Апостольський екзархат в Італії

Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Італії опікується українцями греко-католиками на території Італійської Республіки. Таким чином, загальна площа екзархату сягає 301 338 км2, а чисельність населення - 61 261 254 особи. Щодо географічного розташування, то Апостольський екзархат для українців в Італії межує із Паризькою єпархією святого Володимира Великого на північному заході, із римо-католицькими архидієцезією Зальцбурга, дієцезією Інсбрука (обидві – Австрія), дієцезією Каподістрії у Словенії. Окрім цього, оскільки Італійська республіка розташована на Апеннінському півострові, то Апостольський екзархат омивається водами Адріатичного, Іонійського, Тірренського, Лігурійського та Сицилійського морів.

Юрисдикція Апостольського екзархату для українців візантійського обряду поширюється на усю територію Італійської Республіки.

Поділ на протопресвітерства

Задля забезпечення ефективної душпастирської діяльності Апостольський екзархат був поділений на три протопресвітерства:

  • Північно-Західний (76 парафій);
  • Центральний (31 парафія);
  • Південний (50 парафій).

Духовенство

Згідно статистичних даних від 2018 року, духовну опіку для близько 70 тисяч вірних, згуртованих у 146-ти громадах, здійснюють 65 священників.

Правлячий архиєрей

Апостольським адміністратором вакантного осідку новоствореного екзархату від 11 липня 2019 року є кардинал Анджело Де Донатіс, Генеральний вікарій Його Святості для Римської дієцезії. 5 вересня 2019 року преосвященний владика Діонісій Ляхович декретом кардинала Анжело де Донатіса, Вікарія Його Святості для Римської дієцезії, був номінований Делегатом з повними правами Апостольського екзарха для вірних українців візантійського обряду в Італії. Варто також зазначити, що саме преосвященний владика Діонісій Ляхович з 7 січня 2009 року до 11 липня 2019 року здійснював служіння Апостольського візитатора для українців візантійського обряду на території Італії.

Катедральний храм

Катедральним храмом та осідком Апостольського екзархату для українців візантійського обряду в Італії є парафіяльний храм святих Сергія і Вакха та ікони Жировицької Богоматері в Римі.

Соціальна діяльність

Зазвичай українські вірні збираються на молитву та спільні зустрічі в храмах Римо-Католицької Церкви в Італії, а останніми роками 18 святинь були передані у виключне користування українським громадам (Авелліно, Болонья, Вітторіо Венето, Казерта, Кальярі, Ліворно, Неаполь, Новара, Павія, Падова, Пескара, Реджіо Емілія, Салерно, Феррара, Флоренція, Фоджія, Фоліньйо). Крім того, сім громад набули вже офіційного статусу персональних парафій: Авелліно, Болонья, Казерта, Ліворно, Рим, Павія, Флоренція.

Щороку Секретаріат Апостольського візитатора проводить соціологічне дослідження стану Української Греко-Католицької Церкви в Італії (методом опитування душпастирів та аналізуючи загальні статистичні показники різних соціологічних служб у сфері міграції). Цікаво зазначити, що згідно з результатами опитування душпастирів у 146 громадах УГКЦ в Італії недільні богослужіння регулярно відвідують в середньому майже 16 000 осіб. У Пасхальній Літургії беруть участь понад 50 000 вірних. Як свідчать статистичні дані, кількість вірних і громад в Італії сьогодні суттєво перевищують показники, порівняно з діаспорними митрополіями та єпархіями, і процес прибуття нових мігрантів не припиняється. В Італії сприятливими умовами для душпастирства вірних УГКЦ стала присутність монаших чоловічих та жіночих згромаджень, а також двох Українських Папських колегій (з 2014 року обидва заклади зведені до однієї Української Папської Колегії св. Йосафата).

З кожним роком в Італії зростає кількість українських дітей. Деякі приїжджають завдяки возз’єднанню сімей, а деякі народжуються в Італії в українських чи змішаних сім’ях. Сьогодні при церковних громадах діють 37 недільних шкіл, у яких діти вивчають катехизм, українську мову та культуру, а часто і деякі предмети, яких нема в італійських навчальних програмах. У цьому випадку українські школи в Італії діють за угодою з Міжнародною українською школою (МУШ, м. Київ), яка проводить державну підсумкову атестацію та видає атестат про повну загальну середню освіту державного зразка (при громадах УГКЦ сьогодні діють дві такі школи у м. Казерта та у м. Помпеї). У Римі при соборі Св. Софії справами катехизації та шкільництва займаються Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, при парафії свв. Сергія і Вакха – Сестри Катехитки Святої Анни, у м. Помпеї – Сестри Пресвятої Родини, у м. Капуа – Сестри Мироносиці, у містах Модена та Мантова – Згромадження Сестер Божого Провидіння.

Єднанню українських іммігрантів в Італії сприяє проведення різних культурно-мистецьких заходів, і тут є неабиякий вклад української молоді, зокрема студентів та семінаристів з Української Папської колегії св. Йосафата. Шістнадцять років поспіль Українська Греко-Католицька Церква в Італії є організатором Свята матері, яке проводять на території Прокатедрального собору св. Софії у Римі у форматі широкомасштабних духовно-розважальних заходів. На свято з’їжджаються представники українських громад з усієї Італії – переважно декілька тисяч осіб. З України на свято запрошують народних та заслужених артистів, відомих виконавців української пісні. У травні 2016 року свято проводили у форматі фестивалю дитячих та юнацьких колективів з України та Італії під гаслом «Подаруй матусі радість!». Це свято насправді можна вважати найбільшим об’єднавчим заходом загальнонаціонального рівня в Італії.

Протягом останніх років основні зусилля Української Греко-Католицької Церкви в Італії скеровані на душпастирську опіку молоді та дітей. У багатьох церковних осередках відбуваються регулярні зустрічі молодих українців, за участі яких організовують різноманітні духовно-культурні, розважальні заходи. У понад десяти громадах проводять літні християнські табори для дітей та молоді.

Від 2001 року з ініціативи світлої пам’яті о. Василя Поточняка вагомим інформативно-об’єднавчим чинником став християнський часопис українців в Італії «До Світла». Його розповсюджують серед українців усіх регіонів Італії. Він висвітлює різноманітні аспекти іммігрантського побуту і життя, а також місце Церкви в цьому житті. Зростання тиражу та кількості дописувачів стало доказом того, що журнал має не тільки інформаційну, а й об’єднавчу силу та виховує українців у переконанні не цуратись українства та своїх традицій. З 2008 року в інтернеті працює веб-сайт (www.chiesaucraina.it), він є власністю Секретаріату Апостольського візитатора та інформує про діяльність Української Греко-Католицької Церкви в Італії, події у церковних громадах, імміграцію через призму церковної доктрини тощо. На зазначеному веб-ресурсі також можна ознайомитися із координатами усіх душпастирських осередків УГКЦ в Італії та розпорядком богослужінь у них.

Уже сьомий рік поспіль Українська Греко-Католицька Церква в Італії організовує різдвяне національне паломництво до папських базилік Рима. Вперше така проща відбулася у 2011 році до базиліки Св. Петра у Ватикані з нагоди того, що Святіший Отець Венедикт XVI прийняв від України дарунок – ялинку, яка на Різдво прикрашала площу Святого Петра у Ватикані. У паломництві взяло участь понад 5 000 вірних. З 2011 року українські мігранти з Італії здійснюють щорічну спільну Національну прощу до відпустового місця Люрд (Франція), а з 2015 року – і до Фатіми (Португалія). Крім того, відбувається і низка інших щорічних загальноцерковних паломництв до таких відпустових місць, як Барі (мощі св. Миколая), Падова (мощі св. Антонія) тощо. Усі ці паломництва, які стали ще одним духовно-культурним об’єднавчим чинником українців в Італії, очолює Апостольський візитатор владика Діонісій Ляхович. У громадах УГКЦ в Італії діють різні молитовні спільноти, проте найбільш поширена з них – «Матері в молитві».

Двічі на рік священики, які душпастирюють в Італії, під проводом Апостольського візитатора збираються на загальні кількаденні збори та реколекції, під час яких розглядають подальші стратегії розвитку Української Греко-Католицької Церкви в Італії.

З історії екзархату

На початку, у 90-х роках, формування спільнот у різних містах Італії виглядало дуже хаотично та мало родинний (збиралися члени родини) або базарний (збирались у частині міста, куди приїздили “буси” з України) характер. Розуміючи необхідність духовної опіки українців з боку Церкви, Українська Греко-Католицька Церква розпочала дбати про утворення у більших містах Італії церковних громад, яким, за домовленістю з італійським єпископатом, надавалася можливість служіння в римо-католицьких храмах. Передумови для таких дій Церкви були доволі добрі, позаяк у Римі було дві українські колегії, де навчалися семінаристи і священики, котрі радо підтримали ідею духовного проводу українців Італії. Присутність Церкви стала цементуючим фактором у консолідації українського народу та гарантом збереження своєї духовності, культури та ідентичності.

А) Перший етап розвитку парафіяльних структур

У 1999 році за розпорядженням тодішнього Протоархимандрита ЧСВВ о. Діонісія Ляховича (сьогодні єпископа і Апостольського Візитатора для українських греко-католиків в Італії та Іспанії) та за сприянням оо. Василіан у Римі було відкрито монастирський храм даного Чину, і одразу ж наповнилися людьми стіни єдиної на той час української парафії свв. Сергія і Вакха, який став також і осередком для створення першої української парафії в цілій Італії . Цей храм став основним центром, з якого почало розростатися та поширюватися душпастирське служіння серед українських трудових мігрантів по всій території Італії. Оскільки на початок 2000 року наплив українських мігрантів почав зростати, тодішній парох парафії свв. Сергія і Вакха у Римі о. Іван Музичка разом із оо. Василіянами почали активно звершувати свою душпастирську працю на парафії, а також, бачачи велику потребу у служінні українським вірним і поза межами Риму, почали доїжджати до Неаполя та інших міст . З цього часу розпочався «пошук українців для утворення у більших містах Італії церковних громад, яким, за домовленістю з італійським єпископатом, надавалася можливість служіння в римо-католицьких храмах» . На допомогу у сповненні даного служіння прийшли також і українські священнослужителі-студенти, що приїхали до Риму на навчання . З цього моменту розпочалася перша душпастирська діяльність священиків УГКЦ для українських мігрантів, які відчували неабияку потребу та тугу за власною Церквою.

16 жовтня 2001 року за угодою Блаженнішого Любомира Гузара, Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви, і Конференції Єпископів Італії було призначено першого Пасторального координатора для українців в Італії світлої пам’яті о. Василя Поточняка, котрий поряд із тим, що дбав як забезпечити духовною опікою ті італійські території, де була скупчена велика кількість українських міґрантів, також мав налагоджувати контакти між уже наявними українськими громадами. Блаженніший Любомир Гузар такими словами відзначив отця у одному тогочасному інтерв’ю: «Він є, так би мовити, посередником між людьми, які мають потребу, і між єпископами, які є відповідальними за духовну обслугу і потребують помочі з нашої сторони. Він є представником і посередником між місцевою ієрархією і ієрархією України». Відтак перший координатор повинен був віднайти зв'язок з місцевими єпископами та духовенством, відшукати українських вірних та організувати пасторальне життя у тих місцевостях, де в цьому була потреба. Окрім того, мав налагодити контакт з отцями-капеланами, які вже сповнювали свою душпастирську діяльність на той час і розробити нові стратегії та напрямки душпастирського служіння. На перші збори отців-капеланів, які відбулися 1 листопада 2001 року в приміщенні Українського Католицького Університету в Римі, прибуло близько десяти отців, і це: о. І. Музичка, о. М. Гаврилів, о. О. Лісовський, о. Я. Карп’як, о. М. Іванишин, о. П. Височан, о. О. Саранчук, о. А. Сенейко, о. В. Зейкан, о. І. Дуфанець на чолі з координатором о. Василем Поточняком . Завдяки наполегливій праці та активності цих священиків, почала стрімко зростати кількість новостворених громад по всій території Італії. Таким чином, завдяки активним спільним старанням тодішніх протоархимандрита ЧСВВ (о. Діонісія Ляховича), пароха української парафії свв. Сергія і Вакха у Римі (о. Івана Музички), пасторального координатора для українців в Італії, (о. Василя Поточняка) та співпраці декількох десятків священиків, загальна кількість громад УГКЦ в Італії на 2003 рік сягала вже щонайменше до 50-ти. Цей перший етап формування української спільноти в Італії між 1999 – 2003 роками був підготовчим та допоміг українцям в Італії не “загубитись” у чужому світі.

Завдяки такій невпинній та невтомній праці отців-капеланів станом на 30 січня 2002 року на території Італії вже діяло 32 греко-католицькі громади в 30 містах держави . Зустрічі священиків з координатором о. Василем Поточняком стали регулярними і з кожним разом відкривали нові горизонти для звершення та покращення духовного життя на міграції. Кожного місяця утворювалися нові громади , приходили нові люди і дедалі більшого поширення інформації чинила УГКЦ по усій території італійської держави.

Також окрім спільних молитов, Божественних Літургій, паломництв, проведення та відзначення свят, які допомагали згуртувати українських людей в одну церковну спільноту, з ініціативи о. Василя Поточняка було організовано грандіозний благодійний духовний захід – Свято Матері, який відбувся 18-19 травня 2002 року в Римі. На це свято були запрошені усі вже існуючі українські громади на чолі із їхніми душпастирями, а також усі українські заробітчани та люди доброї волі . Даний захід став місцем великої зустрічі, місцем, де воєдино було зібрано велику кількість українських заробітчан з усіх куточків держави. Тут згуртувалися різноманітні групи людей з різних міст, різного віку та статусу, однак у них була єдина мета – зустріти рідних їм по духу людей, зі спільними переконаннями, вірою та культурою. Ці люди хотіли, бодай на такий короткотривалий час, по-справжньому відчути себе українцями, почути рідну пісню, українську мову та запах рідної землі . Кожен учасник цього заходу став невід’ємною «цеглинкою» у будівництві духовного та культурного життя українських мігрантів в Італії . Адже по завершенні цього свята усі учасники по-новому подивилися на своє перебування на міграції, відчули, що вони не лише утисненні та полишені власною державою заробітчани, які не мають жодного соціального захисту та прав у чужій для них країні, але завдяки Церкві мають можливість істинно відчути себе українцями та досвідчувати дух рідної Батьківщини навіть у чужій країні. Це свято стало також і доброю рекламою, яка змогла зародити нові бажання в українців створити у їхніх містах перебування українські християнські громади.

За час служіння першого координатора для українців в Італії о. Василя Поточняка та безперечно за його старанням було утворено понад сімдесят українських громад у різних містах Італії. До кожної із них отець приклав власних зусиль та особисто опікувався їхнім духовним, культурним та громадським життям . Усі ці старання та велика ревність до сповнення свого служіння і обов’язків, найперше як душпастиря і координатора для українських вірних, стали основою для створення однієї великої української родини у лоні Христової Церкви: «Отець Василь був креативним місіонером, ревним душпастирем, який з великою любов’ю і відповідальністю ставився до своїх священичих обов’язків. Він любив Церкву, яка була розкидана по світах. Його власна родина теж розкидана по світах колишнього Радянського Союзу. Він тужив за єдністю рідних і міг послужити тим, які були розкидані по країнах Європи, щоби об’єднати їх бодай в єдину спільноту, єдину родину, яка називається Церква…».

Б) Другий етап розвитку парафіяльних структур

14 січня 2003 року офіційним декретом Святішого Отця Івана Павла ІІ на прохання Блаженнішого Любомира Гузара, згідно з рішенням Синоду Єпископів УГКЦ, було призначено преосвященного владику Гліба Лончину Апостольським візитатором для українців греко-католиків в Італії. Завдяки співпраці Апостольського візитатора та Пасторального координатора душпастирські осередки Української Греко-Католицької Церкви в Італії були організовані майже в усіх найбільших центрах скупчення українців. На 2005 рік їхня кількість сягла майже 70.

Окрім заснування та створення нових українських громад, не менш важливою подією для організації української діаспори став II Форум українців в Італії, що відбувся з нагоди Свята Матері 8 травня 2004 року і був очолений О. Городецьким . У ньому брали участь представники більш як сімдесяти італійських міст, в яких перебували українці. Також були присутні і представники Української держави, а саме Посол України в Італії та посол України при Апостольській Столиці . Наслідком даного Форуму стало спільне звернення до Президента та Верховної Ради у «забезпеченні конституційного права всіх бажаючих українських громадян в Італії проголосувати на виборах Президента України, відкривши необхідну кількість виїздних виборчих дільниць» . «Цей форум мав також важливе значення з огляду на те, що людей об’єднала церковна та національна ідея, які стали основою творення попередніх поколінь української діаспори» , кількість якої на 2005 рік сягала вже близько сімдесяти п’яти громад .

Ще одним важливим соціо-культурним маркером цього періоду владика Діонісій Ляхович зазначає відкритість Церкви на структурні переміни. Адже тоді вперше в Римі почала діяти канцелярія Апостольського Візитатора, що дозволило також душпастирям з усіх регіонів Італії збиратися регулярно на спільні молитви та зустрічі, що, у свою чергу, ще більше централізувало духовні місії на цих теренах.

Саме у тому часі Українська Греко-Католицька Церква в Італії розпочала свій шлях до структуризації. Зокрема, в Римі розпочала роботу канцелярія Апостольського візитатора (у приміщеннях Патріаршого двору, що на площі Madonna dei Monti, 3), якою опікувався канцлер – світлої пам’яті о. Андріан Цькуй та секретар – п. Марія Говгера. Крім того, у той період душпастирі з різних регіонів Італії регулярно почали збиратися на спільні збори уже під проводом єпископа. У березні 2005 року Постійна Рада Єпископської конференції Італії призначила нового Пасторального координатора о. Олександра Сапунка, а у січні 2011 року о. Марка Ярослава Семегена, сьогоднішнього голову Релігійного товариства українців-католиків «Свята Софія» в Італії та ректора прокатедрального собору Святої Софії у Римі. У березні 2016 року Постійна Рада Єпископської конференції Італії призначила Пасторальним координатором о. Володимира Волошина, душпастиря громад УГКЦ центральноіталійських міст Флоренції та Прато.

В жовтні 2004 року уряд координатора українських греко-католицьких церковних спільнот в Італії о. Василя Поточняка був припинений, і 3 березня 2005 року Постійною Радою Єпископської конференції Італії було призначено новим Пасторальним координатором о. Олександра Сапунка , який став продовжувачем тієї важливої праці, проте вже зі своїми особливостями та іншим підходом до служіння.

В) Третій етап розвитку парафіяльних структур

З 2005 по 2011 роки кількість громад УГКЦ в Італії сягла майже 150 і в такій кількості залишається досі (146).

На початку 2009 року для Української Греко-Католицької Церкви в Італії відбулася ще одна зміна: 7 січня 2009 року Святіший Отець Венедикт ХVІ іменував Апостольським візитатором для українців греко-католиків в Італії та Іспанії преосвященного владику Діонісія Ляховича. Осідок Апостольського візитатора усі ці роки був у приміщеннях Патріаршого двору, що на площі Madonna dei Monti, 3, у Римі. Тут діє Секретаріат Апостольського візитатора, прес-служба УГКЦ в Італії (www.chiesaucraina.it) та редколегія християнського часопису для українців в Італії «До Світла». Крім того, варто зазначити, що при Секретаріаті Апостольського візитатора справами координування катехизації також займаються Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії (2013–2014 рр. – с. Меланія Сидорик, СНДМ; з 2014 р. – с. Євсевія Мудранинець, СНДМ).

11 липня 2019 року у Ватикані повідомлено про те, що Папа Франциск створив Апостольський екзархат для українців католиків візантійського обряду, які проживають в Італії. Водночас, Святіший Отець призначив Апостольським адміністратором вакантного осідку новоствореного екзархату кардинала Анджело Де Донатіса, Генерального вікарія Його Святості для Римської дієцезії.

Відтак 5 вересня 2019 року у римській базиліці Санта Марія Маджоре під час урочистої Божественної Літургії з нагоди 100-ліття від дня відходу до вічності преподобної матері Йосафати, учасниками якої стали владики Синоду Єпископів УГКЦ, який 1–10 вересня відбувається у Римі, було вручено Декрет кардинала Анжело де Донатіса, Вікарія Його Святості для Римської дієцезії, адресований владиці Діонісію Ляховичу щодо його призначення Делегатом Апостольського адміністратора екзархату для українців греко-католиків в Італії. «В декреті номінації Апостольським адміністратором вакантного осідку для вірних українців візантійського обряду в Італії, відповідно до чинного законодавства, мені надано мандат прийняти душпастирський уряд в імені Римського Понтифіка з правами та обов’язками Екзарха. Маючи обов’язок подбати про призначення Делегата з повними правами Апостольського екзарха для вірних українців візантійського обряду, беручи до уваги, що ти вже виконував уряд Апостольського візитатора, сповняючи цей обов’язок дуже плідно, номіную тебе Делегатом з повними правами Апостольського екзарха для вірних українців візантійського обряду в Італії», — йдеться у Декреті номінації владики Діонісія Ляховича. У свою чергу, владика Діонісій мовив: «Дякую Богу за все, а також всім, що підтримали мене. Це була довга дорога і ми приходимо до початку нового етапу з вашою допомогою і молитвами».

З історії катедрального храму

а) Історія церкви свв. Сергія та Вакха

Згадка про першу сакральну споруду на цьому місці сягає початку IX століття – часів понтифікату Папи Льва III (795-816 pp.). Його біограф, розповідаючи про храми та монастирі, які прикрашав цей понтифік, пише про «L’Oratium Sergi et Bacchi quod ponitur in Calinico». Наприкінці IX століття Папа Венедикт III (855-858 pp.) обдарував цей монастир двома золотими чашами та дискосом. Церкву знову згадують в XI столітті у буллах Папи Григорія VI та Григорія VII як монастир святого Сергія в Субуррі (Monasterium S.Sergii quod nuncupatur Calenicum (...) situm in Suburra). Ймовірно, що храм, посвячений на честь святих мучеників Сергія і Вакха (військовиків високого рангу при дворі цезаря Східної Римської Імперії Максиміана Дая II, які прийняли мученицьку смерть у Сирії приблизно 310 року), існував ще раніше.

Культ мучеників Сергія і Вакха швидко поширився на Заході, а згодом і на Сході. У IX столітті в Римі було п’ять церков, присвячених святим Сергію і Вакху, проте сьогодні їхнє ім’я носить лише український храм.

Історія цієї церкви тісно пов’язана з іменем кардинала Антоніо Барберіні (1596-1646 pp.), великого мецената багатьох римських храмів, брата Папи Урбана VIII. За його підтримки повністю відреставровано стару церкву святих Сергія і Вакха. Кардинал Барберіні також придбав прилеглі будинки для потреб українців і залишив фонд на утримання храму та цих будівель. Його ім’я викарбовано у пам’ятному написі над портиком церкви.

б) Історія виникнення українського храму в місті Римі

Після підписання у 1596 році Берестейської унії, якою було відновлено єдність Київської Церкви із римським Апостольським Престолом, для української Церкви виникла потреба мати свого постійного представника при Апостольській Столиці. 1626 року Київський митрополит Йосиф Веньямин Рутський відправив до Рима свого першого прокуратора – священика Миколу Новака. Після його смерті прокуратором у Вічному Місті став єпископ Рафаїл Корсак, який за дорученням митрополита Веньямина Рутського від імені всього народу просив Папу надати українцям храм, який став би осідком прокураторів і гостинним домом для паломників. У 1641 році Папа Урбан VIII (1623-1644 рр.) своїм Декретом передав церкву святих Сергія та Вакха Київським митрополитам. Папа Климент IX у 1667 році надав цьому храму повний відпуст.

в) Зовнішній вигляд храму

Свій сучасний вигляд фасад храму набув після реконструкції під керівництвом Етторе Бонолі у 1896 році за понтифікату Папи Льва XIII (1878-1903 рр.), за рік перед тим, як понтифік разом із австрійським імператором Францом-Йосифом створив Папську колегію – семінарію для українців – і збудував для неї приміщення при церкві святих Сергія та Вакха. На фасаді храму зображено герб цього Папи й емблему Чину святого Василія Великого. У 1932 році семінарію розмістили в іншому місці – на одному з римських пагорбів, який називається Джаніколо.

г) Інтер’єр храму

Сучасний інтер’єр церкви є результатом кількох реставрацій, починаючи із XVII століття. Першу з них розпочали за вказівкою Київського митрополита Рафаїла Корсака (1637-1640 рр.). Його надмогильна плита розташована в центральній частині підлоги храму. Після смерті єпископа Рафаїла реставраційні роботи тривали під патронатом кардинала Барберіні. Тоді було завершено центральний престол, розширено вхідні двері й відновлено фасад. Наступні реставрації та часткові перебудови відбувалися протягом XVIII століття. Бічні престоли авторства Франческо Феррарі, дещо заглиблені в стіни й окреслені коринтськими пілястрами, походять із першої половини XVIII століття. До цього періоду належать також ікона Успення на стелі у виконанні Себастьяна Чеккаріні (1703-1878 рр.), ікони святих Сергія і Вакха та Василія Великого на бічних престолах пензля Ігнатія Стерна (1680-1748 рр.). Запрестольну конху з двома гарними жолобчастими колонами зеленого кольору, завершеними коринтськими капітелями, створено за проектом Філіппо Баріджіолі (1690-1775 рр.). У ній вміщено чудотворну ікону Жировицької Богородиці. У святилищі розташовані дві овальні картини «Свята Анна навчає Марію» та «Різдво Ісуса Христа», які датуються першою половиною XVIII століття, обидві частково відновлені.

ґ) Історія храму в XX столітті

Із 1932-го по 1960 рік церква і прилеглі до неї будівлі належали монашому Чину святого Василія Великого. У 1960 році ченці василіяни перенесли свій осідок у нове приміщення монастиря на Авентині. Тоді ж храм святих Сергія і Вакха та будинок перейшли у власність Папської Латиноамериканської колегії. Після звільнення із сибірського ГУЛАГу і приїзду до Рима в 1963 році Патріарх Йосиф Сліпий відразу взявся за справу повернення церковного комплексу та його відновлення. Із 1970-го року храм і прилеглі будівлі – знову у власності Української Греко-Католицької Церкви. Того ж року, завдяки старанням Блаженнішого Йосифа, кардинал Анжело ДельАква, вікарій Святішого Отця для Рима, декретом «Pastoris vigilantis» «ut Christifideles eiusdem Ucrainae Nationis ex variis locis Romam confluentes spiritualibus apte uterentur auxiliis» від 8 вересня утворив персональну парафію для українців – католиків візантійського обряду.

д) Храм свв. Сергія і Вакха сьогодні

Сьогодні церква святих Сергія та Вакха та ікони Жировицької Богородиці є парафіяльним храмом для українців - католиків візантійського обряду Римської єпархії. З новою хвилею української еміграції у 90-х роках XX століття роль храму в духовному житті українців посилилася. У церкві щодня звершують богослужіння, тут вирує активне парафіяльне життя. Таким чином, у багатомільйонному Вічному Місті на порозі третього тисячоліття в пісні прослави Творця лунає також молитва на українській мові.

Контактна інформація

Сайт: http://www.chiesaucraina.it/index.php/uk/

Адреса: Piazza Madonna dei Monti, 3, 00184 Roma, Italia

Телефон: +39 (06) 474-40-68
Факс: +39 (06) 487-39-03

Ел. пошта: lachovicz@hotmail.com

Локація

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae