«З Ісусом смерть уже не має останнього слова», — єпископ Богдан Дзюрах
11 жовтня 2026 року Преосвященний владика Богдан звершив Божественну Літургію разом із Сестрами Місіонерками Найсвятішого Ізбавителя, які беруть участь у Генеральній капітулі свого Згромадження. Літургія була молитвою подяки за дар Згромадження, сестри якого служать у Німеччині, Австрії, Японії, Болівії та Чилі, а понад 25 років також в Україні.

З цієї проповіді єпископа Богдана Дзюраха ви довідаєтеся:
- яке символічне значення має зустріч двох процесій — смерті та життя — у євангельській розповіді про воскресіння сина вдови з Наїна?
- чому жодна пастирська стратегія чи концепція не може замінити уважності серця?
- які конкретні дії Ісуса Христа в євангельській розповіді стають прикладом для місіонерського служіння Церкви?
- чим справжнє християнське співчуття відрізняється від швидкоплинних емоцій?
- чому важливо не залишати людину самотньою у її стражданні?
- чому християнська любов не може обмежуватися добрими намірами та словами?
- як навіть невеликі вчинки милосердя можуть ставати свідченням присутності воскреслого Христа?

З Ісусом смерть уже не має останнього слова
Дорогі співбрати у священничому служінні, дорогі сестри!
Я радий, що сьогодні ввечері можу молитися тут разом із вами і звершувати з вами цю Святу Літургію. Євхаристія є подякою і водночас святкуванням, у якому ми закликаємо Святого Духа. Сьогодні ми хочемо насамперед подякувати Богові за дар вашої спільноти, яка вже десятиліттями і в усьому світі звіщає та робить відчутною присутність воскреслого Господа. Водночас ми хочемо разом просити про дар Святого Духа, щоб дедалі більше ставати учнями й ученицями Христа, нашого Спасителя.
Слово Боже, яке ми сьогодні чуємо в Євангелії, є для нас джерелом цього світла і цієї благодаті.
Важко уявити драматичніший образ людського болю, безпорадності й безсилля, ніж той, який постає перед нами в сьогоднішньому Євангелії. Смерть увірвалася в життя жінки, яка в тодішньому суспільстві майже не мала соціального захисту. Її чоловік міг би дати їй опору й безпеку. Та й цю підтримку вона вже втратила: вона була вдовою.
Їй залишалася ще одна надія: син. Він міг би про неї дбати та забезпечити їй життя в безпеці й гідності на старість. Але й ця надія руйнується. Її син помирає молодим, посеред життя. Здається, що смерть перемогла остаточно. Здається, ніщо не може зупинити похоронну процесію, сповнену скорботи й безнадії.
Та на шляху цієї похоронної процесії з’являється інша процесія. Попереду неї йде Ісус із Назарета.
Він є Тим, на Кому спочиває Дух Божий і Хто посланий принести вбогим Добру Новину та звістити людям спасенну близькість Бога.
Дві процесії зустрічаються: процесія смерті й процесія життя. І з Ісусом смерть уже не має останнього слова.

Жодна стратегія не замінить уважності серця
Усі ми, як учні й учениці Христа, покликані продовжувати Його місію у світі. Ми повинні бути знаками й знаряддями Його спасенної та животворної присутності.
Де знаходиться місце нашої місії у сучасному світі? — На звичайних дорогах нашого життя і нашого служіння.
Ісус усвідомлював Свою місію. Але Він не зустрічав людей у межах наперед визначеної програми. Він ішов Своїм шляхом з відкритими очима, відкритим серцем і руками, готовими простягнутися назустріч людському стражданню й людській потребі.
Сьогодні ми охоче говоримо про стратегії, пастирські концепції, цілі й плани заходів. Усе це може бути важливим і потрібним. Але Євангеліє нагадує нам, що жодна стратегія не замінить уважності серця. І навпаки, саме ця уважність серця має надавати всім нашим проєктам животворної сили та спасенної дії.
Можливо, саме в цьому полягає для нас важливе запитання: чи є ми, попри всі завдання, зустрічі й пастирські виклики, достатньо внутрішньо вільними й уважними, щоб помічати, кого Бог ставить на нашому шляху? Чи дозволяємо ми перервати себе? Чи готові змінити свої плани, коли людина потребує нашої близькості, як це зробив милосердний самарянин?

Іти, наближатися і бачити
Який шлях показує нам Ісус? — Сьогоднішнє Євангеліє описує Його дії простими, але дуже змістовними дієсловами: Він ішов, Він наблизився, Він побачив, Він змилосердився, Він промовив і Він доторкнувся.
Передусім: Ісус ішов.
Ми повинні розуміти себе як посланців, як людей, які вирушають у дорогу, на шляхи історії, на шляхи людської радості й скорботи, страху й надії. Адже шляхи людства є водночас і шляхами Церкви. Як Церква ми покликані проходити ці шляхи разом з людьми, ділити їхні радощі й страждання та свідчити їм про близькість Христа, нашого Спасителя.
Далі: Ісус наблизився.
Ми повинні шукати близькості до людей. Я згадую свого друга з Нідерландів, якому вже понад дев’яносто років. Коли в середині 90-х років він уперше приїхав до Львова, то відвідував різні монастирі й розмовляв із монахами й монахинями. Наприкінці візиту він сказав, що наші редемптористи особливо близькі до людей. Я думаю, що кращого компліменту годі й бажати, і для нас, отців, і для вас, дорогі сестри, як для Місіонерок Найсвятішого Ізбавителя.
Ісус побачив вдову.
Нам також потрібні очі, які справді вміють бачити. Перед болісною дійсністю нашого світу, позначеного несправедливістю, конфліктами й війнами, ми мусимо просити в Бога очей, просвітлених світлом Воскресіння. Лише поглядом воскреслого Спасителя ми можемо дивитися на людей нашого часу в їхньому болю та стражданні.

Не залишати людину самотньою у стражданні
І Ісус змилосердився над жінкою.
Його співчуття не було швидкоплинною емоцією. Це була любов, яка дозволила страждання іншої людини торкнутися себе й спонукала Його до дії.
Ми також покликані дозволяти стражданню людей торкатися нас. При цьому ми не зможемо усунути кожну біду й змінити кожну складну ситуацію. Але ми можемо не допустити, щоб людина почувалася самотньою у своєму стражданні.
Менше власного «я» і більше Ісуса
Із Христового співчуття випливають і Його слова: «Не плач!»
Ці слова, однак, не можна поспішно розуміти як заклик придушувати скорботу чи заглушувати біль. Ісус каже їх не тому, що сльози цієї жінки недоречні. Він каже їх, бо Сам входить у її скорботу і відкриває їй надію, яку вона не могла б породити власними силами. Необдумані чи поверхові слова можуть поранити людину ще більше замість того, щоб її підняти. Тому ми мусимо дуже обережно поводитися зі своєю мовою.
Я пригадую перші місяці повномасштабного російського вторгнення в Україну. Тоді я сказав своєму сповідникові в Мюнхені, старшому капуцинові: «Отче, коли я телефоную своїм родичам чи знайомим в Україні, я не можу сказати їм: „Я вас розумію“. Як я можу їх розуміти, якщо я в Мюнхені і сам не переживаю всього того, що на них звалилося і що вони мусять нести?» Мій сповідник заперечив мені (іноді й єпископові корисно, коли йому заперечують!). Він сказав: «Ви можете й повинні говорити їм ці слова. Адже вони чекають від вас не лише людського розуміння. Вони хочуть через ваші слова дізнатися й почути, що Бог розуміє їх, що Він поруч із ними і не залишив їх». Потім він додав вирішальну думку: «Але говоріть так, щоб у цих словах було якомога менше вашого власного „я“ і якомога більше Його, Ісуса».
Ці слова глибоко мене сформували. І так я знову й знову вчуся промовляти це «я тебе розумію» саме так, іноді й тихим голосом.
Вони нагадують нам, що наше завдання не в тому, щоб ставити себе в центр чи мати відповідь на кожне запитання. Ми радше повинні створювати простір, щоб люди через наші слова, нашу молитву й нашу присутність могли відчути щось із близькості Бога.

Маленькі жести, які дарують велику надію
Нарешті, Ісус доторкається до ноші.
Він не зупиняється на баченні й співчутті. Він діє. Його любов стає конкретною.
Наша любов також не повинна зупинятися на добрих намірах і побожних почуттях. Вона мусить мати руки. Важить не завжди розмір жесту, а любов, з якою ми його здійснюємо. Маленька послуга, зроблена з любові, може подарувати людині нову надію. Вона може допомогти їй знову підвестися й наважитися на новий крок у життя.
Бути знаками присутності воскреслого Спасителя
Дорогі брати й сестри, ми не Спаситель. Але ми можемо знову й знову віддавати себе в Його розпорядження, щоб Його любов через нас досягала людей. У цьому полягають гідність і водночас відповідальність нашого місіонерського покликання. Нехай Господь дарує всім нам Своє власне ставлення: відкриті очі, співчутливе серце, слова, які втішають і пробуджують надію, та руки, готові простягатися назустріч людям.
Нехай станеться так, щоб люди нашого часу, зустрічаючи нас, відчували щось із присутності воскреслого Спасителя. Тоді й через наше скромне служіння стане відчутною та істина, яку проголошує кінець сьогоднішнього Євангелія: «Бог відвідав народ Свій». Амінь.
† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії
СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви





