СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Божий дотик очищає, а Його святість перемагає смерть», — єпископ Ярослав Приріз
Яке значення має воскресіння сина вдови з Наїна для сучасних християн? Як відчути Божу присутність серед страждань, втрат і випробувань війни та не втратити надії на перемогу життя над смертю? Над цими питаннями роздумує владика Ярослав Приріз, єпарх Самбірсько-Дрогобицький, у проповіді, виголошеній 18 жовтня 2026 року в Дрогобичі. Розкриваючи зміст євангельської розповіді про воскресіння юнака з Наїна (Лк. 7, 11–16), архиєрей наголошує на животворній силі Божого милосердя, присутності Христа у Святих Таїнствах та закликає українців зберігати віру, мужність і надію навіть у найважчих обставинах війни.
З цієї проповіді єпископа Ярослава Приріза ви дізнаєтеся:
- яке символічне значення має зустріч двох процесій — життя і смерті — біля міста Наїна?
- чому втрата єдиного сина була для вдови не лише особистою трагедією, а й утратою надії на майбутнє?
- чому Ісус Христос, побачивши скорботну матір, промовляє до неї «Не плач!»?
- яке духовне та богословське значення мають дотик Христа до похоронних нош і Його слова «Юначе, кажу тобі, встань!»?
- що чудо воскресіння юнака відкриває нам про владу Божого слова над смертю?
- як подія воскресіння сина вдови з Наїна продовжує здійснюватися в духовному житті християнина через Божественну Літургію, Таїнства Покаяння та Євхаристії?
- як Христова присутність виявляється серед страждань українського народу, зокрема через служіння військових, капеланів, волонтерів та всіх, хто допомагає постраждалим від війни?
- що означає Христовий заклик «Встань!» для українців, які переживають випробування війною?
Вільгельм Котарбінські (Wilhelm Kotarbinski), Воскресіння сина вдови з Наїну
Разом із сином вона ховала власну надію
Сьогоднішнє євангельське читання відкриває перед нами глибоку й зворушливу подію — воскресіння сина вдови з Наїна, описане євангелистом Лукою (пор. Лк. 7, 11–16). Ісус Христос, входячи до невеликого міста, зустрічає похоронну процесію: несли померлого юнака, єдиного сина вдови, а за ним ішов натовп людей. Це була процесія скорботи, плачу й безнадії. Назустріч їй ішла інша процесія — процесія життя: Ісус Христос зі Своїми учнями та народом, який слухав Його слово.
Щоб глибше зрозуміти цю подію, варто звернути увагу на її контекст. Наїн — невелике містечко, де життя йшло спокійно й буденно. Але того дня воно огорнулося жалобою. Вдова, яка вже поховала чоловіка, тепер втратила свого єдиного сина. У тодішньому світі це означало не лише особисту трагедію, а й повну безвихідь: у жінки не залишалося ні підтримки, ні впевненості в майбутньому. Син був для матері опорою та гарантією захисту. Тому разом із тілом юнака вона немов ховала власну надію.
«Не плач!»: Христове милосердя, яке повертає надію
Євангелист Лука зазначає: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею» (Лк. 7, 13). Це слово — «зглянувся» — виражає глибоке співчуття, що лине із самого серця. Христос не просто бачить скорботу, а й Сам переживає її. Він не проходить повз, як священник чи левіт у притчі про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25–37), а зупиняється, бо Його любов не може бути байдужою. І каже вдові: «Не плач!» (Лк. 7, 13).
На перший погляд, ці слова можуть видатися незвичними: як можна казати «не плач» матері, яка втратила дитину? Але Христос не забороняє сліз, а обіцяє втіху. У Старому Завіті Бог не раз закликає не плакати. Через пророка Єремію Він звертається до Свого народу: «Так говорить Господь: Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, — слово Господнє, — вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, — слово Господнє, — діти твої повернуться у свої границі» (Єр. 31, 16–17). Через пророка Ісаю Господь також промовляє: «Я веселитися буду Єрусалимом, я радуватимусь моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику» (пор. Іс. 65, 19). Кожного разу ці слова звучать як запевнення: «Я зніму твій біль, Я зміню твою скорботу на радість». Так само і тут: Христос не відкидає плачу, а бере його на Себе.
Сльози вдови — це образ плачу всього людства. Ми оплакуємо гріх, втрати й смерть, але Христос каже кожному, хто терпить і страждає: «Не плач!» — бо Він Сам пролив сльози разом із нами. І тут Його милосердя переходить у дію. Ісус торкається нош, на яких лежить померлий. Згідно зі старозавітним законом, дотик до померлого спричиняв ритуальну нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, вважався нечистим і не міг брати участі в молитовній спільноті, доки не виконає приписаного обряду очищення. Але Христос, Святий і Безгрішний, не боїться доторкнутися до того, що нечисте, бо Його дотик очищає, а Його святість перемагає смерть. Торкнувшись нош, Він перетворює смерть на життя.
«Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14), — промовляє Христос. І померлий чує. Адже це слово нагадує те, яким Творець сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1, 3). Слово Боже діяльне: воно творить життя. Юнак устає і починає говорити, а Ісус віддає його матері — повертає їй не просто сина, а й надію та майбутнє. Народ, побачивши це, охоплюється благоговінням і вигукує: «Великий пророк устав між нами!» та «Бог навідався до народу свого!» (Лк. 7, 16).
Кожна Літургія — особиста зустріч із Переможцем смерті
Слова Спасителя «Не плач!» — це не лише звернення до вдови з Наїна, а й послання кожному з нас. Бог не далекий від нашого болю. Він — Еммануїл, тобто «З нами Бог» (пор. Іс. 7, 14). У цій події ми бачимо образ Христа як Доброго Пастиря, Який шукає загублену овечку (пор. Лк. 15, 4) і знаходить вдову в її самотності та горі. «Не плач!» — це заклик до справжньої надії, адже в Наїні втіха приходить від Господа не лише через слова, а й через дію: дотик, слово та воскресіння.
Дорогі у Христі! Для нас, християн, подія в Наїні — це не просто історичний спогад про чудо, яке сталося дві тисячі років тому. Це реальність, яка оживає в кожній Божественній Літургії. Кожен із нас, приходячи до храму, часто несе в собі власну «процесію»: розчарування, страх, гріх, духовне омертвіння, біль утрати чи самотності. Але в літургійному просторі храму ми зустрічаємо Христа, Який іде нам назустріч у Своєму слові та у Святих Таїнствах. Коли під час Літургії проголошується Святе Євангеліє, це Сам Христос звертається до нашого серця. Його слово має ту саму владу, що й біля воріт Наїна. Воно здатне воскресити зневірену душу, підняти її з ложа духовного паралічу. Так Христос зцілює нас у Таїнствах Покаяння та Євхаристії, повертає до Церкви, родини й повноцінного життя в любові.
Ян Верхас (Jan Verhas), Воскресіння сина вдови з Наїну
Кожна наша щира сповідь — це дотик Бога до ложа нашої гріховності. Кожне причащання Святих Христових Таїн, кожна щира молитва — це наша особиста зустріч із Господом. Це мить, коли наше затьмарене життя зустрічається зі своїм справжнім Життям, а наша омертвіла совість переживає духовне воскресіння.
У Таїнстві Євхаристії ми не просто згадуємо Христа — ми приймаємо Його Животворче Тіло. Той самий Божественний дотик, який підняв юнака з одра смерті, тепер проникає в наше єство, спалюючи терня гріхів і даруючи нам завдаток безсмертя. Як навчає святий Кирило Олександрійський, Тіло Христа є животворчим, бо воно з’єднане із самим Життям — зі Словом Божим. Тому, приймаючи Святе Причастя, ми єднаємося з Переможцем смерті.
Україна — вдова, яка щодня оплакує своїх дітей
Святе Письмо розповідає, що Ісус, побачивши жінку, «зглянувся над нею» (пор. Лк. 7, 13). Богословський зміст цього милосердя надзвичайно глибокий. Христос діє не тому, що Його про це попросили: вдова була настільки розчавлена горем, що навіть не просила про чудо. Спаситель Своїм Божественним єством відгукується на людське страждання. Бог бачить причину сліз: Він бачить не лише зовнішній плач, а й розбите серце.
Сьогодні, коли ми читаємо про вдову з Наїна, перед нашими очима постає інша картина — картина нашої рідної землі. Сьогодні Україна — це та сама вдова, яка вдягнулася в чорні шати жалоби й щодня ховає своїх найкращих синів і доньок. Наші міста стали місцями плачу, де життя стикається зі смертю. Ми щодня чуємо про нові втрати, про поранених і полонених. І серце кричить: «Господи, де Ти?» Але саме там Христос промовляє: «Не плач!» — не тому, що біль ілюзорний, а тому, що Бог поруч.
Господь іде процесією життя серед нашого народу — у волонтерах, капеланах і військових, які захищають життя. Він торкається наших ран, нашого болю та наших руїн, щоб дати надію. «Не плач!» — каже Він матерям і дружинам полонених, дітям, які залишилися сиротами. Адже воскресіння сина вдови — це знак того, що смерть не є останнім словом. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його Воскресіння. У цій нашій боротьбі за життя Господь хоче через наш народ об’явити Свою силу всьому людству, викрити й засудити зло, яке чинить агресор — московський режим.
Не дозволити темряві загасити світло віри
Війна, яку ми переживаємо, приносить не лише фізичні руйнування інфраструктури й будинків. Її страшні наслідки можуть сягати й людської душі: посіяти в ній безнадію, цілковитий розпач і духовну смерть. Духовна смерть настає тоді, коли людина перестає сподіватися на Бога, коли її серце кам’яніє від ненависті, коли опускаються руки й зникає сенс жити та боротися. Сьогодні Христос підходить до кожного з нас, торкається наших зранених і втомлених сердець та промовляє те саме слово: «Встань!»
Встаньмо й не дозвольмо жодній темряві зовнішніх обставин загасити світло віри в нашій душі. Духовне воскресіння — це здатність продовжувати любити, молитися, допомагати ближньому, підтримувати наших воїнів і вірити в перемогу Божої правди навіть тоді, коли здається, що сили зла перемагають. Як навчають святі отці: «Тримай свій розум холодним, серце гарячим і не впадай у відчай». Навіть бачачи жахи навколо, ми маємо триматися за милосердну руку Христа, Який веде нас крізь темряву.
Бог навідався до Свого народу. Він не залишив нас
Бог навідався до Свого народу. Він не залишив нас. Він присутній у кожному окопі, де молиться воїн, у кожній лікарняній палаті, де лікар бореться за життя, у кожній оселі, де мати плаче за своєю дитиною. Його милосердя підтримує нас над прірвою, Його сила веде нас крізь випробування, а Його любов дає нам упевненість, що навіть після найстрашнішої Голготи засяє світло Воскресіння.
Він і сьогодні поспішає до нас. Він приходить до нас у цій Божественній Літургії. Він торкається нас Своїм животворчим словом Євангелія і запрошує всіх приступити до Святого Причастя, у якому хоче торкнутися нас Своїм Таїнственним Тілом і Животворчою Кров’ю, щоб наше життя перетворилося на дорогу надії на воскресіння.
Нехай Боже милосердя буде силою України
Дорогі брати і сестри! Молімося під час цієї Божественної Літургії, щоб Господь навідався до Свого народу. Нехай Боже милосердя буде силою України, єднає нас із Богом і дарує нам внутрішню силу, мужність та витривалість у боротьбі з ворогом. Нехай Господь допоможе нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїна сказати: «Справді, Бог навідався до народу свого!» (пор. Лк. 7, 16). Нехай Він буде з кожним із нас і з нашим воїнством, дасть нам силу вистояти проти московського агресора — на прославу Його святого імені.
А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії
у 20-ту неділю після Зіслання Святого Духа,
катедральний храм Пресвятої Трійці
м. Дрогобич
