«Бути учнями Христа»: проповідь Блаженнішого Святослава у першу неділю Великого посту

7 березня 2023

«Учителю, де перебуваєш?»
Відрік Він їм: «Ходіть та подивіться!»

(Ів. 1, 38–39)

Всечесні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні, у першу неділю Великого посту, Боже слово розповідає нам про покликання перших Христових учнів, апостолів. Святий євангелист Іван описує це покликання як зустріч.

Покликання як зустріч

Перші учні — Андрій, Петро, Филип і Натанаїл — передають один одному радісну звістку про знахідку. Вони знайшли не якусь цікаву сторінку Святого Письма, не богословську ідею, не морально-аскетичну практику юдейського благочестя, а Месію — сина Йосифа, Ісуса з Назарету, — знайшли того, на кого так довго чекав ізраїльський народ, про кого писали закон та пророки! Цікаво, що коли вони діляться з приятелями новиною про свою знахідку, то не просто передають їм власний досвід, а знайомлять їх із самим Ісусом Христом.

Що робить із тих людей учнів, апостолів? Той стосунок, який зароджується між ними та Ісусом Христом. Бути учнем означає мати учителя. А сам Господь Бог, Син Божий приходить на землю для того, щоб стати для нас тим Учителем, щоб впровадити нас у той стосунок учнівства.

Справжній ізраїльтянин Натанаїл

Щоб показати нам, наскільки глибокою є ця зустріч, наскільки вона захоплює і змушує людину по-новому поглянути на себе саму, є розмова Натанаїла та Ісуса Христа, яку описує нам Іван. Учитель бачить здалеку, як приходить Натанаїл, і каже: «Ось справжній ізраїльтянин, що немає в нього лукавства» (Ів. 1, 47). Що це означає? Чому цей ізраїльтянин є справжнім? Отці Церкви відповідають на це питання так: справжнім робить ізраїльтянина його досвід спілкування з Богом. Тож Натанаїл справді шукав Бога, йшов до цієї духовної зустрічі дорогою, якою його вело Божественне Одкровення через старозавітний закон Мойсея та через пророків.

Проте коли учні приходять до Натанаїла і кажуть йому: «Ми знайшли», він спочатку дуже скептично до цього поставився. «Що може бути доброго з Назарету?» — запитує. Він знав, що, згідно з пророками, Месія прийде, однак не з Назарету, а з Вифлеєму, дому Давида. Отже, його знання про прихід Месії не збігалося з тим досвідом, який йому передають перші апостоли. Але ось приходить сам Христос і каже до нього: «Перше ніж Филип закликав тебе, бачив Я тебе, як був єси під смоківницею» (Ів. 1, 48). Ті слова змусили Натанаїла стрепенутися — Господь торкнувся якогось особистого секрету того учня.

Смоковниця — простір особистого досвіду

Що це за смоківниця, під якою бачив Натанаїла Христос? Святі Отці по-різному відповідали на це запитання. Одні казали, що, мабуть, якраз під смоківницею він уперше почув від Филипа про те, що той знайшов Месію. І коли Христос згадав, що бачив його в момент повідомлення цієї звістки, то Натанаїл зрозумів, про що йдеться. Бо про ту розмову не міг знати більше ніхто, крім приятеля Филипа і самого Господа Бога.

Інші Отці говорили, що йдеться про якийсь секрет особистої історії життя апостола. Один із традиційних переказів розповідає, що, мовляв, Натанаїл належав до тих дітей у Вифлеємі, яких Ірод хотів убити Христа ради, але мати сховала його під смоківницею від убивчого меча. Тож це таємниця порятунку його життя, про яку ніхто не міг знати.

Заглибившись у священні книги Старого Заповіту, можна зрозуміти, що смоківниця має духовне значення — означає простір особистого досвіду, пошук миру і повнити життя в Бозі. Коли ізраїльтянин повертався з війни додому, то сидів на своєму подвір’ї під смоківницею (пор. Мих. 4, 4; Зах. 3, 10), де його ніхто не бачив і він перебував сам на сам із Богом. Тому, коли Христос згадує про те, як Натанаїл сидів під смоківницею, чоловік розуміє, що до нього говорить Бог, який бачив його в момент очікування на прихід Месії. Справжній ізраїльтянин шукав Бога — і нарешті ця зустріч відбулася. І він, упізнавши свого Учителя, каже: «Учителю, Ти — Син Божий, Ти — цар Ізраїлів» (Ів. 1, 49).

Бути християнином означає жити стосунком із Богом

Учителю, де перебуваєш? Відрік Він їм: «Ходіть та подивіться!» (Ів. 1, 38–39).

Ця історія першого досвіду зустрічі з Богом має для нас, християн, основне значення. Вона відповідає на питання, що означає бути справжнім християнином. Це значить мати особистий стосунок із Богом, мати можливість живого богоспілкування, бути учнем Христа.

Чи дійсно Христос є моїм Учителем? Наскільки я впускаю Його під свою смоківницю, у свій приватний простір? Ми часом недооцінюємо тих обставин, у яких живемо. Думаємо, що в тому, що ми робимо, там, де ми є, Бога може й не бути. Що доброго може бути в «моєму Назареті»: у моїй келії, кімнаті, у моїх труднощах, болях, плачах?! Але Христос каже кожному з нас: «Я тебе бачив, як ти був під своєю смоківницею, і почув тебе». Він приходить до нас сьогодні, щоб зробити нас своїми учнями.

Великий піст — це особливий час духовного досвіду, його істинності та справжності. Йдеться передусім не про якісь моральні, аскетичні приписи, правила, дієтичні норми, голодування чи довгі молитви. Усі ці вправи, наше умертвлення лише готують нас до зустрічі. Ми відкладаємо «всяку житейську печаль», щоб не пропустити того моменту, коли до нашого Назарету прийде Учитель, щоб ми могли бути справжніми учнями, як Натанаїл був справжнім ізраїльтянином, очікуючи на зустріч із Месією. Світлої пам’яті папа Венедикт казав, що бути християнином означає не просто читати побожні книжки чи Святе Письмо: «Початком християнського буття є не якесь рішення етичного характеру чи велика ідея, а досвід певної події, зустріч з тією Особою, що народжує нові горизонти та радикальні рішення» (Deus caritas est, 1). Бути християнином означає жити стосунком із Богом, який є тією Особою, моїм Учителем, пережити подію зустрічі з Ним, як Натанаїл, і сказати Йому: «Учителю, Ти — Син Божий, Ти — цар Ізраїлів». Бути Його учнем означає прийти і подивитися, лишитися з Ним там, де Він живе. Це говорить Євангеліє перед описом цієї історії.

Господь сьогодні творить простір зустрічі у бомбосховищах, наших парафіях та домівках

«Учителю, де перебуваєш?» (Ів. 1, 38).

Це питання звучить для нас, українців, дуже живо, подекуди навіть жорстоко. Під час війни багато людей запитує: Боже, де Ти, із ким Ти — з нами чи з нашими ворогами? Один духовний отець сказав, що це повномасштабне російське вторгнення — це був Великий піст тривалістю в один рік. Початок війни торік дивним чином збігся з початком Великого посту… Як важливо нам сьогодні зрозуміти, що навіть під час війни ми не є дальше чи ближче від Христа-Учителя, ніж Натанаїл під своєю смоківницею! Хтось може сказати, що нам дуже потрібно, щоб Спаситель прийшов до нас у видимий спосіб, узяв нас за руку, стрепенув своїм словом, як колись Натанаїла, якого зробив апостолом. Проте Він точно так само приходить до нас сьогодні і намагається зробити нас своїми учнями, впровадити в живий стосунок із собою. Навіть під час війни Він приходить туди, де кожен із нас чекає на Нього під своєю смоківницею! Нині простором зустрічі є бомбосховища, наші парафії, домівки, у яких ми приймаємо біженців. Кожен момент служіння Церкви жертвам війни стає простором зустрічі. Щоразу, коли людина бачить, що їй приходить неочікувана поміч, вона каже: «Вас до мене Бог послав».

Сьогодні місія Церкви є і тим діленням знахідкою, про яку ми читаємо в Євангелії. Робити учнями всі народи можна лише тоді, коли ми познайомимося особисто з присутнім серед нас Учителем і Господом. І ось та повнота нагоди стати учнем Христовим є синонімом істинності Церкви. Ми знаємо, що якби ми із «Символу віри» викинули якийсь один із його членів, він був би єретичним. А православним ісповідання віри може бути лише тоді, коли воно є інтегральним, повним, тобто коли ми передаємо повноту нагоди і справжньої можливості пережити подію зустрічі з живим Христом, який є між нами! Так само і Церква зберігає істинність, коли зображає своїм життям цілісність ікони живого Бога, присутнього між нами.

Живою іконою живого Бога є все життя і діяльність Церкви

Ця неділя називається неділею Православ’я не тільки тому, що ми вшановуємо ікону як вид церковного мистецтва, а тому, що ікона — це стосунок між Зображеним і Його зображенням, який є закликом і нагодою для зустрічі. Живою іконою живого Бога є все життя і діяльність Церкви: Божественна Літургія, наш духовний досвід, наші рани війни, наша проповідь і наше служіння як посередників цієї животворчої зустрічі та впровадження в автентичний і повний особистий стосунок із Христом для людини третього тисячоліття. Ця відкрита нагода для доленосної зустрічі та відкриті небеса, про які чуємо на закінчення сьогоднішнього Євангелія, є тим духовним простором, що в ньому ангели висходять і сходять над Сином Чоловічим, який стоїть нині між нами у зраненій Україні!

Ікона набирає свого живого значення лише в стосунку. Ми кажемо, що вшановуємо ікони, тому що шана, яку ми надаємо образові, переходить на Первообраз. Шануючи ікони, засвічуючи перед ними лампади, ми входимо в стосунок із тією Особою, яку та ікона зображає. Але бути живою іконою, зображенням присутності Бога між нами — це покликання спільноти учнів Христових.

Христос кличе нас, щоб ми були Його учнями

Сьогодні Христос нам каже: «Я бачив тебе під твоєю смоківницею». Він бачить нас і приходить до нас на полі бою, можливо, на лікарняному ліжку пораненого солдата, у бомбосховищах, під обстрілами і завалами чи в інших обставинах жахливої воєнної дійсності. Ми відчуваємо, що Христос є справді між нами. Він кличе нас, щоб ми були Його учнями. Та Його присутність в Україні робить нас незрозумілими для світу. Багато хто не розуміє, що тепер у нас відбувається, у чому полягає важливість і доленосність для всього світу подій у нашій країні. Ми тоді їм кажемо: «Прийди та подивися»! Ми хочемо сьогодні своєю вірою в Бога під час війни поділитися зі світом. І це нам сьогодні каже Христос: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого» (Ів. 1, 51). Амінь.

† СВЯТОСЛАВ,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви