Єпископ Богдан Дзюрах: Віра, яка відкриває Богові можливість вільно діяти

30 листопада 2025

У своїй глибокій духовній науці Богдан Дзюрах, апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та Скандинавії, розкриває євангельську розповідь про жінку з кровотечею та воскресіння дочки Яіра як шлях живої віри, що долає людські страхи, обмеження та зовнішні приписи. У цьому роздумі владика запрошує нас поглянути на власну віру й відкрити серце для спасенного дотику Христа, Який є Джерелом життя й миру.

Єпископ Богдан Дзюрах: Віра, яка відкриває Богові можливість вільно діяти

У центрі нинішнього Євангелія — жінка, яка страждала на кровотечу протягом дванадцяти років. Вона, як сказано в Євангелії, витратила всі свої засоби, увесь прожиток на лікарів, однак ніхто не міг їй допомогти. І ось тепер вона наважується на радикальний крок. Це не був крок відчаю чи безвиході, коли людина хапається за останній шанс, за останню соломинку, щоб урятувати своє завмираюче життя. Це був акт живої віри у Христа, в якому жінка покладає всю свою надію і який спонукає її вийти поза зовнішні релігійні приписи, яких дотримувалася більшість її краян.

Ми могли б зі скептицизмом питати: чи справді ця жінка мала таку віру, чи, радше, йшла до Ісуса з безвиході? Але насправді перешкодою, що стримувала її від особистої зустрічі з Ісусом, була не відсутність віри чи бажання, а, правдоподібно, численні старозавітні приписи, якими книжники і фарисеї обтяжили віруючий народ, наповнивши релігійність зовнішніми ритуалами та заборонами, за якими загубився дух справжньої побожності. Ісус дорікатиме їм за це, кажучи: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу й кмину, а занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру» (Мт. 23, 23).

Згідно зі старозавітними приписами, жінка з кровотечею вважалася нечистою, і кожен, кого вона доторкнулася б, також автоматично ставав нечистим. Тому ця жінка була фактично виключена зі спільноти, позбавлена доступу до духовних джерел свого народу. Святий Павло пізніше теж закликатиме своїх одновірців подолати страх перед мертвими приписами, що не дають життя, а лише перешкоджають доступу до Джерела спасіння й життя: «Коли ви з Христом умерли для стихій світу, для чого піддаєтеся приписам: „Не доторкайся, не їж, не доторкайся!“» (Кол. 2, 20–21). Ця жінка випереджає цю науку і, ведена серцем, наважується піти понад приписи назустріч живому Богові, виявляючи зрілу й сміливу віру.

Ісус ставить її за приклад усім присутнім, які товпилися і тиснулися довкола Нього, але не були здатні так наблизитися до Нього, щоб Божа сила вийшла з Нього та принесла їм зцілення і спасіння. А ця жінка впізнала в Ісусі Бога — і саме тому Божа сила вийшла з Нього і відновила її життя.

Щоб ще більше утвердити її на дорозі віри, Ісус на очах у всіх показує, як Бог ставиться до неї. Жінка, яка хотіла тайкома, нишком, непомітно наблизитися до Нього й доторкнутися, тепер, спонуканa Його запитанням «Хто Мене доторкнувся?», наближається відкрито: тремтячи з остраху перед Божою величчю, вона підходить до Ісуса, падає перед Ним і визнає все, що думала й зробила. І тоді настає вершина зустрічі, виявляється суть віри — відновлене Боже дитинство для стражденної і приреченої на смерть Божої дитини: «Дочко, віра твоя спасла тебе; іди в мирі!»

Так Ісус показує, що вона для Нього не є кимось нечистим, від кого слід віддалятися, але кимось близьким і дорогим — дочкою. Її жива й щира віра відкрила Богові можливість вільно діяти та дарувати їй спасіння і мир.

У той самий час, коли Ісус промовляв це спасенне слово: «Дочко, твоя віра тебе спасла», пролунала інша вістка, скерована до іншого героя євангельської розповіді — Яіра, начальника синагоги: «Дочка твоя померла». І одразу ж ще один удар у батьківське серце: «Дай спокій, не турбуй більше Учителя!» Але цей «спокій» — не Божий мир, а цвинтарна тиша, яка стверджує перемогу смерті та віддає їй останнє слово.

Яір, який ще кільканадцять хвилин тому, подібно до жінки, припадав до ніг Ісуса, тепер постає перед ще більшим викликом: ідеться вже не про зцілення, а про повернення життя. Здавалося б, усе пропало. Настало неминуче й непоправне. Треба змиритися з «законом сильнішого», і сильнішою тут є смерть — несправедлива, передчасна, що забрала дитину у розквіті життя.

Єдиним опертям у таких моментах може бути присутність Того, Хто сильніший за смерть, Хто єдиний панує над живими й мертвими, — Його життєдайне й переможне слово. І Він стоїть перед Яіром, як стоїть сьогодні перед нами, і промовляє до батька слова, які ми щойно чули: «Не бійся, тільки віруй — і вона спасеться». Яір хапається за це слово, а ще більше — невидимо хапається за руку Ісуса, як Петро серед бурі, коли простягнув руку до Господа, а Той схопив його і не дав йому потонути.

Так вони йдуть дорогою життя Яіра — додому, де дванадцять років тому народилося життя й принесло радість, а тепер панує плач і скорбота. Але Яір іде, непохитний у довірі до Ісуса. Його віра витримала перший удар вістки про трагедію і витримує тепер другий удар — реакцію найближчого оточення — родини, друзів, знайомих, які мислять по-людському, є «реалістами» перед лицем неминучого і дозволяють собі не лише хитати віру Яіра, а й насміхатися з самого Господа. Вони не вірять Йому і не вірять у Нього. Вони «знають», що дівчинка померла; вони — раціоналісти, які не мають віри навіть старозавітного Авраама, який вірив, що Бог може воскресити його сина з мертвих.

На щастя, батько й мати дівчинки роблять крок назустріч безумовній довірі до Ісуса. І їхня віра приносить спасіння їхній дитині. Тут також є зустріч, дотик — життєдайний дотик Божої десниці у Воплоченому Синові до мертвої дитини: «Таліта-кум! — Дівчинко, пробудися!» І дух її повертається, і дівчинка вмить встає і починає їсти, щоб ні в кого не залишилося сумніву, що вона справді жива.

Дорогі у Христі! Наша віра також проходить різні етапи. Вона може починатися із зовнішніх релігійних приписів і обрядів, яких ми навчаємося в рідному домі; до неї нас можуть спонукати важкі обставини життя, випробування і різного роду кризи. Водночас Господь кличе нас до повноти життя і до глибокого миру, які приносить справжня віра — безумовне довір’я до Бога, довіра до Його слова і духовний дотик до Джерела Божої сили, яке Небесний Отець відкрив нам у Своєму Синові, у Його пробитому боці, з якого відтоді безнастанно виливаються потоки благодаті в Церкві через діяння Святого і Життєдайного Духа.

Молімося про дар такої віри і зростаймо в ній, щоденно наближаючись щораз то більше до Христа Господа — Джерела нашого спасіння, миру і життя!

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії