«Жертвування Ісуса як знак надії»: катехиза Папи Франциска на загальну аудієнцію 26 лютого 2025 року

СЛОВО

Святішого Отця Папи Франциска

26 лютого 2025 року

Сьогодні споглядаємо красу «Ісуса Христа, нашої надії» (1 Тим, 1,1) в таїнстві Його жертвування в храмі.

У розповідях про дитинство Ісуса святий євангелист Лука показує нам слухняність Марії та Йосифа перед Господнім Законом і всіма його приписами. Взагалі-то, в Ізраїлі не було обов’язку приносити дитину до храму, але ті, хто жив у слуханні Господнього слова і бажав втілювати його, вважали це цінною практикою. Так вчинила Анна, мати пророка Самуїла, яка була неплідною; Бог вислухав її молитву, і вона, народивши сина, привела його до храму і назавжди пожертвувала Господу (пор. 1 Сам 1,24–28).

Отож, святий Лука розповідає про перший акт богопочитання Ісуса, здійснений у святому місті Єрусалимі, яке стане метою всього Його мандрівного служіння, починаючи з тієї хвилини, коли Він прийме непохитне рішення прямувати до нього (пор. Лк 9,51), прямуючи назустріч сповненню своєї місії.

Марія та Йосиф не обмежуються тим, щоб прищепити Ісуса в історію сім’ї, народу, завіту з Господом Богом. Вони дбають про Його виховання і зростання, вводять Його в атмосферу віри і богопочитання. І самі поступово зростають у розумінні покликання, яке значно перевищує їх.

У храмі, який є «домом молитви» (Лк 19,46), Святий Дух вдихає, промовляє до серця старця: Симеона, представника святого Божого народу, приготованого в очікуванні та надії, який плекає прагнення сповнення обітниць, даних Богом Ізраїлеві через пророків. Симеон відчуває в храмі присутність Господнього Помазаника, він бачить світло, що сяє серед народів, занурених «у темряву» (пор. Іс 9,1), і виходить назустріч тій дитині, яка, за пророцтвом Ісаї, «народилася для нас», є сином, «нам даним», «Князем миру» (Іс 9,5). Симеон обіймає цю дитину, яка, маленька і безпорадна, спочиває на його руках; але це він, насправді, знаходить розраду і повноту свого існування, пригорнувши її до себе. Він виражає це у пісні, сповненій зворушливої вдячності, яка в Церкві стала молитвою наприкінці дня: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду — Ізраїля» (Лк 2,29–32).

Симеон оспівує радість того, хто побачив, розпізнав і може передати іншим зустріч зі Спасителем Ізраїля та народів. Він є свідком віри, яку отримує як дар і передає іншим; він є свідком надії, яка не розчаровує; він є свідком Божої любові, яка наповнює серце людини радістю і миром. Сповнений цієї духовної втіхи, старець Симеон вбачає у смерті не кінець, а сповнення, повноту, він чекає її як «сестру», яка не знищує, а вводить у справжнє життя, передсмак якого він вже отримав і в яке вірить.

Того дня Симеон — не єдиний, хто побачив спасіння, що втілилося в Дитятку Ісусі. Те ж саме відбувається і з Анною, жінкою, якій більше вісімдесяти років, вдовою, яка повністю посвятила себе служінню в храмі та молитві. Побачивши дитину, Анна прославляє Ізраїлевого Бога, Який саме в цій дитині відкупив свій народ, і розповідає про це іншим, великодушно поширюючи пророче слово. Пісня відкуплення двох похилих віком, таким чином, вивільняє звіщення Ювілею для всього народу і всього світу. У Єрусалимському храмі наново запалюється надія в серцях, бо до нього увійшов Христос, наша надія.

Дорогі браття й сестри, наслідуймо і ми Симеона та Анну, цих «паломників надії», які мають ясні очі, здатні бачити поза видимістю, які вміють розпізнати присутність Бога в малому, які вміють з радістю зустрічати Божі відвідини і запалювати надію в серцях своїх братів і сестер.

† ФРАНЦИСК