служіння в різних військових інституціях, могли б вважати своїм домом, де могли б зустрічатися. Вже у 2009-ому розпочався процес підготовки, відбувалися різні зустрічі, наради. Відтак владика Ігор Возьняк уповноважив отця Степана діяти в імені архиєпархії, щоби відкрити цю святиню як Гарнізонний храм, а Блаженніший Любомир Гузар дав листи підтримки. З відповідним пакетом напрацьованих документів він звернувся до мерії, до депутатського корпусу, щоби місто передало цей храм Церкві. І в жовтні 2010 року сесія прийняла таку ухвалу.
На той час храм був книгосховищем Наукової бібліотеки імені Стефаника, в ньому було майже три мільйони книг. За прогнозами скептиків потрібно було понад п’ять років, щоби їх вивезти. Була створена наглядова рада, яка допомагала вирішувати нагальні питання. Великий внесок у відкриття храму зробив і генерал Павло Ткачук, який організував вивіз книг.
Із лютого 2011 року ми почали молитися в підземеллі храму, в невеличкій капличці. З нами тоді на богослужіннях було 30–40 людей. А коли вивезли книги, то 6 грудня 2011 року відбулася перша літургія в самому храмі, яку очолив митрополит Ігор Возьняк.
Чому саме Петро і Павло стали покровителями храму?
Ми покровителів не обирали, це було рішення отців-єзуїтів, які збудували цей храм. Святі апостоли Петро і Павло є його покровителями вже майже 400 років, ще з часу освячення.
Чому храм має назву «гарнізонний» і чому саме він?
Це теж історія храму. Він був гарнізонним, тобто храмом для військових, упродовж щонайменше 200 років — і за Австро-Угорщини, і за Польщі. Тут відбувалися урочисті події, які стосувалися війська.
Храм для захисників
Що означає храм для військових?
Ми відкривали цей храм ще до початку війни. Хотіли, щоби військові Львівського гарнізону могли мати свою святиню, де зможуть здійснювати свої духовні потреби, брати участь у Святих Таїнствах, де відбуватимуться урочисті події, наприклад випуск курсантів військової академії. Від самого відкриття храм став місцем, де військові мали нагоду бути на молитві, знайти військового капелана, відчути, що цей Божий дім є також їхнім. Уперше таїнство Шлюбу в нашому храмі уділили в лютому 2012 року офіцеру та його нареченій.
Які корективи внесла війна?
Коли почалася Революція Гідності, храм активно включився у допомогу Майдану — став складом необхідних речей, ліків, продуктів харчування, одягу та іншого, давав можливість зігрітися тим, що стояли на Майдані у Львові. А з початком війни став осередком допомоги війську. Маємо світлини, де наш храм просто закиданий бронежилетами, які нам якимось дивом вдавалося отримати через волонтерів з-за кордону. Через різні фундації знаходили форму, взуття тощо. З того і розпочалася наша активна фаза матеріальної підтримки ЗСУ. Окрім того, ми намагалися бути поряд наших військових на полігоні, всюди, де ті проходили службу. Сповідали, розмовляли, підтримували. Під час мобілізації перших двох хвиль охрестили щонайменше пів сотні військовослужбовців. З роками війни все це переросло у допомогу в реабілітації, протезуванні, підтримку сімей та поранених у шпиталях. За вісім років війни в нашому храмі вдалося зібрати більш ніж мільйон доларів на підтримку війська.
Війна — це і жертви… Скількох героїв ви провели в останню дорогу?
Із храму ми попрощалися з майже сотнею наших військовослужбовців. Перший похорон у храмі — три домовини з тілами наших військових, які полягли поблизу Зеленопілля. Це перші військові, які були поховані на Личаківському цвинтарі на Полі почесних поховань (з роками війни воно збільшилося)… Із тим смутком дружин, батьків, родин ми, військові капелани, зрозуміли, що маємо стати їхньою підтримкою, опорою, зробити все для того, щоби допомогти пережити їм ці втрати. Нині в колі нашого спілкування дуже багато родин полеглих захисників України, з якими ми постійно підтримуємо зв’язок, проводимо зустрічі, молимося, зокрема на Личакові кожної останньої суботи місяця, впродовж шести років.
Ми також стали свідками багатьох подиву гідних історій: наприклад, як батьки, що втратили єдиного сина-офіцера, два роки потому всиновили дітей-сиріт і виховують їх.
Знаю, що і ви, і інші капелани неодноразово їздили на передову. Чи так є тепер?
Їздили на початку війни, їздимо й нині. Останній раз були на передовій з нашими отцями у вересні. Звісно, багато що змінилося за ці роки. На початку війни стріляла важка артилерія, і було доволі лячно там бути, але ми старалися за кожної нагоди потрапити туди. Окрім духовної опіки, нам доводилося надавати дуже багато матеріальної допомоги — від бочок для води і самої питної води до цвяхів, лопат, бензопил. Нині наші військові більше потребують уваги, спілкування, сповіді. Просто, щоб із ними хтось побув, випив кави-чаю, помолився. Та й для нас війна перестала бути такою страшною, як тоді, просто відчуваємо, що мусимо там бути, бо там є наші захисники. Нині вже багато підрозділів мають свого штатного капелана, і це дуже добре. Але від Гарнізонного храму щонайменше раз на місяць відправляємо бус із допомогою від парафіян і доброчинців храму. Це продукти, маскувальні сітки, плівки, обігрівачі та інші необхідні речі. До Дня ЗСУ знову відправляємо автомобіль із допомогою.
Спершу ця допомога була радше спонтанною: все було потрібне, кожен долучався як міг. Як це відбувається тепер?
У нашому Львівському гарнізоні є бойові бригади, які періодично виїжджають на передову на бойове чергування. Саме для них ми й відправляємо допомогу. Дорогою можемо завезти дещо й у військові шпиталі, як-от останнього разу передали дуже якісний дефібрилятор, який отримали від волонтерів із Німеччини, у військовий шпиталь в зоні ООС на Донеччині.
Багато військових телефонують, пишуть про певні потреби, і ми по змозі поштою надсилаємо. Мовиться про найнеобхідніші речі, які допомагають облаштувати побут військових. Готуючись відправити наш бус із допомогою, оголошуємо в храмі збір продуктів, які не псуються, звертаємося з конкретними проханнями до підприємців, наприклад, про каву, чай, печиво, сало, інші продукти харчування.
Скільки священників служить у храмі?
Поряд зі мною тут є 13 військових капеланів. Це наша спільнота, ми пліч-о-пліч творимо цю історію. Тож маю багато помічників-однодумців, які з півслова розуміють, що потрібно робити.
Ці капелани служать і в храмі, і у військових частинах?
Так, 80 відсотків наших священників є штатними капеланами у військових інституціях. Маємо капеланів в Академії сухопутних військ, на Яворівському полігоні, у військових частинах Львова. Вони частину тижня проводять у війську, але кілька днів перебувають у храмі на чергуванні, на богослужіннях, на сповіді. Поєднуємо капеланське служіння і парафіяльне.
Секрети популярності
Гарнізонний храм — один із улюблених храмів львів’ян попри те, що в центрі міста є й чимало інших. У чому секрет такої популярності?
Ми розпочинали з двох літургій у будні і трьох у свята. Нині маємо чотири у будні та вісім у свята. Одна з них — англійською. Якщо ж мовиться про наших парафіян, то, безперечно, їх кілька тисяч. Є багато чинників, чому люди приходять до нашого храму. Нам від початку було дуже важливо, щоби кожен, хто зайшов у храм, почувався в ньому вільно, невимушено, щоби якоюсь інформацією не тиснути на нього, не заангажовувати в якісь речі, щоби не було жодних «цінників». У храмі, коли нема богослужінь, постійно неголосно звучить спокійна класична музика. Хочемо, щоб і скептики щодо Церкви, які заходять і бачать красу та велич, архітектуру храму, теж знайшли свою стежку до Бога. Наш храм відчинений із 7.30 до 22.00. Кожна людина може прийти, завжди є черговий священник, можливість поговорити, вилити душу. Так було від відкриття, так буде й надалі!
Окрім того, військові навчили нас бути щирими, відвертими, короткими, ясними, бути поруч. Ми не старалися привести людей до храму, а намагалися просто бути поруч і вести їх Бога. І ще, коли ми їдемо до військових, кожна наша проповідь — немов остання, бо розуміємо, що можемо більше в житті не зустрітися. Не тому, що вони йдуть на війну, а тому, що це не сталі парафіяни: військовий нині тут, а завтра там… Тому тут треба щиро віддатися тим людям. Окрім того, людей привертає і те, що ми служимо для війська, ми завжди говоримо людям, що капелани є захисниками захисників України.
І як ви обходитеся без тарифів?
Храм функціонує на пожертви. Якщо людина вважає за потрібне, є скриньки, куди можна зробити свій внесок. Маємо правило, що священники в храмі не приймають грошей до рук. Тарифів у нас немає: якщо людина приходить до інформаційного центру та хоче зробити пожертву (і щоб це було зафіксовано), так і робимо, бо так є в усьому світі. Однак за 10 років у нас не було такого, щоби пожертва була умовою надання певної духовної опіки чи звершення Таїнства. Однак Церква впродовж століть напрацювала свій регламент — канонічне право, тому щодо вінчань і хрестин ми діємо в церковному юридичному полі та додержуємо приписів. У храмі можна залишити прохання про молитву за живих чи померлих. Для цього є кілька столиків. Ми обов’язково помолимося за усіх вписаних!
Хто ваші парафіяни?
Перші наші парафіяни — завжди у пам’яті й донині поруч. Вони в мінусову температуру молилися з нами у перший рік, бо вікна були побиті, і в храмі літали голуби. Саме тому ми почали реставрацію саме з вікон. З кожним роком наших парафіян більшає, і сьогодні ми вважаємо нашими парафіянами усіх тих, що люблять цей храм, моляться в ньому.
Знаю, що, окрім військових, ви допомагаєте нужденним. Розкажіть про це.
Соціальне служіння для людей, які потребують допомоги, для нас завжди було дуже важливе. При храмі діє Спільнота святого Егідія, яка роздає гарячу їжу. Щодня роздаємо хліб біля храму. Щонайменше 30 осіб очікують на нього. Також є дуже багато звернень і прохань про допомогу, зокрема на лікування. Стараємося допомагати всім, чим можемо, але основний акцент завжди робимо на допомогу нашим пораненим захисникам — у реабілітації, в лікуванні, наприклад, коли треба замінити частину кістки дорогою пластиною, намагаємося, щоб це було найкраще зі світових аналогів.
Відновити та зберегти
Храм давній, збудований як західний. Зараз у ньому звершують богослужіння в східному обряді. Як вдається поєднати Схід і Захід, чи не було ініціатив щось у цьому змінити, бо, мовляв, то не наше, старе?
Західні та східні храми не надто відрізняються концептуально, бо зміст той самий — з’єднати Землю і Небо. Нині в світі є чимало храмів, збудованих в західному стилі, де звершують почергово східну літургію. Попри різницю в обряді, ми одна Церква і маємо одну мету — вести людину до Бога і до спасіння. А оскільки наш храм дуже давній (через 9 років виповниться 400 років, як його збудували), ми не можемо в ньому щось змінювати, він потребує особливої опіки, уваги, реставрації. Дуже добре, що він у центрі Львова і до нього прикута увага багатьох науковців, які б у жодному разі не дозволили зіпсувати щось у ньому. І отець Степан, і всі ми вже із семінарії мали добрий вишкіл, що кожен давній храм потребує особливої уваги. Наш храм — пам’ятка національного значення і перебуває під пильним оком фахівців Управління охорони історичного середовища Львова. Ми свідомі, що Господь нам довірив неймовірної краси святиню, збудовану з великою любов’ю людьми, які мали велику культуру будівництва і не шкодували нічого — ні людських зусиль, ні матеріальних статків, аби він постав саме таким. Тож для нас велика честь продовжити його історію!
Те, що ми — військові капелани, допомогло твердо протистояти всім «добрим» порадам. Бувало, нам дорікали, мовляв, чому не можна повитирати всю пилюку чи помити двохсотлітні дерев’яні панелі водою. Одного разу навіть бачив, як дідусь, керуючись добрими намірами, повитирав вологою ганчіркою всю ту пилюку. Доводилося пояснювати, чому цього робити не можна, що це на шкоду, що кожен сантиметр храму потребує опіки реставраторів, що треба додержувати правил навіть у витиранні пилюки.
То що вже вдалося реставрувати?
До 10-ліття відкриття храму представимо відреставровані фрески центрального склепіння. Назагал це більш ніж 1300 квадратних метрів склепінь. Вдалося віднайти первинний шар розпису 1740 року авторства Франциска Екштайна. Це стиль ілюзії, те, що сьогодні ми називаємо 3 D-формат. Знайшли і автентичний підпис автора. Це сім років кропіткої праці реставраторів і великі кошти — ¬ понад 20 мільйонів гривень. Уже за кілька місяців буде завершена реставрацію центрального фасаду, бічні вже відреставровані. Виконана велика робота з гідроізоляції, водовідведення, встановлення колекторів. Окрім того, відреставровані усі вісім вівтарів.
Звідки кошти на такі масштабні проєкти?
Передусім хочу подякувати нашим парафіянам, які щодня підтримують цю святиню своїми щирими пожертвами і молитвою. Маємо чимало жертводавців з різних країн, які є друзями нашого храму на відстані. Безумовно, треба подякувати й депутатам міськради, міському голові, Управлінню охорони історичного середовища за підтримку реставраційних робіт. Вдячні й нашим партнерам з-за кордону, зокрема маємо гарне партнерство з польським інститутом «Полоніка» та міністерством культури Польщі, які за окремими програмами співфінансують реставраційні роботи в нашому храмі.
За ці роки було чимало знахідок-відкриттів. Які для вас особисто найцікавіші?
У 2012 році ми з отцем Степаном Сусом на хорах храму знайшли сувій дуже дивної старої тканини. І коли розгорнули його, то побачили дерев’яну скульптуру Христа — доволі понівечену. Обережно все це знесли з хорів і віддали на реставрацію. Опісля довідалися, що це унікальна дерев’яна скульптура XVIII століття. А сама тканина виявилася величезним (6 на 3 метри) зображенням святого Венедикта. І до 10-ліття нашого храму ця ікона вже висітиме у бічній наві відреставрована в усій своїй красі.
Культурний простір
До вашого храму можна прийти не тільки на богослужіння, а й на концерт?
Від самого початку наш храм був відкритий для різних культурних подій. Зокрема, в ньому відбулося дуже багато концертів симфонічних оркестрів, нашої Опери і театру Заньковецької. Було й чимало благодійних концертів. Ми мали приємність приймати у себе гостей з-за кордону, зокрема хор із Лондона, який офіційно визнаний найбільшим хором світу. Ми є постійними учасниками фестивалю LvivMozArt. У храмі часто відбуваються презентації книг. Навіть під час карантину, точніше в час його послаблення, нам вдалося провести кілька заходів, у тому числі концерт «Дударика».
Що ще може зацікавити львів’ян і гостей міста?
Підземелля. Це більш ніж тисяча квадратних метрів історичних приміщень під підлогою храму. Там ми маємо окремий штат працівників, четверо дипломованих істориків. До карантину вони часто організовували пізнавальні заходи, лекторій на цікаві історичні теми. Маємо в підземеллі дуже багато артефактів із різних періодів існування нашого міста — аж від княжих часів. Це своєрідний музей. Окрім того, саме в підземеллі можемо розповісти людям, які, можливо, ніколи не переступали поріг храму, про віру, про Бога, про діяльність військових капеланів.
Час пандемії
Час пандемії
Які виклики постали перед вами у час пандемії?
Для нас, як і для всього світу, пандемія стала серйозним викликом. В один момент ми зрозуміли, що у храмі немає людей, тому вирішили щонайшвидше розпочати онлайн-трансляції. З одного боку, нам було дуже не по собі звершувати богослужіння у порожньому храмі, а з другого — ми розуміли, що можемо молитися разом з усіма охочими до цього, незалежно від того, де вони проживають. За час карантину значно зросла кількість підписників нашої сторінки у фейсбуці — до майже 40 тисяч. Сьогодні про наш храм, про наших священників-капеланів знає набагато більше людей у всьому світі.
Чи нині стільки ж людей у храмі, як і до карантину?
Тішить, що люди повернулися до храму, хоча значна частина (25–30 відсотків) ще в онлайні. Маємо велику надію, що вони знову будуть із нами, щойно пандемія відступить. Більшість наших парафіян дуже відповідально ставляться до свого здоров’я і карантинних вимог.
Пандемія — це й нагода для добрих справ. Ми допомагали масками та іншими засобами захисту. Завдяки пожертвам нам вдалося придбати дуже дорогий апарат ШВЛ за майже 300 тисяч гривень, який передали Львівській інфекційній лікарні.
Місце зустрічі
Чи не було думки перейти на інше служіння, де спокійніше?
Для мене служіння в цьому храмі стало Божим благословенням. Я став військовим капеланом відразу після навчання у семінарії, 15 років тому. Був тут разом із отцем Степаном Сусом від початку, ще коли храм був зачинений. У лютому буде два роки, як я настоятель цього храму. Це був час переважно карантинних викликів. Для мене служіння в цьому храмі — передусім служіння для військовослужбовців. Зокрема, мені дуже приємно зустріти тут своїх учнів із Ліцею Героїв Крут, яких я навчав у 2008–2009 роках. Нині вони — офіцери, приходять до храму вінчатися, хрестити своїх дітей. Тобто цей храм є нагодою зустрітися з військовими та за них і всіх нас помолитися.
Що б ви іще хотіли реалізувати в цьому храмі та якою бачите його подальшу місію?
Як військовий капелан і голова Центру військового капеланства ставлю собі за мету, щоби нашим головним пріоритетом було служіння для військових. Як священник розумію, що є ще багато людей, які не знають Бога, і хотів би, щоб Гарнізонний храм став для них тою стежиною, на якій вони змогли б відкрити для себе віру, Церкву. Хочу також розвивати традицію, аби кожна людина могла завжди вільно почуватися в ньому і віднаходити свою віру, аби кожен, хто зайде сюди, через усмішку священника відчув, що Господь його любить!
фото: Олег Огородник, Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла
За матеріалами Ольги Хворостовської для «Львівської пошти»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
