СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Я готовий до праці», — владика Василь Івасюк про відновлення після хвороби
Понад рік владика Василь Івасюк, єпископ Коломийської єпархії, провів за кордоном у боротьбі за відновлення після інсульту. Ця історія, почалась з потрясіння, болю і невтішних діагнозів. Хтось у подібних обставинах може опустити руки чи просто змиритися, однак владика перетворив цей етап на досвід, з якого багато переосмислив і навіть порозмірковував над ідеями для свого подальшого служіння Церкві й людям.
У великому інтервʼю після повернення єпископа до України ми розпитали його про процес реабілітації, мотивацію почати все з початку, підтримку, яку він знайшов у чужому для себе місці, що робитиме після повернення і звідки розпочне писати нову главу своєї історії.
Звʼязок крізь відстань
Владико, вітаємо вдома. Що ви зробили першим, коли повернулись в Україну?
Дякую. Коли я перетнув кордон України, то знав, що моя дорога спершу вестиме до рідного дому, до мами і родини. Я дуже чекав цієї зустрічі і хотів всіх якнайшвидше побачити, обійняти. А вже коли приїхав до Коломиї, то помолився з подякою у катедральному храмі Преображення Христового перед Коломийською іконою Матері Божої «Це Мати твоя» за все те, що Богородиця допомогла мені пережити.
Подячна молитва перед Коломийською іконою Матері Божої «Це Мати твоя»
Понад рік ви за станом здоровʼя змушені були провести поза межами Коломийської єпархії. Минуло чимало подій, великих християнських свят, на яких, попри відстань, ви намагались бути поряд з вірними своєї єпархії. У місцевих храмах ми не раз чули ваші звернення, благословення, вітання, над якими працювали просто з лікарняної палати. В який момент ви вирішили долати відстань у такий спосіб?
Найперше я старався, аби в Коломийській єпархії був єпископ-помічник. Але є певна процедура, яку не можна пришвидшити. Її проходить кожен кандидат на єпископа, і владика Петро, звісно, теж. Але, поки в нас не було помічника, то старався бути фізично присутнім хоча би через сучасні засоби масової інформації. Так я почав контактувати з людьми, надсилаючи привітання під час різдвяних і великодніх свят, Хресної дороги, а також звертався до них зі словом проповіді на радіо «Дзвони». Я намагався дати людям надію на спасіння у той спосіб, який був для мене доступний. Готував те все у перервах між фізичними заняттями, у години, що відведені для відпочинку і вечорами. Хотів, аби кожне моє слово торкалось душі і люди могли з того щось для себе почерпнути.
Як проходив ваш звичний день у Польщі? Знаю, що ви фактично вчилися ходити заново. Яких зусиль це потребує, можемо лише припустити. Як ви знайшли сили почати все з початку?
Більше року з 7.30 до 19.00 години я мав фізичні навантаження, виконував різного роду вправи під наглядом фахівців. Крім цього займався і сам у кімнаті чи коридорі. А коли стомлювався, і тіло потребувало відпочинку, то сідав за комп’ютер, писав до людей слово чи виїздив у лісок, який неподалік, аби подихати свіжим повітрям. У неділю, час від часу, добрі люди мене відвозили до місцевої церкви Успення Пресвятої Богородиці у Ряшеві [Перемисько-Варшавська Архиєпархія УГКЦ — ред.]. Там, разом із українською громадою, я молився на Святій Літургії і так само звертався із Божим словом до вірних.
Владика Василь з парафіянами храму Успення Пресвятої Богородиці у Ряшеві
Люди, які возили вас на богослужіння, були вашими знайомими чи діаспорянами?
Коли я потрапив до Польщі на лікування, то мав певність, що нікого тут не знаю. Але, як виявилось, у цьому ж місті служить отець Богдан Крик, з яким я познайомився ще в Україні. Власне він мене відшукав, а відтак привіз і познайомив з людьми, які в разі потреби мені допомагали і з якими я не чувся самотнім. До слова з цими людьми отець Богдан познайомився під час паломництва до Меджугор’є [місто в Боснії, де 40 років тому, через маленьких дітей, Богородиця передала своє перше послання людству — ред.]. З того часу ми часто зустрічалися. Для них є за честь, щоб єпископ був у їхньому домі. Запрошували до себе щонеділі, але не завжди мені виходило навідуватись. Так у незнайомому мені середовищі я знайшов підтримку серед місцевих людей.
Отець Богдан Крик, парох храму Успення Пресвятої Богородиці в Ряшеві, з владикою Василем Івасюком
Перебувати на лікуванні і знаходити сили для підбадьорення Божим словом інших — це надзвичайна сила духу. Хто ще впродовж цього часу підбадьорював вас?
Я відчував підтримку від багатьох людей, за що вдячний Отцю і Главі нашої Церкви Блаженнішому Святославу, єпископам, священникам з Коломийської й інших єпархій, а особливо своїй родині. На початках реабілітації вони подбали про мій спокій. Турбувались, аби до мене не підступила ще інша «хвороба». В Україні тоді були не найліпші часи, я б переймався кожною звісткою. Зараз розумію, що той витриманий спокій був мені справді потрібен. Уже згодом до мене почало багато людей навідуватись, телефонувати, писати повідомлення. Я вдячний Богові за кожного з них.
Розпочавши складний процес лікування ваше життя поділилося на «до» та «після». Що за цей час ви переосмислили і на що глянули по-новому?
Раніше я до деяких речей ставився по-філософськи, зараз у мене більш практичні погляди. Мабуть, на це повпливала не тільки моя хвороба, а й обставини, в яких ми всі опинилися. Війна вимагає від нас консолідації сил на всіх рівнях і в усіх сферах. Кожному знайдеться робота.
Капелани нашої єпархії щодня бачать перед собою потреби людей у східних областях, де тривають обстріли і найважчі бої за кожен міліметр української землі. Вони є поряд і допомагають долати немислимий біль тим, хто бачив війну в обличчя: отримав важкі поранення, втратив рідних, близьких, побратимів. Тому, як єпископ, я працюватиму над тим, аби загладити зболілі рани мого народу не лише жестами підтримки, а й конкретними діями.
Відвідини військових на полігоні, 2018 рік
Святий Августин казав: «Бог допускає зло, котрого не хоче, а випроваджує з нього добро, котре хоче… Старшина жидівська допустилася найбільшого злочину на світі, бо убила на хресті Христа Спасителя. Бог допустив те лячне зло, але з нього випровадив найбільше добро — відкуплення і спасіння цілого людського роду». Чи думали над тим, яке добро Бог намагається випровадити з вашої історії?
Згадую собі рядки з однієї історії, де чоловіка, який повинен був понести вирок, запитали: «Яким судом тебе судити: Божим чи людським?». Він відказав: «Божим, бо Господь засудить і помилує». Я думаю, що ця історія знайшла місце і в моєму житті. В тих обставинах, яких я опинився, думав, що Бог судить за мої провини, але, як бачите, після всього милує.
За словами лікарів, я повернувся з того світу. Зараз вони, як і я, дуже дивуються, досвідчуючи, що сили і здоровʼя, які втратив рік тому, знову до мене повертаються. Тому надалі я б хотів продовжувати служити для Церкви, не важливо в якому статусі — правлячого архиєрея чи будь-якому іншому.
У моменти, коли опускалися руки, що ви собі казали, як себе підбадьорювали, щоб рухатися далі?
За рік і один місяць на лікарняному ліжку я навчився боротися не лише зі своєю недугою, а й тими труднощами, про які ви кажете. Бо коли ти захворів на грип, то тиждень-два полежав, полікувався і вже здоровий. У моєму випадку треба було відновити роботу мʼязів, а цей процес не завершується ні за тиждень, ні навіть за місяць. Боротися з неохотою, і кожного дня рутинно долати всі випробування, мені допомагала надія на Боже Милосердя. Відтак я налаштовував себе на сумлінну працю як з лікарями, так і самостійно. Між тим багато молився і спілкувався з людьми, які підтримували. Все це допомогло мені звідси вийти.
Владика Василь з працівниками реабілітаційного центру в Ряшеві
Єпископська візія
Як ви зараз почуваєтесь?
Я готовий до праці. Згадую собі рядки Бориса Грінченка «Праця єдина з неволі нас вирве: Нумо до праці, брати! Годі лякатись! За діло святеє сміло ми будемо йти!»
З чого хочете розпочати, так би мовити, своє повернення «у стрій»?
Я старатимусь докласти усіх зусиль, щоб служіння нашої єпархії розвивати у ще більшому масштабі. Раніше нашим орієнтиром була праця з молоддю, катехизація, але з огляду на виклики маємо пріоритетніші завдання в напрямку соціального служіння. Одним із таких є реінтеграція наших захисників і ветеранів війни до цивільного життя. Поки триває війна ми вже маємо про це розмірковувати. Я бачу потребу в реабілітаційних центрах, які б допомагали військовим повертатися до нормального життя. Багато часу я виношував у голові ідею будівництва одного з таких центрів на території нашої єпархії за зразком того, в якому проходив лікування. Це дуже амбітне починання, не знаю чи мені вдасться, але старатимусь докласти всіх зусиль. Коли я розповів про цю ідеєю директору польського реабілітаційного центру, то він запевнив, що готовий ділитись власним досвідом, аби нам допомогти.
Відвідини медиків м. Коломиї у їхній професійний день, 2020 рік
Час і виклики не стояли на місці. Що змінилося в роботі єпархіального управління за час вашої відсутності?
Певні зміни є, бо ми не можемо залишатися осторонь і не реагувати на виклики, які сьогодні стоять перед державою і Церквою. Але тішуся, що попри те ми не лише втримали свої напрацювання, а й розвинули їх. Зараз у Коломиї маємо християнський дитячий садок та Католицьку школу святого Івана Павла ІІ, де раніше діти могли здобувати повноцінну освіту в початкових класах — від першого до четвертого. Однак, у співпраці з Благодійним фондом «Карітас Коломиї» вдалося відкрити п’ятий клас.
Учні Католицької школи святого Івана Павла ІІ у м. Коломиї. Фото: Карітас Коломиї
Минулоріч ми виділили з єпархії більше 130 тисяч гривень для потреб внутрішньо переміщених осіб. Таким чином вдалося відкрити 12 прихистків у яких можемо розмістити 400 осіб. Маємо також 5 благодійних їдалень і ще дві відкриємо цього року. Для роботи з найменшими створили 6 дитячих просторів. У 8-ми кризових центрах, що розміщені по цілій єпархії, надаємо постраждалим від воєнних дій безкоштовну психологічну, юридичну та соціальну підтримку. Крім того, започаткували дві благодійні пральні, де щомісяця допомагаємо десяткам людей безкоштовно випрати одяг.
У 2020 році ми започаткували будинок для літніх людей у селі Ковалівка. Тепер він має назву «Будинок милосердя Блаженного Миколая Чарнецького», де опікуємося двадцятьма особами, частина з яких лежачі, та пʼятнадцятьма переселенцями. Всіма цими проєктами займається наш благодійний фонд «Карітас Коломиї» під керівництвом о. Сергія Трифʼяка. У такий спосіб ми стараємося подбати не лише про духовну опіку потребуючих, а й підтримати їх у реальних потребах, бо християнство реалізується через акт простягнутої руки.
Також ми придбали приміщення, де зараз розміщений шелтер для переселенців. Можливо, після війни зможемо переобладнати його під нові класи Католицької школи. Для праці з молоддю залучаємо й наш реколекційно-відпочинковий центр, поблизу Дори (урочище Товстий Діл), де відбуваються дитячі християнські табори і зустрічі, які організовує єпархіальна Комісія у справах молоді. Сам центр зазнав чималих змін, але все ще потребує нашої уваги щодо подальшої розбудови.
Як бачите, робота в багатьох сферах тримає. Я стараюся у телефонному режимі весь час підтримувати ці проєкти і людей, котрі їх реалізують.
За втриману стабільність і розвиток багатьох справ у Коломийській єпархії, на час моєї відсутності, я вдячний найперше Господу Богу за те, що Він вклав у серце моїх священників любов до своєї праці. Я також дякую вірним, які з розумінням допомагають їм у будь-яких потребах. Щодня разом із яремчанською спільнотою «Апостольства доброї смерті» я молюся за них вервицю у різних наміреннях. Хоча б у такий невидимий, але точно дієвий спосіб, стараюся підтримувати своїх вірних і духовенство.
На прощі спільнот Страждальної Матері Божої Покровительки Доброї Смерті у Погоні, 2021 рік
Синод Єпископів УГКЦ обрав для вас єпископа-помічника владику Петра Голінея. Колись, як згадував сам владика Петро, ви відправили його на студії до Італії, де він здобув поглиблені знання і цінний досвід. Чому ви прийняли таке рішення і що вбачали в тоді ще отцеві Петрові?
Кожен керівник певної структури, як і єпископ, що лише починають свою працю і служіння, повинні з першого дня думати, хто йому буде помічником або зможе замінити, бо в житті трапляється всяке. Я був знайомий з отцем Петром давно, здається, ще за часів мого служіння в Одесько-Кримському екзархаті [владика Василь Івасюк виконував єпископське служіння, як перший екзарх Одесько-Кримський впродовж 2003–2014 років — ред.]. Вже тоді побачив, що це людина молитви, ревний священник. Тому я розумів, що йому не завадять студії в Римі. І хоч отець Петро не одразу погодився, та пізніше все-таки дослухався до мого прохання.
Вже в Італії він захистив свою докторську дисертацію [з 2016 року отець Петро Голіней навчався у Папському східному інституті в Римі, де у 2020 році здобув ступінь доктора церковної історії — ред.] і з мого благословення почав допомагати у служінні владиці Діонісію Ляховичу, як канцлер Апостольського екзархату для українців-католиків візантійського обряду в Італії. Служив також парохом у Катедральному храмі Жировицької Божої Матері і св. мчч. Сергія і Вакха в Римі. За ці роки отець Петро помітно набрався досвіду, тому я попросив його повернутися на служіння до України, як людину, котра знає Коломийську єпархію, бо є її вихідцем. За моїм поданням Синод єпископів УГКЦ обрав отця Петра єпископом-помічником. Я вдячний, що він вкотре до мене дослухався. Зрозуміло, що це рішення для нього є хрестом, терпінням і великою відповідальністю.
Єпископська шапка [мітра — ред.] — це символ тернового вінця. Владика Петро прийняв його, аби йти до людей і нести між них Слово Боже та заповіді любові. «Любіться, брати» — це фраза, яку часто повторював святий Іван Богослов. Вона має бути червоною ниткою через усе життя нашого владики Петра. Думаю, що весь той досвід, якого він вже набрався і ще отримає, дасть йому мудрість і терпеливість вести цю єпархію, а мені бути до помочі. Я щиро бажаю владиці Петру доброї і щасливої праці. Не сумніваюся, що він буде для наших людей із завжди відкритою душею, якої вони так потребують.
Чи відчуває брак покликань Коломийська єпархія зараз?
Відчуває. Зараз такий час, що хлопці мусять йти до війська. Можливо, хтось із них хотів би бути священником, проте мусів це відкласти. І хоч ми маємо семінаристів, які цьогоріч поступили до Івано-Франківської духовної семінарії, я свідомий, що цього недостатньо. Думаю, що владика Петро у цьому мені допоможе. Він вміє працювати з молоддю, як вчитель і як душпастир. Знає який обрати підхід до молодих людей, спілкуватися з ними їхньою мовою, а не теологічній, як це часто робимо ми. Тому, може, йому вдасться когось заохотити більше чи внести нову ідею в життя нашої єпархії щодо примноження покликань. Нам, звичайно, важлива ця ділянка праці, але не менш важливо подбати про те, аби достукатися до серця кожної людини, незалежно від того хоче вона бути священником, монахом чи монахинею. Ми маємо виховати добрих і чуйних християн.
Святкування 30-ї річниці Дня незалежності України у Катедральному соборі Преображення Христового м. Коломиї, 2021 рік
Ми так багато говорили про виклики, а тепер хочу запитати про те, що у єпископському служінні приносить вам найбільше задоволення?
Я відчуваю задоволення, коли працюю для людей і бачу результат цієї праці. Чимало добрих починань в Коломийській єпархії було започатковано ще до мене, моїми попередниками владиками Павлом Василиком та Миколою Сімкайлом. Тож продовжуючи їхню працю, я відчуваю тяглість поколінь і приналежність до спільної справи на благо своєї пастви.
Паломництво на «Гору Мучеників» у Микуличині, 2018 рік
З дитинства і до сьогодні
Часто і, мабуть, для вас вже звично, що єпископів запитують про духовність, моральний вибір, точку зору Церкви. Але хочу, щоб це інтервʼю було також особистісним. Який ваш найяскравіший спогад з дитинства? Сімейна традиція, особлива страва, якась пригода, город чи сінокіс? Ви провели дитинство в Дорі, ближче до гір, тут має бути щось колоритне.
Одразу на думку спадає моя перша сповідь. То був час Радянського союзу, коли будь-який релігійний прояв суворо заборонявся. Вдосвіта я йшов до одної хати в своєму селі, куди закликати монаха-студита Порфирія. [Чучмана, — ред.]. Дуже тоді боявся і хвилювався, як усе має пройти. З Божою поміччю нічого в ті хвилини не сталося, але я назавжди собі запамʼятав ті обставини й дитячий трепет.
У Дору до отця Порфирія завжди приїздило багато людей — від старого до малого, від робітника до професора, кажуть, що навіть таємно від колег їхали й чиновники райкому та обкому партії. Його поради чи застороги мали великий вплив на людей. До отця дослухалися і ніколи не суперечили. Всю тайну людського спасіння він вбачав у каятті. До Тайни Сповіді він часто закликав і під час своїх проповідей, бо тільки так можна визволитися з-під влади гріхів, очиститись і стати на дорогу зцілення.
Молитва дитини. Фото: Карітас Коломиї
Ви любите вишиванки. Часто помічаєте їх у перехожих чи вірян, наголошуючи, стільки в тій роботі краси. Звідки це і скільки маєте вишиванок у своєму гардеробі?
Скажу на «теперішній» мові, що вишиванка — це дрескод української нації. Вважаю, що ми маємо тягнутися й любити свої надбання. Чи звертали ви увагу на те, коли людина одягає вишиванку, то стає окрасою середовища, яке її оточує? Пригадую, як одного разу я зайшов на нічний базар вишиванок у Коломиї. Наші жінки-майстрині там продавали сорочки неймовірної краси і кольорів. Але між тим я чомусь звернув увагу на їхні спрацьовані руки. Тому вишиванка для мене — це не тільки традиційний одяг, а й великий труд. Лише уявіть скільки любові й недоспаних ночей вміщено у кожному дрібному хрестику.
У своєму гардеробі я маю не менше десяти вишиванок або й трохи більше. Точно не знаю, бо ніколи їх не рахував.
Парафіяни с. Середній Березів подарували владиці Василю березівську вишиту сорочку під час архиєрейських відвідин, 2019 рік
Маєте якусь з улюбленим орнаментом і колоритом?
Мої улюблені вишиванки — це, звісно, гуцульські. Від них чується особливе тепло рідного краю. Вони вишиті «баранцями» у формі букви «Г», не знаю як та техніка насправді називається [кафасор — ред.], але мені нагадує баранців. Я народився в горах, де є вівці і полонини, то так собі й асоціюю.
Пригадаю, ви також подбали, аби мати в гардеробі вишиті єпископські ризи в гуцульському стилі. Здавалося, у них ви вкладали всю душу. Часто на певних етапах вишиття по кілька разів їздили до майстринь-горянок. Розкажіть про це.
Вишиваний одяг якимось чином зближує людей. Я помітив, що коли приходив на богослужіння у вишитих ризах, то складалось відчуття, ніби ми з людьми на одній хвилі. У вишитті мене сприймали як свого, не було жодних барʼєрів.
Владика Василь звертається зі словом проповіді під час архиєрейських відвідин
Колись у Скадовську (Херсонська область) на посвячення наріжного каменю церкви Покрови Пресвятої Богородиці [2010 рік — ред.] я вдягнув вишиті ризи і люди, побачивши їх, сказали, мовляв, раз ви прийшли до нас у вишитті, то ми ваші. Це свідчить про те, що вишиванка є для нас рідною і сакральною. Тоді я досвідчив як вона єднає, згуртовує і підкреслює українську самобутність.
Бути єпископом — значить бути в оточенні людей. Постійне спілкування, прохання про пораду, розраду чи настанови вимагають багато ресурсів. Як відновлюєтесь, коли відчуваєте, що заряд падає?
Коли відчуваю певне безсилля, то беруся за якусь іншу справу, де можу на трохи переключитись від всього. Наприклад, ввечері після молитви, йду разом із братами-семінаристами на кухню готувати борщ чи поратись на городі. На території єпархії ми маємо невелику ділянку, де садимо овочі та зелень. Ще, як варіант, можна пройтися довкола міського озера, що неподалік від нас. Після таких невеликих перемикань, з одної справи на іншу, легше давати собі раду, коли відчуваєш, що починаєш вигорати. Основне робити це вчасно.
Що ще любите готувати, крім борщу?
Я не є сильним кулінаром, це радше хобі. Готуючи разом із братами-семінаристами, я стараюся їм показати приклад, навчити. У житті це зайвим не буде. Пригадую, як одного разу моїх хлопців, вже на навчанні в Німеччині, попросили зварити якусь українську страву. Тоді вони взялися за борщ, який навчилися готувати на нашій єпархіальній кухні. Коли чую такі розповіді, то моє серце радіє, бо відчуваю, що зміг хлопцям чимось корисним прислужитись, а вони натомість підносять Україну за кордоном, знайомлять людей з нашою культурою й традиціями.
До лікування ви починали працювати над виданням власної книги. Розкажіть про що вона, на якому етапі і чи міркуєте про завершення найближчим часом?
За роки єпископського служіння у моєму архіві назбирався великий доробок проповідей, які щоразу готував, коли відвідував парафії нашої єпархії. Не раз чув, що ними послуговувалися священники і миряни, цитуючи у своїх проповідях чи інших текстах. Багато з них мене заохочували зібрати всі ті напрацювання під одною обкладинкою. Так я зрозумів, що потреба у виданні є, тож за деякий час почав сам відбирати проповіді, які б увійшли до друку. Спільно з редакцією газети «Нова Зоря» ми узгодили зміст, наповнення і встигли прикинути макет майбутньої обкладинки, однак на цьому етапі справа призупинилася. Тому після свого повернення буду старатися відновити роботу, яка вже застоялась на паузі. Про терміни поки не говорю, але хочу втілити цей задум якнайшвидше.
Улюблений куток в єпархії? Чому?
Каплиця Покрови Пресвятої Богородиці. Це той куток, де я люблю побути наодинці в тиші. Там молився владика Павло Василик, Микола Сімкайло, якийсь час митрополит Івано-Франківський Володимир Війтишин, а згодом приєднається й новий єпископ-помічник. У цьому місці мені цінна кожна деталь, про яку ретельно дбали. Особливо люблю іконостас, який вирізьблений у вигляді гір. Ця каплиця є не лише моїм місцем молитви в будь-який час дня і ночі, це також місце мого душевного спокою.
Три речі, які здатні усунути ваш поганий настрій?
Перша річ — це молитва до Матері Божої, коротка і щира. Відтак відвідини будь-якої парафії в нашій єпархії. Зустріч і спілкування з тамтешніми людьми є для мене великою радістю, вони мене переносять у площину свого життя, де я забуваю, що мав зіпсутий настрій. І третя річ — відвідини моєї мами, рідного дому, де завжди спокійно й добре.
На прощі вірних Коломийської єпархії у Зарваниці, 2019 рік
Подорож, яку б ви повторили?
Маю намір поїхати на прощу до Зарваниці. Колись, перед своїми єпископськими свяченнями я так само відвідував Зарваницю. Вважаю, що саме звідти бере початок нова глава мого служіння Божому народові й Церкві. Тож після повернення в Україну і свого фізичного відновлення, я маю намір продовжити писати власну історію з цього ж місця. Хочу пройтися від цілющого джерела до скульптури Матері Божої, аби за Її посередництвом скласти подяку Господу Богу за пережиті мною випробування і Його повсякчасну опіку.
Розмовляла: Діана МотрукФото: з особистого архіву владики Василя Івасюка
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
