125-ліття храму у відпустовому місці Кохавино за участю владик Богдана Дзюраха та Володимира Груци

27 травня 2019

Архиєрейською Божественною Літургією, яку очолив владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, 26 травня 2019 року завершився відпуст до Кохавинської Богородиці у монастирі св. Герарда отців-редемптористів з нагоди 125-ліття собору Покрову Пресвятої Богородиці. Йому спіслужили владика Володимир Груца, єпископ-помічник Львівської архиєпархії, протоігумен Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Андрій Рак, ігумен Ігор Стельмах, декан Жидачівський о. Василь Юрів, отці-редемтористи, священики деканату та протодиякон Остап Микитчин.

125-ліття храму у відпустовому місці Кохавино за участю владик Богдана Дзюраха та Володимира Груци

Перед початком Божественної Літургії при вході на монастирське подвір’я владик Богдана та Володимира зустрічали діти та молодь в українських вишиванках, а також настоятель Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Андрій Рак. Відтак усі вірні на чолі із духовенством направилися до храму Покрову Пресвятої Богородиці, 125-ту річницю якого урочисто відзначалося у цей день.

Архиєрейську Божественну Літургію очолив владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, у спіслужінні владики Володимира Груци, єпископа-помічника Львівської архиєпархії, протоігумена Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Андрія Рака, ігумена Ігоря Стельмаха, декана Жидачівського о. Василя Юріва, отців-редемтористів, священиків деканату та протодиякона Остапа Микитчина.

«Вітаю Вас, дорогі паломники, усі, хто вчора і сьогодні завершив своє паломництво до Кохавинської Богородиці. Ваша проща тривала різний час і ви подолали різну відстань, щоб дійти сюди. Втім, наша проща — це тільки невеличка частинка і невеличка відстань цієї могутньої прощі, яка триває до цього святого місця вже кілька століть поспіль, а особливо після того, як 125 років тому тут постав цей величавий Божий храм. Цією прощею пройшли уже до нас сотні тисяч, а може, і мільйони паломників з різних куточків України і з-поза її меж, — паломники різного віку, чоловіки і жінки, діти, молодь і особи золотого віку, віруючі люди різного соціального походження і конфесійної приналежності. Ворог людського роду і нашого спасіння не раз намагався всілякими способами зупинити це паломництво, а навіть стерти з пам’яті назву цього святого місця. Проте, сила віри дітей Марії виявилася нездоланною. То ж ми сьогодні знову, визволені з-під чужинецького безбожного ярма, прийшли сюди разом з паломниками, які приходили до нас і приходитимуть після нас. Усі тут знаходимо безпеку, спокій, пристановище і благодать, бо усі почуваємося тут дітьми однієї Матері — Пресвятої Богородиці», — розпочав своє слово владика Богдан Дзюрах.

Відтак проповідник наголосив на одному із найближчих для кожного з нас титулів, якими ми величаємо Пресвяту Богородицю — Мати. «Є ще й інший мотив того, що ім’я Мати, що ним ми звертаємося до Богородиці, є для нас, християн, таким дорогим і близьким: Цим іменем звертався до Неї наш Спаситель і Господь Ісус Христос. Можливо, як то часто трапляється з малими діточками, слово „мама“ було першим словом, яке на цьому світі вийшло з уст Ісуса-Немовляти! А відтак наш Спаситель, довершуючи діло нашого відкуплення своєю хресною смертю на Голгофі, віддав свою земну Матір за нашу Матір і Заступницю, коли, дивлячись на свого улюбленого учня Йоана Богослова сказав спершу до своєї Матері: „Жінко, ось син Твій“, а відтак — до Йоана, вказуючи на Марію: „Ось Матір твоя“. „І від тієї хвилі“, — сказано в Євангелії від Івана, — „учень узяв Її до себе“», — зазначив владика Богдан.

«Яке це щастя: звертатися до Богородиці тим самим словом, яке є найрідніше для кожного із нас, словом „Мамо!“. Подібно як Господь Ісус навчив нас у молитві звертатися до Його Отця Небесного словами, якими і Він до Нього кликав: „Отче наш“, так само Він дозволив нам звертатися до Його земної Матері так само, як і Він Її кликав: „Матусю“, „Мамо наша!“», — продовжив Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, підкреслюючи материнський аспект опіки Пресвятої Богородиці, якою вона наділяє кожного із нас.

Однак, проповідник також підкреслив, що взяти Богородицю до себе — це не просто побажання, рекомендація, слова, які Христос сказав перед своєю смертю, є Його заповітом для кожного із нас. Отже, ми повинні належно відповісти на це його бажання своїми вчинками. Цього ж ми можемо навчитися з прикладу тих людей, котрі уміли прийняти Богородицю до себе, і про яких розповідає нам св. Євангеліє.

Першим прикладом є родичка Марії — Єлизавета: «Хто приймає Богородицю, в першу чергу повинен відкрити навстіж двері свого серця, зрадіти таким великим даром, що його ми отримали із рук самого Спасителя, а відтак принести плід навернення і покаяння в своєму житті. Ми всі бажаємо змін в нашому житті на краще. Проте так мало є людей, котрі щиро намагаються мінятися самі, ставати кращими, відходити від грішної поведінки і від сумнівних схем та нерозважливих рішень. 15 років тому св. п. Блаженніший Любомир з болем у серці констатував: „Країна не міняється, бо не міняються люди“. Сьогодні мусимо повторювати те саме… Хто приймає Богородицю — Пречисту, Непорочну, Пресвяту, неминуче буде намагатися ставати сам чистішим у своїх словах, думках і вчинках, позбуватися пороків і вад, ставати кращим, добрішим, святішим. Якщо не буде змін на краще в нашому особистому житті, то це буде сумним знаком, що ми ще не прийняли Богородицю до себе…», — сказав ієрарх.

Ще одним прикладом вірного ставлення до Божої Матері, за словами владики Богдана, безперечно став св. Йосиф Обручник: «Хто приймає Богородицю, виявляє готовність крокувати Божими дорогами. Він хоче, щоб Божа воля сповнилася у його житті, хоч які б труднощі і випробування на цій дорозі він не мусив переносити. Так справдяться слова Ісуса, сказані апостолам: „Хто вас приймає, Мене приймає, а хто Мене приймає, приймає Того, Хто послав Мене“. Там, де приходить Богородиця, завжди невидимо присутній Господь, а разом з Ним — спасіння, визволення, благословення, мир і радість. Бо хто ходить Божими дорогами, успадкує благословення і життя, — він сам і народ його!»

Відтак, св. Йоан Богослов також приймає Пресвяту Богородицю за свою матір та бере її до себе: «То ж хто приймає Богородицю, стає апостолом любови, любови, котра огортає своєю увагою і турботою усіх людей, починаючи від найближчих, найрідніших, і закінчуючи навіть ворогами. На Голгофі з Хреста не прозвучало жодного слова ненависті, помсти чи погрози, там була тільки молитва і благання: „Отче, прости їм, не відають бо, що чинять“. І ми сьогодні, коли думками переносимося на нашу Голгофу воєнного лихоліття, коли пригадуємо у молитві наших захисників на фронті, поранених у госпіталях, батьків у жалобі, дітей-сиріт і вдів, які втратили своїх рідних та близьких, маємо вчитися від Богородиці не допускати до свого серця злоби, гніву чи бажання помсти, але наповняти його любов’ю, яка єдина здатна перемагати ворогів. Хто має Богородицю за Матір, той не плекає в серці темних думок гніву, озлоблення і помсти, але долає ці почуття і молиться за ворогів, бажаючи для них спасіння, навернення і порятунку».

Наприкінці, владика Богдан Дзюрах підсумував: «То ж, прийняти Богородицю до себе — це заклик до покаяння і навернення, запрошення ходити стежками Божої волі, заповіт любити Бога усім серцем, а ближнього любити так, як полюбив нас сам Ісус Христос. У цьому вся програма і вся повнота нашого християнського покликання і життя. Усі святі, що йшли стежками земного паломництва до Дому Небесного Отця, йшли не самі, а з ними поряд йшла Пречиста Богородиця, яку вони прийняли до свого життя. Бажаю собі і вам, дорогі паломники, щоб і ми сьогодні не поверталися додому самі, але у найкращому товаристві, яке може бути на цьому світі, у товаристві нашої Небесної Матері, яку нам дає сьогодні сам Господь. Нехай Вона провадить нас дорогами навернення, дорогами сповнення Божої волі, дорогами любові!»

Опісля Божественної Літургії відбулося Водосвяття та окроплення свяченою водою усіх присутніх.

Проповідь

владики Богдана Дзюраха на Прощі
до Марійського паломницького центру в Кохавино

з нагоди 125-ліття посвячення храму

Вітаю Вас, дорогі паломники, усі, хто вчора і сьогодні довершив своє паломництво до Кохавинської Богородиці. Ваша проща тривала різний час і ви подолали різну відстань, щоб дійти сюди. Втім, наша проща — це тільки невеличка частинка і невеличка відстань цієї могутньої прощі, яка триває до цього святого місця вже кілька століть поспіль, а особливо після того, як 125 років тому тут постав цей величавий Божий храм. Цією прощею пройшли уже до нас сотні тисяч, а може і мільйони паломників — з різних куточків України і з-поза її меж, паломники різного віку, чоловіки і жінки, діти, молодь і особи золотого віку, віруючі люди різного соціального походження і конфесійної приналежності. Ворог людського роду і нашого спасіння не раз намагався всілякими способами зупинити це паломництво, а навіть стерти з пам’яті назву цього святого місця. Проте, сила віри дітей Марії виявилася нездоланною. То ж ми сьогодні знову, визволені з-під чужинецького безбожного ярма, прийшли сюди разом з паломниками, які приходили до нас і приходитимуть після нас. Усі тут знаходимо безпеку, спокій, пристановище і благодать, бо усі почуваємося тут дітьми однієї Матері — Пресвятої Богородиці.

Так, попри численні титули, якими ми величаємо Пречисту Діву Марію, як от Богородиця, Цариця, Владичиця, найдорожчим іменем і найціннішим Її титулом є ім’я Мати. Воно є таким дорогим не лише з природніх мотивів, коли для кожного із нас слово «мама» неодмінно асоціюється з любов’ю, почуттям безпеки, радістю і спокоєм, — одне слово — усім тим, що дає родинний дім і чого усі ми так дуже потребуємо.

Є ще й інший мотив того, що ім’я Мати, яким ми звертаємося до Богородиці, є для нас, християн, таким дорогим і близьким: цим іменем звертався до Неї наш Спаситель і Господь Ісус Христос. Можливо, як то часто трапляється з малими діточками, слово «мама» було першим словом, яке на цьому світі вийшло з уст Ісуса-Немовляти! А відтак наш Спаситель, довершуючи діло нашого відкуплення своєю хресною смертю на Голгофі, віддав свою земну Матір за нашу Матір і Заступницю, коли, дивлячись на свого улюбленого учня Йоана Богослова сказав спершу до своєї Матері: «Жінко, ось син Твій», а відтак — до Йоана, вказуючи на Марію: «Ось Матір твоя». «І від тієї хвилі», — сказано в Євангелії від Івана, — «учень узяв Її до себе» (пор. Йо. 19, 25–27).

І ми сьогодні, дорогі у Христі, зібралися на цьому святі як сестри і брати Ісусові і як улюблені діти Пресвятої Богородиці. Сьогодні кожен нехай відчує на собі люблячий погляд нашого Спасителя, бо і ми є Його улюбленими учнями, подібно як Йоан Євангелист. Кожен нехай усвідомить собі, що Господь, вказуючи на нас, звертається до Своєї Матері: «Жінко, ось син твій, ось дочка твоя, ось діти твої». А відтак відчуймо у своєму серці слово, яке Господь скеровує сьогодні до кожного із нас: «Ось Мати Твоя!».

Яке це щастя: звертатися до Богородиці тим самим словом, яке є найрідніше для кожного із нас, словом «Мамо!». Подібно, як Господь Ісус навчив нас у молитві звертатися до Його Отця Небесного словами, якими і Він до Нього кликав: «Отче наш», так само Він дозволив нам звертатися до Його земної Матері так само, як і Він Її кликав: «Матусю», «Мамо наша!».

А нашою найкращою відповіддю на цей святковий дарунок, який сам Господь захотів дати нам тоді і сьогодні, з нагоди 125-ліття освячення цієї Марійської святині, нехай буде те, що сказане про св. апостола Івана: «І від тієї хвилі учень взяв Її до себе».

Взяти Богородицю до себе! — це не просто побажання, рекомендація, слова, які Христос сказав перед своєю смертю, є Його заповітом для кожного із нас. Але що означає: взяти Богородицю до себе? Найкраще вчитися не з абстрактних слів, а з прикладу тих людей, котрі уміли прийняти Богородицю до себе, і про яких розповідає нам св. Євангеліє.

Першою особою, яка прийняла Богородицю відразу після Благовіщення, була Її тітка Єлизавета, мати св. Йоана Предтечі і Хрестителя Господнього, який закликатиме над берегом Йордану приносити достойні плоди покаяння. Єлизавета, побачивши Пречисту Діву на порозі свого дому, відкрила двері свого дому і двері свого серця, наповнилася радістю і вдячністю та з глибини душі закликала: «Благословенна Ти між жінками і благословен плід лона Твого… І звідкіля мені це, що прийшла до мене мати Господа мого?» (Лк. 1, 43).

Хто приймає Богородицю, в першу чергу повинен відкрити навстіж двері свого серця, зрадіти таким великим даром, що його ми отримали із рук самого Спасителя, а відтак принести плід навернення і покаяння у своєму житті. Ми всі бажаємо змін в нашому житті на краще. Проте, так мало є людей, котрі щиро намагаються мінятися самі, ставати кращими, відходити від грішної поведінки і від сумнівних схем та нерозважливих рішень. 15 років тому св. п. Блаженніший Любомир з болем у серці констатував: «Країна не міняється, бо не міняються люди». Сьогодні мусимо повторювати те саме… Хто приймає Богородицю — Пречисту, Непорочну, Пресвяту, неминуче буде намагатися ставати сам чистішим у своїх словах, думках і вчинках, позбуватися пороків і вад, ставати кращим, добрішим, святішим. Якщо не буде змін на краще в нашому особистому житті, то це буде сумним знаком, що ми ще не прийняли Богородицю до себе…

Другою особою, яка прийняла Богородицю до себе, був св. Йосиф. Коли він, збентежений новиною про прийдешнє народження Сина Божого, вагався, що йому робити, «Ангел Господній з’явився йому уві сні й мовив: „Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх“» (Мт. 1, 20–21). Прокинувшись від сну, Йосиф зробив так, як велів йому Ангел Господній, прийняв свою жінку, а разом з нею — Ісуса Сина Божого, та відтоді ходив стежками Божої волі, хоч якими несподіваними, вибоїстими і крутими вони не раз були.

Хто приймає Богородицю, виявляє готовність крокувати Божими дорогами. Він хоче, щоб Божа воля сповнилася у його житті, хоч які б труднощі і випробування на цій дорозі він не мусив переносити. Так справдяться слова Ісуса, сказані апостолам: «Хто вас приймає, Мене приймає, а хто Мене приймає, приймає Того, Хто послав Мене» (Мт. 10, 40). Там, де приходить Богородиця, завжди невидимо присутній Господь, а разом з Ним — спасіння, визволення, благословення, мир і радість. Бо хто ходить Божими дорогами, успадкує благословення і життя, — він сам і народ його!

А третьою особою був очевидно сам св. Йоан Євангелист, про якого ми на початку проповіді згадували. Його називають ще апостолом любови. Його наука пригадує нам про дві найголовніші заповіді любови: Любити Господа Бога усім серцем, а ближнього любити як себе самого, а навіть більше, — любити так, як сам Ісус нас полюбив.

То ж хто приймає Богородицю, стає апостолом любови, любови, котра огортає своєю увагою і турботою усіх людей, починаючи від найближчих, найрідніших, і закінчуючи навіть ворогами. На Голгофі з Хреста не прозвучало жодного слова ненависті, помсти чи погрози, там була тільки молитва і благання: «Отче, прости їм, не відають бо, що чинять» (Лк. 23, 34). І ми сьогодні, коли думками переносимося на нашу Голгофу воєнного лихоліття, коли пригадуємо у молитві наших захисників на фронті, поранених у госпіталях, батьків у жалобі, дітей-сиріт і вдів, які втратили своїх рідних та близьких, маємо вчитися від Богородиці не допускати до свого серця злоби, гніву чи бажання помсти, але наповняти його любов’ю, яка єдина здатна перемагати ворогів. Хто має Богородицю за Матір, той не плекає в серці темних думок гніву, озлоблення і помсти, але долає ці почуття і молиться за ворогів, бажаючи для них спасіння, навернення і порятунку.

То ж, прийняти Богородицю до себе — це заклик до покаяння і навернення, запрошення ходити стежками Божої волі, заповіт любити Бога усім серцем, а ближнього любити так, як полюбив нас сам Ісус Христос. У цьому вся програма і вся повнота нашого християнського покликання і життя.

Усі святі, що йшли стежками земного паломництва до Дому Небесного Отця, йшли не самі, а з ними поряд йшла Пречиста Богородиця, яку вони прийняли до свого життя. Бажаю собі і вам, дорогі паломники, щоб і ми сьогодні не поверталися додому самі, але у найкращому товаристві, яке може бути на цьому світі, у товаристві нашої Небесної Матері, яку нам дає сьогодні сам Господь. Нехай Вона провадить нас дорогами навернення, дорогами сповнення Божої волі, дорогами любові! Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

З історії відпустового місця

Відпустове місце Кохавина відоме з 1646 року — часу з’яви там чудотворної ікони Матері Божої Кохавинської. На тому місці для образу було збудовано каплицю, згодом дерев’яну церкву, поруч з якою постав монастир кармелітів. За імператора Йосифа II монастир було ліквідовано, вдруге він відродився у 1855 році. 1868 року було закладено наріжний камінь під новий храм, який був освячений 1 вересня 1894 року.

У 1894 році був освячений новий костел, побудований у поєднанні стилів романтизму і неоготики. Акцентом споруди стає французька висока вежа, що зачаровує кожного, хто ступає за монастирську браму. Фасад святині становить вежа з двома бічними навами, по боках — прикрашені пілястрами колоноподібні виступи, а зверху — скульптури святих апостолів Петра і Павла. Вежа містила два балкони і годинник. Усередині також був орган, який везли аж із Сілезії.

1903 року для провадження місій сюди вперше прибувають отці-редемптористи. У їхній хроніці, складеній уже в теперішній час: «З часопису „Приятель Слуг“ за 28 січня 1906 р. читаємо наступне: „Кохавина у надзвичайній пошані навколишніх людей, переважно в українців, а навіть і у вірмен, хоч вони далеко заселені; українців сюди прибуває навіть більше від поляків… Як то гарно, що у стіп Матері Божої і для Її пошани люди однієї віри і однієї (Христової) Церкви, хоч різних обрядів, єднаються“. Ось так пишуть польські засоби масової інформації. Ці коротенькі вислови з мас-медіа для кращого їх зрозуміння потрібно зіставити разом з політичними і національними протистояннями, які відбувалися на Галицьких землях між українським і польським народами. Насувається відповідь, що Мати Божа, яка прославилася чудесами в Кохавині, хотіла примирити ці два народи і, можливо, для цієї землі не потрібно було проливати стільки крові. Напевно, світ мав можливість уникнути Першої світової війни. Бо війна — це наслідок людських гріхів. Можливо, це могло бути ще одним чудом, яке Пречиста Діва Марія хотіла вчинити на чудотворному місці. Але гордість людська не зрозуміла уроку з Небес…»

15 серпня 1912 року Кохавино знову жило величною подією — чи не найзнаменнішою з усіх. З благословення Папи Пія Х цього дня відбулась коронація чудотворно образу Матері Божої. Надзвичайно ошатні корони спеціально для церемонії виготовив майстер зі Стрия Юзеф Якша. Примітно, що на торжество прибуло найбільше паломників за всю історію цього місця. Тільки поїздами приїхало 180 тисяч, не рахуючи піших прочан, подорожуючих каретами чи возами. Ще один вражаючий факт — сто тисяч пілігримів прийняло Святе Причастя.

Від 1931 року чудотворним місцем опікувалися представники ордену єзуїтів. За них 1937-го відзначено 25-річчя коронації образу.

Важкими для обителі стали і роки Другої світової війни, і радянський атеїзм. Щоб зберегти від руйнації чудотворну ікону, отці-єзуїти зробили копію з імітованими сукнею і коронами та помістили її у вівтарі. А саму ікону вивезли в польське місто Ґлівіце, де вона перебуває і досі. Ніхто з прихожан не здогадувався про заміну, а факти зцілення продовжували творити дива. Щоб знищити навіть назву відпустового місця, компартійні чиновники приєднали село до Гніздичева, та людська пам’ять незнищенна.

Повернулись сюди брати-монахи, очистили закидану гранатами криницю, до речі, жодна з них так і не вибухнула, пожвавили у монастирських мурах життя отці-редемптористи, які опікуються молоддю та дітьми: часто тут звучить бадьора пісня та дзвенить дитячий сміх. Ведуть невелике господарство — звіринець, як вони називають — кілька корів, свиней, пасіку.

Щонеділі та на свята на літургії до Кохавинської обителі прибуває чимало вірних не тільки з поблизьких сіл, а їдуть зі Стрия, Жидачева, Ходорова. І відновлюються, ясніють світанковими барвами химерні розписи на стінах і склепіннях храму, i веселіють лики херувимів, споглядаючи присутність людей, що у молитвах не втомлюються віддавати шану Богородиці і отримувати благословення.

Сьогодні церква, яка отримала нове ім’я на честь Покрови Пресвятої Богородиці (відповідно, празник святкується 14 жовтня), каплиця та прилегла територія належать монахам ЧНІ (отцям-редемптористам). Монастир святого Герарда в Кохавино має статус новіціатського дому Львівської провінції згромадження, в якому під покровом Богородиці виховується нове покоління молодих місіонерів.

За матеріалами інтернет-газети «Львівська пошта» та Департаменту інформації УГКЦ
Прес-служба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ