СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЄпископ Ярослав Приріз: Бути учнем Христа сьогодні — зректися себе, взяти свій хрест і йти за Ним
21 вересня 2025 року владика Ярослав Приріз, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив у Дрогобичі Божественну Літургію з нагоди престольного празника храму Святих великомучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Під час проповіді архиєрей звернув увагу на те, що Євангеліє неділі по Воздвиженні відкриває перед нами таємницю наслідування Христа. «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за Мною» (Мр. 8, 34), — навів владика слова Спасителя і підкреслив, що наслідування Христа є основою християнського життя.
З цієї проповіді єпископа Ярослава Приріза ви довідаєтеся:
- який головний заклик Христа звучить у Євангелії від Марка в Неділю після Воздвиження Хреста?
- як апостол Павло пояснює ідею наслідування Христа у своїх посланнях?
- чому слова Христа «Хто хоче йти за Мною…» особливо актуальні для людей ХХІ століття?
- що означає «зректися себе» та «взяти свій хрест» у щоденному житті християнина?
- яким прикладом вірності Христу є життя і мучеництво святої Софії та її дочок — Віри, Надії та Любові?
- як чесноти віри, надії та любові допомагають українцям вистояти у сучасних випробуваннях війни?
«Хто хоче йти за Мною»: суть учнівства у Христі
Сьогодні, у неділю після Воздвиження чесного і животворящого Хреста Господнього, Церква подає до нашої уваги уривок з Євангелія від Марка. У ньому євангеліст передає нам слова нашого Господа: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за Мною». Тут ми бачимо тематику наслідування Христа, яка виразно присутня у новозавітних текстах Священного Писання.
Наприклад, у апостола народів Павла знаходимо цей заклик, коли він говорить: «Будьте моїми наслідувачами, як і я — Христа» (1 Кор. 11,1). А в іншому місці: «І ви почали наслідувати нас і Господа, прийнявши слово серед численних утисків із радістю Святого Духа» (1 Сол. 1,6).
Однак найважливішим є те, що ціле життя і діяння Христа, увінчане хресною жертвою з любові за людство, залишається взірцем і ідеалом. Воно закликає не лише до пізнання, але передусім до наслідування. Христос промовляє до апостолів у світлиці після того, як умив їм ноги: «Приклад дав Я вам, щоб і ви так чинили, як це Я вам учинив» (Йо. 13,15). Ці слова стосуються не лише миття ніг, а й цілого життя Христа.
Кожний із учнів приймає виклик іти слідом за Сином Людським, який «прийшов не для того, щоб Йому служили, але — щоб служити й дати життя Своє як викуп за багатьох» (Мт. 20,28). Саме в світлі цього життя, тієї любові, тієї вбогості і тієї жертви наслідування Христа стає вимогою для всіх Його учнів і послідовників. Воно є основою євангельського, християнського етосу.
Духовний сенс життя у світі досягнень
Наскільки важливі для нас сьогодні слова Христа: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за Мною»? Особливо для людей ХХІ століття, від яких ми часто чуємо нарікання про постійні проблеми і не завжди сприймаємо їх так, як заповідав нам Христос.
Він говорить нам, щоб ми взяли свій хрест на себе — не чужий, не Його хрест, а свій! Дорога за Ісусом Христом — єдиний шлях життя і спасіння; усі інші — людські. Люди багато дізналися, багато здобули, подолали, проникли в далекі та важкодоступні місця, спускалися на дно моря і піднімалися в космос, розщепили атом, але це не зробило людське життя щасливішим, радіснішим, мирнішим.
Ось чому Господь говорить нам: «Яка користь людині, коли вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить?» (пор. Мк. 8, 36). Подумаймо про це: чого б людина не досягла, якщо її душа водночас духовно не зростає в досконалості, не стає благороднішою, не просвітлюється — все буде марно. Матеріальний добробут не може зробити людей кращими та щасливішими. Лише оживотворюючись Божою правдою, просвітлюючись Його благодаттю, вона буде щасливою. Ісус Христос нас запевнив: «Пізнайте правду, і правда зробить вас вільними!» (Йо. 8, 32).
Зректися себе і прийняти свій хрест
Христос промовляє до кожного з нас: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого». Господь не каже, що йти за Ним означає безболісно і безтурботно жити, але стверджує необхідність зречення від себе та несення свого хреста, щоб мати право називатися Його послідовниками.
Це означає, що людина повинна зректися передусім усього, що пов’язане з гріхом, користолюбством та життям тільки для себе. Адже той, хто живе тільки для себе, усе втратить, але той, хто з любов’ю віддає себе на служіння ближнім, хто вміє ділитися всім, що має, той ще більше здобуде.
«Зректися себе» означає подивитися довкола і навчитися бачити не тільки себе зі своїми скорботами та радощами, труднощами та успіхами, але й інших, які також мають свої радощі та печалі. Навчитися жити не тільки своїм життям, але також і життям ближніх.
Наступний заклик Христа — це «взяти свій хрест». Тут хрест — це не тільки всі прикрощі, біди чи страждання, що трапляються нам у житті. Це також праця, яка вдосконалює людину, праця на благо родини, Церкви, суспільства, бо хрест — це щоденний подвиг в ім’я Бога, ближнього, в ім’я свого народу.
Цей хрест мусимо прийняти добровільно та зі щирістю. Спаситель закликає нас взяти хрест саме свій — тобто обирати спосіб життя і працю за покликанням і мужньо перемагати всі труднощі, які зустрінуть нас на цьому шляху. Звичайно, ми мусимо також молитися, щоб терпеливо нести свої хрести і щоб Господь за Своїм милосердям полегшив наші скорботи чи зменшив страждання наших ближніх, близьких і рідних.
«Йти слідом за Ним»: життям уподібнитися Христові
І нарешті третій момент, до якого запрошує нас Христос — це «йти слідом за Ним». Слідувати за Христом означає наслідувати Його, старатися у всьому уподібнитися до Нього, жити так, як Він жив. Слідувати за Христом — це жити серед людей і разом з людьми, являючи постійно своїм життям образ Божий. Це також означає завжди бути готовим відповісти «так» на Божий поклик, навіть якщо доводиться йти хресним шляхом крізь приниження та наругу.
Святі мучениці Софія, Віра, Надія і Любов
Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми святкуємо престольний празник вашого храму — святих мучениць Софії, чиє ім’я означає «премудрість», та її трьох дочок: Віри, Надії і Любові. Це свято — взірець величі материнського серця та світлої дитячої вірності Христу. Історія цієї святої родини, що жила у II столітті, має в собі невичерпну глибину. Вона стає дзеркалом наших власних страждань і випробувань. Їхній приклад сяє як незгасне світло в темряві, як надія серед розрухи й відчаю.
Коли імператор Адріан наказав цим святим мученицям відректися Ісуса Христа і принести жертву поганським божкам, ці юні дівчата без вагань відмовилися. В їхніх серцях горів вогонь Христової любові, який не змогли загасити ніякі тортури. Їх били, катували, спокушали обіцянками земного щастя, та вони залишалися непохитними. А свята мати Софія, стоячи поруч і споглядаючи страждання своїх дітей, не просила їх відмовитися від віри заради порятунку життя. Навпаки, вона підбадьорювала їх іти дорогою за Христом до кінця. Її серце розривалося від болю, як і кожне материнське серце, та водночас вона знала: є цінність, вища за земне існування, — це вірність Богові.
Їхня смерть була не поразкою, а перемогою. Бо навіть уся міць Римської імперії не змогла здолати їхньої віри. Імена цих юних дівчат і їхньої матері назавжди залишилися взірцем святості в пам’яті Церкви, тоді як ім’я їхнього гонителя, опанованого злом, загубилося в тіні історії. Це ще раз підтверджує істину Христових слів: «Бо хто захоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу задля мене, той її врятує» (Лк. 9, 24).
Український плач Рахилі
Сьогодні ця історія звучить для нас особливо близько й болісно. В Україні ми щодня бачимо нові сторінки мучеництва. Наш народ проходить через страшні випробування війни. Ми бачимо матерів, що віддають своїх синів на фронт; батьків, які ридають над могилами дітей, убитих ракетами й бомбами; дитячі очі, повні болю через втрату дому, батька чи матері.
У Святому Письмі ми чуємо про плач Рахилі: «У Рамі чути голосіння, лемент, гірке ридання: Рахиль плаче за дітьми своїми, розважитись не хоче, бо їх уже немає» (Єр. 31, 15). Цей плач сьогодні лунає в Україні, де матері ридають за своїми дітьми. Він зливається з плачем матері Софії за доньками, із скорботою Пресвятої Богородиці під хрестом Її Сина. І водночас, як до Рахилі, до нас звернене слово Господа: «Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій… є ще надія для потомства твого» (Єр. 31, 16–17). Так ми чуємо обітницю Господньої надії.
Віра, надія і любов — духовна сила України
Свята мати Софія не прагнула зберегти життя дочкам за будь-яку ціну, бо знала, що життя без Бога втрачає сенс. Так само й сучасні українські матері, які щодня переживають тривогу за своїх дітей або несуть тягар непоправної втрати, повторюють подвиг святої Софії. Вони залишаються вірними, не зрікаються правди, а своїм болем і своєю вірністю свідчать про вищі цінності, які перемагають страх і смерть.
Дорогі у Христі! Чесноти, якими жили ці святі юні дівчата, є відповіддю на наш біль. Що може врятувати людину серед війни? Лише віра— що Господь із нами в цих страшних випробуваннях. Лише надія — що темрява не вічна і ранок воскресіння обов’язково настане. Лише любов — яка не дозволяє нашому серцю озлобитися і уподібнитися до ворога. Сьогодні ці три чесноти стають дороговказом для України. Віра підтримує нас, коли зло виявляється безжальним і жорстоким. Надія дарує силу для майбутнього, а любов не дозволяє нашому суспільству розсипатися: вона єднає, надихає на служіння, допомагає рятувати дітей, біженців, лікувати поранених та постраждалих від війни.
Однак щоб плекати віру, надію і любов, нам необхідна Божа мудрість — Софія, яка була силою й підтримкою для юних дочок і матері. І сьогодні ця мудрість має жити серед нас, бо Україна покликана бути свідком не лише болю і страждання, але й свідком віри і надії. Світ дивиться на нас і питає: «Звідки у цього народу така незламність?» І наша відповідь має бути одна: від Бога.
Дорогі брати і сестри. В час, коли наша земля обагрена кров’ю мучеників за віру і свободу, коли українські матері повторюють подвиг святої Софії, ми повинні усвідомити: наше покликання — бути свідками Христової істини. Не випадково Провидіння послало нам такі випробування. Через них ми маємо очиститися, зміцнитися у вірі та показати світові, що є сила, яка сильніша за смерть — це сила Христової любові і воскресіння. Тому сьогодні, у це святкове престольне торжество, звернімося до святих мучениць з молитвою: нехай їхнє заступництво допоможе нам залишатися непохитними у вірі, незламними в надії і палкими в любові. Нехай їхній приклад надихає нас на щоденне несення свого хреста з довірою до Бога, терпеливістю і мужністю.
У це свято молімося за наших матерів, які втратили своїх дітей, щоб Господь дав їм сили вистояти. Молімося за наших дітей, які живуть у непростий час війни. Просімо надії для нашого воїнства та всього нашого народу, щоб ми не зламалися під тягарем війни. І благаймо любові — тієї євангельської любові, яка перемагає все, бо «любов ніколи не переминає» (пор. 1 Кор. 13, 8). Нехай з заступництвом святих мучениць Софії, Віри, Надії і Любові, Боже благословення перебуває з нашим многостраждальним народом. Нехай їхні святі молитви донесуть до престолу Всевишнього наші прохання про справедливий мир, перемогу істини над брехнею, добра над злом. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами! Амінь!
єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії
у неділю після Воздвиження,
храм Свв. мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії
м. Дрогобич
