СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Бог є там, де болить», — митрополит Борис Ґудзяк
«Тяжка доля кличе українців на дуже глибокий рівень. Можливо, не кожен може іти на таку глибоку воду. Але ми не маємо іншого виходу. І я бачу, що українці це роблять з унікальною мужністю», — владика Борис Ґудзяк, президент Українського католицького університету, митрополит та архиєпископ Філадельфійський УГКЦ.
Чимало випробувань, втрат та руйнувань зазнала Україна у 2024 році. Але разом з тим ми стали свідками проявів добра і любові, могутньої сили наших військових та доленосних подій. Наприкінці року, перед Різдвом Христовим, ми зустрілись з владикою Борисом Ґудзяком, президентом УКУ, митрополитом та архиєпископом Філадельфійським, який щойно повернувся з Ватикану та Парижа, з коротким візитом до України. Говоримо з владикою Борисом про війну, роль України у світі, про місце Господа у житті християнина, про зневіру та велику надію, яка може скріпити наші серця.
Маємо гарну новину з Риму, де 7 грудня Папа Франциск ввів у колегію кардиналів владику Миколу Бичка, єпископа УГКЦ в Австралії. Ви були на цьому урочистому заході. Який настрій у Ватикані цими днями і яке значення має це кардинальство для Української Церкви?
Настрій був досить спокійний: атмосфера тепер навколо кардинальства не надто помпезна. Сам вибір Папи Франциска є нестандартним, порівняно з тим, як було раніше. Папа часто вибирає когось з периферій. Наприклад, архиєпископи тих міст, які раніше носили кардинальські титули, як от Парижу, Філадельфії, Лос-Анджелеса тощо, тепер не є кардиналами.
Владика Микола був не те, що здивований, а приголомшений новиною про кардинальство. Але так, як каже сам владика, кардинальство — це насамперед служіння. Кардинали носять одяг червоного кольору, який є символом крові, жертви, служіння, а передовсім — мучеництва. І сьогодні йде мова не про славу, почесті, а про відважне свідчення — бути тим «martyras» [з грецької мови — свідок, — ред.], свідком, який готовий своє життя віддати за Бога, за Церкву, за людей. Владика Микола був покликаний до такого свідчення.
Новопризначений кардинал Микола Бичок, митрополит Борис Ґудзяк та духовенство під час урочистостей у Ватикані
Сьогоднішній празник Святої Анни [запис інтервʼю припав на свято Непорочного зачаття, яке відзначаємо 8 грудня — ред.] є для нас знаком і символом надії. Господь вибирає просту дівчину і від зачаття повертає її до первісного стану людини, яка має жити так, як Бог приказав Адамові і Єві у раю. Марія народжується без рефлексу присвоювати, захвачувати. І для мене це є великим джерелом надії.
Попереду — Різдво. Те, що цими днями відбулося в Сирії [після 2 тижнів збройного повстання, опозиційні сили сирійців захопили столицю Дамаск та оголосили про повалення режиму Башара Асада та правлячої партії «Баас», яка керувала Сирією 53 роки, — ред.] для мене є черговим знаком, що Божа правда перемагає. Тиранія немає перспектив. Її подолання відбувається з великою жертвою, але зло не є вічним. Так нам казав Патріарх Йосиф Сліпий: «Зло не буде тривати вічно». Він пережив 18 років таборів, потім був на вигнанні, без змоги повернутися в Україну. Але він нам, молодим семінаристам у Римі, завжди повторював: «Учіться, готуйтесь. Український католицький університет має колись бути в Україні». А ми були молоді, щоб не вірити.
7 грудня в Парижі відбулось відкриття відреставрованого Собору Паризької Богоматері [храм постраждав під час пожежі у 2019 році, — ред.]. Знаємо, що для вас він теж має велике значення, адже там проходила ваша інтронізація. Саме 7 грудня відбулась зустріч українського президента з новообраним президентом Америки Дональдом Трампом. Перші відгуки свідчать про те, що, на жаль, бажаних результатів ці перемовини не дали. Ви щойно повернулись зі США. Розкажіть, які зараз там настрої щодо війни в Україні, і допомоги нам у ці скрутні часи?
Різні декларації, виступи Трампа, Джей Ді Венса [новообраний віцепрезидент в адміністрації Дональда Трампа, — ред.], інших наближених осіб слід сприймати серйозно. Хоча думки міняються, слова їхні злагоджені.
Президент Трамп є доволі непередбачуваний, тому не роблю якихось попередніх висновків. Я мав нагоду з ним спілкуватися у жовтні, на фандрейзинговій події. Це була коротка зустріч, але він уважно слухав. Я заохочував президента Трампа приїхати в Україну, бо кожен приїзд сюди представляє ту дійсність, яку інші собі не можуть уявити. А зокрема для людей, які, можливо, не знають добре історії Східної Європи, періоду Радянського Союзу і не знають правдивої Росії.
Щодо ситуації у політикумі США — я покладаю надію на Господа і на цінності в американському суспільстві. Усе ж таки від двох третин до трьох чвертей депутатів обох палат у Конгресі США підтримують Україну.
Те, що відбулося в Сирії, свідчить про те, що Росія, її альянси та плани є крихкими. У американських інтересах є те, щоб Україна була сильною. Важливо, щоби лукаві «альянси» — Хезболла, Іран, донедавна Сирія (побачимо якою вона тепер буде), Північна Корея, Китай і Росія — все ж таки не перемогли, не стали ключовими гравцями у світових подіях, економіці, у військових питаннях. Розумні, досвідчені аналітики і політики розуміють, що Україна є форпостом демократії у світі, на противагу до цього кола тиранії. Чи будуть радикальні зміни в американській політиці? Я думаю, що ні. Але чи будуть труднощі і сумніви? — Такі ризики варто оцінювати тверезо.
Ви згадали про події, які відбулися в Сирії. 53 роки авторитарний режим Асада тримався, в тому числі завдяки допомозі Росії. Зараз Росія, сконцентрувавшись на війні в Україні, залишила своїх партнерів в Сирії. Разом з тим, це говорить про те, що всі свої сили, росіяни знову скерують на нашу землю. А нашим військам треба встояти, витримати це випробування. Як? Чи маєте якісь настанови?
Я не є військовим стратегом і тому не дозволяю собі радити тим, хто знає цю справу професійно. Що є важливим як для військових, так і для всіх громадян України, — берегти своє серце. Ворог людського роду і його поплічники стараються вселити в наші думки, душі і серця страх, ненависть, ревнощі, негатив, кислоту, яка нас підкошує, збиває з рівноваги, витворює відчай. Дуже важливо чути Боже благословення, а це не просто, коли нас оточує смерть, каліцтво, і бідність. І для мене у цьому є суть Різдва — Христос приходить саме у світ насилля.
Згадаймо нашу колядку «Не плач, Рахиле», де у тужливий спосіб оплакується смерть дітей, яких знищив Ірод через те, що серед них міг бути малий Ісус. Йосиф і Марія з немовлятком мусять втікати, як біженці. Вони вночі верхи вирушають в дорогу (без ліків й інших сучасних засобів, які нам спрощують подорожі і побут). Ця історія говорить нам про те, що Бог приходить як Спаситель не до царської палати, а в убогу хату, в наш дім. Бог є там, де болить. І коли ми можемо відчути і прийняти такого Бога, наше життя налагоджується і ми можемо йти вперед.
Прийде час і кожен з нас зустрінеться зі смертю. Але ми християни віримо у вічність. Згадаймо наших військових, які, попри небезпеку, добровільно пішли захищати Україну. Очевидно, що хтось може сказати, що «тоді була хвиля патріотизму і надії». Але надії не було. Всі вважали, що за три дні чи три тижні росіяни окупують Київ. Мені здається, це були дуже відважні кроки кожного, хто зголосився поставити під ризик своє життя, пожертвував життям в родині, так само і родина приносила цю жертву. Але є віра у вічність і правду. І я переконаний, що Божа правда переможе.
Я цього літа довідався, як загинула моя тета Ірина Шипула, мамина сестра, яка була в УПА [в УКУ, в будинку на вул. І. Свєнціцького є семінарська кімната, яка носить імʼя Ірини Шипули, — ред]. Вона померла в жахливий спосіб, її просто фізично добили [росіяни — ред.] рушницею, щоб не марнувати кулі. Наша родина 80 років не знала, де вона загинула і поки що ми не знаємо, де вона похована. У двадцятирічному віці, зовсім юною, вона найбільше прагнула, щоб Україна була незалежною. І наша країна стала незалежною. Ми бачимо, що життя триває, воно передається майбутнім поколінням.
Є багато болісних парадоксів, але у цьому також є таїнство, коли людина з вірою і надією вміє дивитися у вічі смерті. Ніхто до неї не спішить, ніхто не бажає смерті чи недуг собі і своїм рідним. Але коли ми можемо прийняти природність цього факту, ми живемо по-іншому, цінуємо кожен момент, розуміємо, як багато нам даровано. Нам слід плекати вдячність, щоб зберегти своє серце.
Я сьогодні згадував у молитві професора Леоніда Рудницького, провідного члена нашої Філадельфійської громади, який учора помер [український філолог Леонід Рудницький помер 8 грудня 2024 року у США, — ред.]. Ще три тижні тому ми з ним пиво пили, він був сповнений гумору, хоча вже передчував смерть. Він лишив по собі свою родину: дружину (наступного року мало виповнитися 60 років їхнього подружнього життя), дітей. Це приклад того, що там, де є любов, — є життя і якість вічності.
Професор Леонід Рудницький та Патріарх Йосиф Сліпий. Джерело: «Історична правда»
Не дозволяймо жодному сатрапу залізти в наші душі, бо зло хоче панувати не лише над нашою землею, владою, урядом, економікою, а й над нашим серцем. А ми його не дамо, бо наше серце скероване до Господа, і там є наш мир.
Владико, ви цього року багато їздили Україною і були в прифронтових містах. Якою ви побачили нашу землю, якими побачили наших людей?
Я бачив дуже різні феномени: велику втому і неймовірну стійкість; жертви і жаль; особливу відвагу і життєдайність.
Згадую пані Людмилу, жінку невисокого росту, з довгою пишною косою, яка керує кооперативом на сотні гектарів. На землі, на якій ще видно сліди бомбардувань, росте хліб. Дуже важко долати труднощі і смерть, та видобувати життя із цієї землі. Для мене цей приклад був джерелом великого натхнення.
Або історія голови ОТГ з Миколаївщини, Олега Пилипенка, який був в полоні у росіян і зазнав тортур. Я прийшов до його офісу і був вражений: він виглядає як бізнесмен в Парижі, високоосвічений, має чимало нагород та дипломів, і навіть, має заступника з міжнародних стосунків.
Я також відвідав Одесу і Харків. Колись їздив у ці міста як греко-католицький священник, ректор УКУ, і мене часто зустрічали, як небажаного чужинця. Сьогодні є цілком інше ставлення до Української Греко-Католицької Церкви, до української мови, до Українського католицького університету, до цінностей, на яких ми стоїмо і які плекаємо. Це колосальна зміна.
У Харкові я не був 15 років. Зараз у місті відбуваються надзвичайні літературні процеси, організовують виставки, діють парафії, «Карітас» [Карітас України — благодійна організація УГКЦ, яка надає допомогу потребуючим, — ред.]. Я там мав інтервʼю з Сергієм Жаданом, зустрівся з Тімоті Снайдером. У місті за час великої війни зареєстровано понад 2 000 волонтерських організацій. Неймовірно, що місто, яке три роки щодня руйнують, живе і понад мільйон людей там досі мешкає.
Я бачу в Україні багато інновацій в збройному захисті, в стратегії, здатності жити в дуже складних обставинах.
Владика Борис Ґудзяк під час поїздки у прифронтові міста у 2024 році
Я повернувся до Америки, розуміючи, що є різні рівні життя. Тяжка доля кличе українців на дуже глибокий рівень. Можливо, не кожен може йти на таку глибоку воду. Але ми не маємо іншого виходу. І я бачу, що українці це роблять з унікальною мужністю.
Владико, хотіли вас запитати про наших воїнів. Бачимо зараз від них звернення і повідомлення, що вони дуже втомлені. Минає три роки від повномасштабного вторгнення — вони далеко від дому, виснажені фізично, морально, здоров’я підірване. І вони не знають, скільки ще мають витримати на цій війні. Як ми можемо їм допомогти?
Тим, які віддають все, ми повинні давати максимум. Важливо бути поруч. Можливо, кожен з нас має почуття вини, і на те є причина — ми можемо робити більше. Тому я стараюся приїжджати до України (це мій 12-й візит до України за останні три роки). З другого боку, ми намагаємося два-три рази на місяць бути в Вашингтоні, їздити до Нью-Йорка, щоб український голос був присутнім в пресі, давати інтерв’ю, пояснювати і говорити про Україну.
Якщо маємо нагоду, подзвонімо до воїнів, які на фронті. Якщо можемо зробити пожертву — робімо. Віддаваймо те, що можемо, коли є ті, які віддають все. І в цьому є джерело нашої стійкості. Якщо ми будемо стійкі, то зможемо підтримати тих, які є на найскладнішому фронті.
У підтримці військових важливу роль відіграють їхні сімʼї. Коли дружина, діти бережуть себе і свою сім’ю — це скріплює батька-чоловіка. На цьому відтинку є багато викликів, бо сімейне життя непросте, можна легко впасти. Але є прекрасні моменти, в яких з’являється нове життя.
Усім нам дуже важливо у всяких справах бути чесними, щирими, відкритими і вдячними. А вдячна людина також дарує і віддає. Сьогодні є такий час, коли треба максимально жити саме в такий спосіб. Коли ми тримаємося за руки і коли немає неправди в нашій матриці стосунків — набагато легше вистояти.
Цього року ми відзначали 30-річчя відновлення Львівської богословської академії-УКУ. За ці роки було багато випробувань, але ця інституція відбулась. Як вдалось створити Український католицький університет, який будується не навколо лідера чи кількох людей, а навколо цінностей і місії? Як цей досвід перенести у нашу державу, щоб творити міцні інституції?
Цей університет постав з ідеї митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосифа Сліпого. Серед їхніх прихильників було багато людей, які не бачили незалежної України та вільної Церкви, але у всьому була спроба долучитися до малого — робити системну, органічну, правильну, добру справу. І творили її за Божим заповітом.
У Бозі є три особи, які перебувають в ідеальних стосунках. Бог створив людей, щоб ми були у добрих стосунках, жили у любові. Такі прості речі не завжди є легкими. Треба вміти подякувати, вибачитися, сказати: «Я перепрошую, я завинив». Це є корпоративна культура, де ніхто ні над ким не панує, де нема практики принижувати, де немає ізоляції, де не плекають лише солістів.
УКУ відбувся не за рік і не за п’ять. Саме тридцятилітній ювілей відновлення університету щойно почав показувати, що в нас є. Але також важливо пам’ятати, що цього всього може не стати. Бо це не є щось зацементоване в камені, це — людське серце. Якщо воно закриється, закамʼяніє, то і стосунки можна втратити. Тому маємо чувати і молитися. Ви знаєте слово «євхаристія»? З грецької мови воно означає «вдячність». Центром нашого життя в храмі і у всьому повинна бути євхаристія — життя у вдячності.
Чотири ректори Українського католицького університету під час ювілейних 25-х випускних урочистостей: Тарас Добко, отець Михайло Димид, митрополит Борис Ґудзяк, отець Богдан Прах
Також має бути каяття. Хто не сповідався, я заохочую піти до сповіді, очищуватися. Коли ми можемо визнати свою неміч і прийняти Господнє прощення, приходить благодать, яка трансформує. Господь і Церква цього не нав’язує. Це є пропозиція на долоні дитятка-Ісуса, який приходить не зі зброєю, не з грішми, а зі своєю Боголюдськістю. І в цьому є краса цього таїнства — сам Господь приходить з даром до мене і до тебе.
Наступний 2025 рік Вселенською Церквою оголошений роком надії. Чим є надія для християнина? І де черпати цю надію в такі тяжкі часи, які сьогодні переживає Україна?
Мені здається, сьогодні одним із найбільших викликів є ізоляція, відчуження, самотність. Головний лікар в Америці вже б’є на сполох, наскільки самотність впливає на фізичні захворювання. Зараз у США 21 % населення переживає різного роду ментальні порушення: депресію, або тривожність. Багато людей мають залежності: від алкоголю, наркотиків, їжі, порнографії, азартних ігор, комп’ютера, інтернету, соціальних мереж. Значно зросла кількість випадків депресії і суїциду серед підлітків. Великий стрибок відбувся після появи айфона, а другий — в час ковіду.
Наша надія — є Божою надією. Це є надія сопричастя, коли ми разом. Так як в Бозі є Отець, Син і Святий Дух, так і в нашому житті, коли є добрі стосунки — ми почуваємося добре.
Приємно підняти келих, гучно заспівати і заколядувати, можливо, у жартівливий спосіб кинути кутю на стелю (сміється, — ред.). Але найважливіше на Святий вечір не сваритися, не нести в своєму серці камінь злоби, жалю, а зробити крок до примирення, щоб заздрість та ревнощі не керували вами. Радіймо успіхам один одного, ділімо жаль і біль. Кажуть, «розділений біль стає наполовину меншим, а розділена радість — удвічі більшою», — це і є Божий спосіб життя. Це є те, до чого нас кличе Різдво, святий Миколай і всі святі. Чому Миколай є такий нами улюблений? Бо він дарує. Даруймо і ми!
Пам’ятаю минулого року, перед різдвяними святами, ви казали, що найбільшою небезпекою для нас є втома і зневіра. Пройшов рік. Чи бачите ви, як змінилася ситуація? Що побажаєте українцям, аби не зійти зі шляху до свободи, перемоги і витримати всі випробування разом з Богом?
Війна — сукупність всього зла. Загарбництво, вбивство, каліцтво, ненависть — все це виснажує людину. І тому виклики через тривалу війну стають складнішими. Але зневіра завжди є викликом для людини. Зневіритися можна і в ідеальних обставинах. Гляньте, скільки заможних людей є нещасливими, скільки зірок накладають на себе руки. Скільки багатих людей стають абсолютно не вільними в’язнями алкоголю, наркотиків; живуть у фортецях, наймають охорону — вони не мають свободи. Ніби все в них є: зірковість, слава, влада, але кожен з них знає, яка в нього в серці правда. Тому зневіра може бути притаманною кожному в різних обставинах.
Коли йде війна, стає неймовірно важко. Постають питання: чому таке зло? Чому смерть? Чому каліцтво? Сьогодні вже 60 000 українців пережили ампутацію, і це з ними на все життя. Але найбільш повчальні моменти для мене — це відвідання таких центрів як «Незламні», Superhumans, де люди стають на протези, де новою рукою починають тримати горнятко кави. Думаю, що нам всім треба дивитися на тих великих героїв, яких ми маємо поруч, і бути вдячними за це, що у нас є, що лишилося і що можна здобути.
Владика Борис Ґудзяк та ветеран війни Олег Цюновський у Центрі Superhumans
Найкращу пораду, яку я отримав, дав мені священник Дарр, американець, філософ, містик, який має понад 70 років. Цей священник родом з мого рідного міста Сіракузи. 45 років тому, коли я їхав навчатися до семінарії у Римі, він сказав мені: «Важливо, щоб ти завжди мав духівника». Мені тоді було 19 років, і я глибоко прийняв його слова до серця.
Не завжди легко знайти когось, але я шукаю, в кого можна сповідатися, з ким можна порадитися, перед ким можна відкрити серце. Я маю такого одного священника, до якого я звертаюсь (він колись був сповідником матері Терези). Йому 96 років, він мароніт арабського походження — отець Джон Ессеф [римо-католицький священик Скрентонської єпархії, штат Пенсильванія, США, — ред.].
Людина, яка має життєвий досвід, заспокоює і наставляє. Це не обовʼязково мусить бути священник, це може бути мудрий мирянин чи мирянка. Я раджу вам — шукайте духовно мудрих людей, які вміють жити, вчіться від них.
Нехай Господь нас всіх кріпить. Зберігаймо у серці велику певність, що Божа правда переможе!
Журналістка: Леся Владимиренко
Відео: Роман Соколовський, Стефан Дмитришин
Фото: Стефан Дмитришин
За матеріалами Українського католицького університету
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
