«Затруїти людську душу безнадією і знеохоченням — це велика перемога диявола у людському житті», — владика Богдан Дзюрах

14 грудня 2020

У цьому була перемога сатани в житті цієї жінки: позбавити надії на спасіння. Диявол дуже тішиться не тільки тоді, коли людина переживає якісь труднощі, для нього ще більшим успіхом є, коли вона в цих труднощах замикається в собі, коли годиться на свій невідрадний стан, зживається із певними своїми проблемами, коли вона не шукає порятунку, коли вона не хоче чогось кращого, чогось більшого, досконалішого, коли вона, властиво, втрачає надію, коли вона резиґнує. Про це мовив преосвященний владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, у XXVII Неділю по Зісланні Святого Духа.

«Затруїти людську душу безнадією і знеохоченням — це велика перемога диявола у людському житті», — владика Богдан Дзюрах

В нинішньому Євангелії, яке розповідає про зцілення скорченої жінки, євангелист Лука пов’язує недугу з впливом злого духа. Зауважмо, що в Євангелії не завжди стверджується саме такий зв’язок. Досить пригадати хоча б зцілення сліпонародженого чи чоловіка з сухою рукою, або ж навіть кровоточиву жінку — Господь милосердився над цими людьми і дарував їм здоров’я, не згадуючи про підступи диявола у їхньому житті. То ж коли сьогодні Євангеліє пов’язує недугу з впливом сатани, то це означає, що злі сили мали доступ не лише до тіла цієї жінки, але і до її душі. У чому конкретно виявився цей деструктивний вплив злих сил на тіло і душу жінки?

Скорчена і зневірена жінка

Перш за все в Євангелії про неї сказано, що вона «була там», тобто у синагозі. Не сказано, що прийшла, щоб зустріти Ісуса, щоб отримати зцілення, чи хоча б — щоб молитися про оздоровлення, про звільнення від свого пригнобленого стану, — вона там просто «була». Не сказано також, що вона страждала, що відчувала якийсь біль. Вона просто була похилена додолу і так жила із року в рік. І здається, що жінка вже змирилася зі своїм станом, зі своєю недугою; здається, що сатані вдалося не лише діткнути її тіло, але і зламати її духа, зламати її волю, зламати її бажання жити повнотою життя, жити краще. Вона вже змирилася, вона вже «зжилася» з цією своєю поставою пригнобленості, з поставою знеохочення, зневіри, придавленості; вона вже не шукала змін, вона вже, мабуть, не вірила у зміни. І якби Ісус спитався її, як свого часу розслабленого при Овечій купелі в Єрусалимі: «Чи бажаєш одужати?» (Йо 5, 6), то невідомо, чи її відповідь була б ствердною.

Можливо, на перших порах вона ще намагалася розправити плечі, піднести рамена, випростатися, але після кількох невдалих спроб опустила руки, махнула на все рукою. Тим більше, що їй здалося, що, властиво, дасться вижити і в такій поставі, в поставі хоч не природній, спотвореній, але все ж до певної міри придатній до життя: вона могла рухатися, їсти, пити, більш-менш функціонувати; коли ходила, опиралася на палицю, коли треба було щось дістати з недоступного місця, ставала на стільчик і так давала собі раду.

«Не даймо обікрасти себе з надії!»

І властиво, в цьому була перемога сатани в житті цієї жінки: позбавити надії на спасіння. Диявол дуже тішиться не тільки тоді, коли людина переживає якісь труднощі, для нього ще більшим успіхом є, коли вона в цих труднощах замикається в собі, коли годиться на свій невідрадний стан, зживається із певними своїми проблемами, коли вона не шукає порятунку, коли вона не хоче чогось кращого, чогось більшого, досконалішого, коли вона, властиво, втрачає надію, коли вона резиґнує. Теперішній Папа Франциск не раз кличе до сучасників: «Не даймо обікрасти себе з надії!». Позбавити людину надії і посіяти зерна резиґнації, затруїти людську душу безнадією і знеохоченням — це велика перемога диявола у людському житті.

Бог виходить назустріч

Але Господь Бог не годиться на такий стан пригноблення людини злими силами. Ісус приходить і робить перший крок назустріч. Хоч людина віддалилася від Бога, однак Господь в Своєму милосерді наближається до неї. Кровоточива жінка, хоч шукала порятунку, ніколи б не знайшла його, якщо б Ісус перший не вийшов їй назустріч, не дав нагоди зустріти Його і діткнутися до Нього у натовпі посеред вулиці. Сьогодні теж, хоч жінка прийшла до синагоги, Бог перший у Христі Ісусі виходить їй назустріч. Бо у спасінні перший крок завжди належить Богові. Ісус приходить до синагоги і саме у цьому місці, у місці, де є чимось природнім, щоб людина підносилася зі свого упадку, осягала спасіння, відновлювалася духовно і тілесно, — саме у цьому місці настає оздоровлення цієї жінки, оздоровлення її тіла і оздоровлення її душі.

Цікаво, що в наших літургійних текстах спасіння окреслюється саме як «піднесення» — піднесення людської природи до її первісного стану гармонії, свободи і краси. Людина відновлює свою гідність, вона може нав’язати нормальні відносини зі своїми ближніми, у неї розширюються горизонти, з’являються нові небачені донині перспективи. Бо людина, поневолена дияволом, не бачить перспективи, вона не здатна подивитися удалечінь, вона задивлена лише собі під ноги, зациклена на дочасності, її погляд утуплений у те, що є внизу, вона нездатна піднестися духом і серцем до неба, живе нинішнім днем, задовольняється тим, щоб сьогодні «їсти, пити і веселитись» (пор. Лк 12, 19), забуваючи, що вона сотворена для вічності, для повноти життя із Богом. Людина, зцілена духовно, навпаки, стає здатною нав’язувати живий контакт із Богом. Вона бачить Того, Хто її любить, Хто безнастанно огортає її своїм життєдайним поглядом, Хто кличе її до Себе, підносить до висот, звертається до неї особисто Своїм Словом, Хто доторкається до її тіла і її душі Своєю благословляючою і спасаючою десницею.

Дотик Бога у Святих Таїнствах

Спасенне діяння нашого Господа щодо цієї жінки описане за допомогою коротких дієслів: побачив — покликав — промовив слово — поклав руку. Христос звернув на неї свою божественну увагу, дав зрозуміти, що вона для Нього важлива, дорога і цінна, як про це читаємо у пророка Ісаї: «Тому, що дорогий ти в моїх очах й цінний і я тебе люблю» (пор. Іс. 43, 4). Відтак покликав її, пригадав, що має якийсь величний задум щодо неї у Своєму серці, що кличе її до повноти життя, до життя з розпрямленими раменами, до життя у свободі, гідності і радості. Далі скеровує до неї Своє Слово, бо Боже Слово завжди скероване до кожної людини зокрема, як благовість спасіння. І нарешті — діткнувся до неї Своєю рукою, — це те, що відбувається у Святих Таїнствах, — там, де довершуємо шлях спасіння. Воно започатковується Богом, пробуджується через слухання і слідування за Божим Словом, але довершується у діткненні до Бога в Таїнствах, коли від Бога переходить на нашу душу і на наше тіло Його зціляюча сила і благодать.

Інша хвороблива постава

Але буває ще й інша хвороба, над якою у контексті нинішнього Слова Божого, вартує нам застановитися: хвороба, коли людина не є скорченою, пригнобленою, пригніченою до землі, а тому не може випростуватися, не може ходити рівно. Йдеться про іншу хворобу, можна сказати, протилежну від щойно описаної: хворобу, коли людина є занадто «випростуваною». Про таких людей німці кажуть: «він проковтнув палицю». І тепер така людина ходить ніби рівно, проте — задерши голову, не бачить нікого і нічого, а особливо тих, хто є трохи «нижчим» від неї, така людина, остаточно, нездатна похилитися, щонайбільше може розвернутися, повернутися до іншої людини боком, а той й плечима…

Саме на таку поставу — неприродню, викривлену — хворіли книжники і фарисеї: люди, котрі були зарозумілими, загорділими, вони, хоч мали Божі дари, не скеровували їх на служіння, бо дали себе внутрішньо скувати нечулістю і формалізмом. Саме формалізм і слідування за буквою закону зробив їхню поставу такою штивною, закам’янілою, незворушною. Вони не були здатні похилитися: прихилити своє вухо до Слова Божого і нахилити свої рамена над бідною нужденною людиною, яка очікувала співчуття і милосердя. Можливо, саме тому ця жінка, хоч з року в рік приходила до синагоги, відходила додому незцілена, залишалася надалі пригноблена, подавлена, прибита до землі. Її придавлювала мертва формальна релігійність, релігійність, вихолощена з духа, позбавлена сили Божої, автентичної побожності, яка, як вчить нас Боже Слово, немислима без милосердя, співчуття і солідарності з убогими.

Начальник синагоги: скрита хвороба

І саме реакція начальника синагоги в нинішньому Євангелії показує, наскільки його постава і постава йому подібних є неприродньою, хворою, такою, що потребує зцілення, спасіння через діткнення живого Бога. Але проблема полягає в тому, що, на відміну від жінки, яка відчувши на собі погляд Ісуса, почувши Його Слово, наблизилася до Нього, підійшла на відстань простягнутої руки, так що Господь міг її відновити, відродити, дати їй нове життя, у повноті Своєї благодаті (спонтанно згадується образ «Створення Адама» з Сикстинської каплиці, де зображено саме цей творчий момент діткнення Божої десниці і людської руки), — на відміну від цієї жінки, начальник синагоги не наблизився, не відгукнувся на слова Христа, а навпаки — відвернувся, розвернувся до Христа плечима, замкнувся у своїй зарозумілості, гордині і бундючності. Така людина є немилосердною до ближнього і нечутливою до Бога. І це — ознаки справжньої і дуже поважної недуги.

І ще невідомо, що є гірше. Бо, здається, людина, котра є явно хворою, свідомою своїх обмежень і своєї нужди та гріховної недолі, може швидше осягати спасіння, ніж той, хто, на перший погляд, є ніби здоровим, ходить випростувано, але насправді має штивний хребет, закостеніле серце, омертвілу душу. І в той час як жінка потребує піднесення, натхнення, випрямлення, окрилення, — фарисеї потребують навпаки — «похилення», упокорення, смирення, щоби Божа ласка могла увійти до їхньої душі і спричинити спасенну переміну. Щоб довершилося Боже спасіння в людській історії, не лише кожна долина мусить заповнитися, але і кожна гора і кожен пагорб мусять знизитися (пор. Ісая 43, 4).

Може, мене щось пригнітає, щось придавлює до землі?

Застановімося і ми сьогодні над собою перед обличчям Бога, питаючись на іспиті сумління: Може, мене щось пригнітає, щось придавлює до землі? Може, мене щось окрадає з надії, позбавляє перспективи? Може, мій погляд є надто вузький, обмежений, недалекосяжний? Може, мене пригнітає щось, з чим вже від довшого часу не даю собі раду — мої гріхи, мої страхи, мої тривоги, може, також — почуття обов’язку, надмірне почуття відповідальності, яке мене придавлює і позбавляє спокою та радості життя? Просімо, щоб Господь діткнувся нашої душі, бо Він, коли кладе на наші плечі Свою руку, не придавлює нас, не обтяжує нас, не додає нам тягарів, а навпаки, — звільняє нас, забирає все те, що тяжіє над нами і подає нам натхнення, сили, радості, життя.

З іншого боку, дуже чуваймо, щоби диявол не засіяв у наших душах ще більш отруйного зерна: зерна формалізму, штивності, нечулості, черствості, байдужості, зерна зарозумілості і гордині. Бо це також — неприродня постава для людини. Ми маємо бути здатними не тільки випростувати наші пригноблені рамена, але також — за потреби — в смиренні похилятися — над Божим Словом, щоб прийняти його до свого серця, а особливо — похилитися над іншою людиною у жесті милосердної любові. Свого часу святий папа Григорій Великий казав: «Слід наклонити нашу спину і смиренно похилитися, виходячи назустріч потребам ближнього, якщо бажаємо бути випростуваними».

Просімо в Господа ласки, щоб наш фізичний хребет був здоровим, але передовсім просімо про ласку, щоб наш моральний «хребет», тобто наша совість, була здоровою, щоб ми жили, будучи здатними чути Бога, відгукуватися на Його Слово і похилятися над стражденною людиною. Амінь.

Аудіозапис проповіді преосвященного владики Богдана Дзюраха у XXVII Неділю по Зісланні Святого Духа

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ