СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиБлаженніший Любомир Гузар: від пластуна до морального авторитета нації
До річниці з дня народження Блаженнішого: шлях від пластуна-емігранта до претендента на Папський престол. Згадуємо кардинала, чий світовий авторитет та мудрість стали моральним орієнтиром нації.
Є постаті, які входять в історію завдяки посаді. А є ті, що залишаються в пам’яті людей завдяки внутрішній силі. Любомир Гузар належав до других. Його слухали не тому, що він був Главою Церкви, а тому, що умів говорити просто про найскладніше. Він пережив війну й еміграцію, пройшов шлях підпільної Церкви та повернувся в незалежну Україну, де став духовним лідером і моральним авторитетом. Про це розповідає Вікторія Прихід для інтернет-ресурсу «Еспресо. Захід».
Галицьке дитинство
Любомир народився 26 лютого 1933 року у Львові в інтелігентній родині, де поважали знання та релігійні традиції. Його батько, Ярослав Гузар, був ветераном УГА та банківським працівником, а мати, Ростислава, походила з родини священників. Рід Гузарів був відомим у Галичині: прадід Дмитро Гузар був парохом у Завалівцях, а родинні зв’язки вели до багатьох знакових постатей української культури.
Дитинство Любомира закінчилося раптово 1 вересня 1939 року. Йому було шість, коли на Львів впали перші німецькі бомби. У своїх спогадах він розповідав, як мама забирала дітей у пивницю, а сусіди з жахом наслухали нічну тишу: чи не зупиниться вантажівка НКВД біля їхнього під’їзду.
«Ми жили в постійному очікуванні, що за нами прийдуть. Це навчило мене однієї речі: земне життя є дуже крихким, і єдине, на що можна покластися — це внутрішня свобода», — згадував він згодом.
Ці два страхи — перед нацистською бомбою та радянським вивезенням у Сибір — сформували розуміння цінності свободи. Коли у 1944-му фронт знову наблизився до Львова, родина прийняла болюче рішення залишити все і йти у невідомість, на Захід.
Від австрійських таборів до американської мрії
Першою зупинкою стала Австрія. У Зальцбурзі Любомир продовжує навчання в гімназії, паралельно вступаючи до Пласту. Саме там зародилася та «пластова закваска», яку він проніс крізь усе життя. У 1949 році родина перебирається до США. Це був період жорсткого приземлення: вчорашня галицька інтелігенція в Америці стала пролетаріатом. Батько Любомира працював у готелі, збираючи брудну білизну, а мати готувала каву. Але саме тут загартувався характер «братчика Любка»— активного пластуна куреня „Червона Калина“.
Попри побутову скруту, Любомир чітко знав свій шлях. Він вступив до Малої духовної семінарії у Стемфорді. Його вибір священства не був результатом містичного осяяння. Він сам казав: «Я просто відчував, що це моє». Після навчання у Католицькому університеті Америки у Вашингтоні, 30 березня 1958 року він отримав свячення. Тоді він став першим священником новоствореної Стемфордської єпархії. Молодий отець Любомир був активним: працював з молоддю в СУМі та Пласті, викладав у семінарії, опікувався парафіями.
Римський період
У 1963 році світ облетіла новина: після 18 років радянських таборів до Рима прибув Глава УГКЦ Йосиф Сліпий. Для молодого Гузара це була зустріч із живою легендою. У 1969-му він переїжджає до Рима, щоб бути поруч із Патріархом. Йосиф Сліпий бачив у Гузарі великий потенціал, але був суворим: вимагав спочатку захистити докторську дисертацію (темою став Андрей Шептицький та екуменізм), і лише потім дозволив Любомиру піти в монастир.
У 1972 році Гузар стає монахом-студитом. Це було повернення до традицій східного чернецтва. Але найдраматичніша подія сталася 2 квітня 1977 року. В умовах глибокої секретності, побоюючись, що радянські агенти можуть обезголовити Церкву, Йосиф Сліпий висвячує Любомира Гузара та ще двох священників на єпископів без попередньої згоди Ватикану. Цей крок поставив Гузара у «канонічне очікування» на 19 років — Рим визнав його єпископство лише у 1996 році. Увесь цей час він залишався архімандритом монастиря в Гроттаферраті, викладав у Папському університеті та був «правою рукою» спершу Сліпого, а потім Любачівського.
Повернення в Україну
У 1993-му, коли Україна вже була незалежною, Любомир Гузар повертається додому. Він не шукав почестей. Оселився у селі Зимна Вода біля Львова. Ті, хто знав його тоді, згадують надзвичайну скромність цієї людини. Він став духовником у Львівській семінарії, передаючи досвід молодим хлопцям, які щойно вийшли з підпілля.
Невдовзі його призначають екзархом Києво-Вишгородським. Це була місійна територія. Греко-Католицька Церква тоді сприймалася багатьма як виключно «галицький проект». Гузар почав змінювати цю парадигму. Його спокійний тон, відсутність агресії та відкритість до діалогу з православними почали ламати лід відчуження.
Предстоятельство та переїзд до Києва
У 2001 році, після смерті кардинала Любачівського, Синод обирає Любомира Гузара Главою УГКЦ. Це було швидке і майже одностайне рішення. Того ж року папа Іван Павло II відвідує Україну, і Гузар стає обличчям цієї історичної події.
Після смерті папи Івана Павла II у 2005 році Любомир Гузар увійшов до списку 16 найімовірніших наступників на Ватиканський престол. Головною перешкодою до обрання називали його східноєвропейське походження, адже кардинали могли не проголосувати за другого поспіль папу з цього регіону.
Найважливішим кроком Блаженнішого на посаді було перенесення патріаршого престолу зі Львова до Києва у 2005 році. Це викликало спротив як усередині деяких консервативних кіл Церкви, так і з боку проросійських сил. Але Гузар був непохитним: «Київ — це корінь нашої Церкви».
«Україна не закінчується на Збручі. Ми єдина нація, і наша Церква має бути там, де б’ється серце держави», — стверджував він.
Він почав будівництво Патріаршого собору на Лівому березі Дніпра, який будувався на гривні простих вірян, без олігархічних внесків.
Мудрість відставки
У 2011 році Блаженніший Любомир здивував увесь світ, подавши у відставку. Це був безпрецедентний крок для Східних церков, де предстоятелі зазвичай служать до смерті. Він пояснив це просто: здоров’я не дозволяє виконувати обов’язки на повну силу, а Церкві потрібен молодий лідер. Він передав кермо молодим рукам Святослава Шевчука, показавши приклад цивілізованої передачі влади.
Але «відставка» стала початком його нової ролі. Оселившись у Княжичах під Києвом, він став «дідусем нації». Попри повну втрату зору, він залишався інтелектуально активним. До Княжичів, де він прожив останні роки, до нього стікалися тисячі паломників — журналісти, політики, студенти, військові. Він надиктовував колонки, давав інтерв’ю з незмінною гуморинкою та мудрістю, і щовечора о восьмій вмикав «Радіо Свобода». Його цитати про любов, свободу та відповідальність розбирали на гасла.
Його заклики до миру, єдності та гідності під час Майдану 2013–2014 років мали колосальну вагу. Він був членом групи Першого грудня, де разом з іншими інтелектуалами розробляв візію майбутнього України.
Його ставлення до грошей і статків було прикладом для багатьох. Коли його питали про корупцію та багатство, він відповідав:
«Ми дуже часто шукаємо щастя в тому, що маємо. А щастя у тому, ким ми є. Мати багато — це не гріх. Гріх — коли те, що ти маєш, володіє тобою».
Останні дні та спадок
Любомир Гузар помер 31 травня 2017 року. Його похорон у Києві зібрав тисячі людей різних конфесій. Люди стояли в чергах годинами, щоб просто торкнутися його домовини. Він залишив по собі Церкву, яка перестала бути «локальною», і націю, яка почала вчитися мислити категоріями «бути, а не мати».
Його годинник, що вмів «говорити», його радіоприймач, налаштований на новини, та його незмінне почуття гумору — це був його капітал. Він вчив українців простої речі: «Моліться так, ніби все залежить від Бога, але працюйте так, ніби все залежить від вас».
За матеріалами Вікторії Прихід для інтернет-ресурсу «Еспресо. Захід»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
