«Всі виклики і завдання Церкви на сьогодні пов’язані з одним головним завданням — рятувати людське життя», — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав

30 квітня 2022

Питання «Де є Бог у час війни?» у ці великодні дні звучить в Україні особливо. І Воскресіння Христове дає певну відповідь на це питання з глибини сердець мільйонів людей: Він — тут, в Україні, з нами і серед нас. Болить нашими ранами, плаче нашими сльозами, воює і допомагає нашими руками.

«Всі виклики і завдання Церкви на сьогодні пов’язані з одним головним завданням — рятувати людське життя», — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав

У програмі «Відкрита Церква» напередодні Великодня Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав каже: «Великодня cубота — це час переміни, коли Господь починає перетворювати плач на радість, смуток — на велике свято Воскресіння. Смуток не зникає сам по собі, але він преображається. Хочу побажати кожному такого преображення і переміни. Ісус сказав апостолам безпосередньо перед cвоїми страстями: „Будете сумувати і плакати, а світ радітиме. Але ваш смуток і плач на радість обернеться, і тоді тієї радості у вас ніхто не забере“. Хочу всім побажати пережити цю Пасху як перетворення плачу і смутку на радість присутності між нами воскреслого Христа. Таку переміну не може зробити людина, її може вчинити лише сам Господь Бог». Про це — у матеріалі Оксани Козак для Департаменту інформації УГКЦ.

«Найбільше, що запам’яталося, — це очі»

Блаженніший Святослав каже: значення і вагу того, що відбулося і відбувається в Україні і з українцями у цій війні, ми ще будемо осмислювати. Зараз ми проживаємо ці події безпосередньо — у причетності та співпереживанні, у тому, щоб розділити горе і біль, поділитися хлібом і домом, підтримати словом і молитвою.

«Те, що мені пригадується зараз за ці страшні березень і квітень — це дуже багато зустрічей, — ділиться Блаженніший. — Ми, як Церква, постійно були в русі, відвідували наших священників, монахів і монахинь, наших людей у різних обставинах».

Те, що згадує Блаженніший Святослав із цих поїздок і зустрічей — очі людей, яких торкнулася війна. Очі військових, капеланів, волонтерів, біженців, тих, хто пережив окупацію:

«Найбільше, що мені запам’яталося — це очі. Пригадую очі наших військових капеланів — змучені, збентежені, але в тих очах було видно ще тоді, на початках, якусь незламність, рішучість. Ні в кого в очах не було страху.

Про що кажуть очі людини під час війни? Про це в перші дні війни розповідали наші хлопці, які зі зброєю в руках захищали наш Патріарший собор і виловлювали на Дніпрі російських диверсантів, які підходили до нього. І наші хлопці казали: «Ми бачили в їхніх очах страх. І це означає, що ми переможемо».

Очі наших військових, які побували в боях. Очі наших поранених хлопців, яких ми відвідували тут, у Київському шпиталі: все, що вони, як один, просили — «Моліться, щоб я якнайшвидше став у стрій». Очі наших волонтерів, зокрема, діточок, які допомагали батькам у логістичних центрах. Очі переселенців, які навіть соромилися так називатися і казали: «Мусимо перечекати і вертаємо додому». Очі наших молільників, які вдень і вночі вдивляються в очі самого Бога і Його любові. В очах усіх цих людей було видно, як день за днем ця перемога, про яку говорили наші оборонці собору вже в перші дні війни, проявляється щоразу ясніше».

Церква залишається з людьми

Принцип УГКЦ — завжди бути зі своїм народом, у ці місяці війни втілився буквально: десятки священників, сотні монахів та монахинь залишилися на окупованих територіях разом із людьми, які з різних причин не змогли евакуюватися.

«Коли ми свого часу формулювали це гасло — Церква має бути зі своїми людьми, воно стосувалося душпастирства нашої Церкви для емігрантів, для діаспори: хвиля еміграції з України останніх п’яти-семи років була вражаючою, — каже Блаженніший Святослав. — Думаю, тоді ніхто з нас навіть уявити не міг, яке значення це гасло матиме для самої України: бути зі своїм народом тут, вдома, здавалося природною і доволі легкою справою.

Але бути зі своїм народом в окупації — це, я б сказав, особливий крок. Бо наважитися залишитися в окупації означає цілковито здатися на милість Божу, ти не знаєш, що тебе чекає. Багато отців мені говорили, що вони відчували, коли приймали для себе таке рішення, — що коли військо відступило, а влада шукає якогось діалогу з окупантами, присутність священника є для людей останньою надією. Невідомо, хто може допомогти у таких обставинах. Залишається лише Церква і священник».

У своїх монастирях залишилися отці василіани у Званівці (Бахмутський район, Донеччина), у Покотилівці біля Харкова, в окупованому Херсоні. Залишилися отці редемптористи в окупованому Бердянську. Залишився Марійський духовний центр у Мелітополі.

«Хочу згадати владику Василя Тучапця, який залишився у Харкові: у катедральному соборі УГКЦ щодня отримують продуктові набори щонайменше півтори тисячі харків’ян», — каже Блаженніший Святослав.

Три зони служіння Церкви в час війни

Глава УГКЦ підкреслює: всі виклики і завдання Церкви на сьогодні пов’язані з одним головним завданням — рятувати людське життя. І діяти відповідно до обставин і потреб на виконання цього завдання. «Тому ми у своєму служінні поділили всю територію України на умовні три зони», — пояснює він.

Перша зона — «гаряча», це зона бойових дій, обстрілів і окупації.

«Це дуже особливі обставини і ми намагаємося насамперед бути там присутніми. В Українському війську — через наших військових капеланів, але й через наших єпископів, священників, монахів і монахинь, які залишилися з цивільним населенням, — каже Блаженніший. — Там ця присутність має особливе завдання — рятувати людей фізично, годувати їх, бо з їжею буває важко, і за першої можливості сприяти їх евакуації. Особливо важко у містах в оточенні і окупації… Великим болем є Маріуполь… Ці гарячі точки палають сьогодні, і я захоплююся служінням наших отців, які підтримують надію в людей, які там перебувають».

Друга зона — парафії та монастирі, розташовані в безпосередній близькості до районів бойових дій.

«Це місця, де люди, які виїжджають з-під обстрілів, можуть вперше зупинитися і перевести дух — перекусити, переодягнутися, переночувати, зорієнтуватися, що робити і куди рухатися далі, — пояснює Блаженніший Святослав. — Коли бойові дії велися на території Київської архиєпархії, такі центри служіння тим, хто в дорозі, були на півдні Київської області — у Фастові та Білій Церкві, в Умані, і далі на захід — на Вінниччині та Житомирщині».

У цій же зоні при парафіях УГКЦ уже на початку березня були створені логістичні центри для прийняття гуманітарних вантажів.

«Після звільнення Київщини в нашому Патріаршому соборі і в Патріаршому центрі утворився найбільший на цій території логістичний центр, — каже Блаженніший Святослав. — Синодальний зал, який ми готували для Синоду Єпископів УГКЦ у липні, сьогодні повністю зайнятий одягом, і там щодня, як бджілки, працюють волонтери, щоб його посортувати і відправити тим, кому це зараз потрібно. У всіх приміщеннях собору та його криптах, у всіх кімнатах Патріаршого центру все заставлене різними видами допомоги — жодного сантиметра вільного місця немає. І це показує динаміку руху цих зон і відповідного служіння Церкви: тут воно є здебільшого соціальним».

Третя зона служіння Церкви — там, де вимушено переселені люди осідають, тимчасово чи на довший час. Це захід України і закордон.

«Ми намагаємося прийняти цих людей, допомогти реінтегруватися в суспільне життя, надати їм необхідну допомогу, лікарську опіку, шукати можливостей, щоб діти навчалися, а працездатні люди знайшли роботу. Особливе служіння — там, де люди перетинають західний кордон. Усім відомі різні історії на українсько-польському кордоні, коли були страшенні черги: люди на вокзалах потребували допомоги, щоб просто фізично пережити цю подорож, на яку вони відважилися. Наші громади закордоном — це окремий вимір: вони мобілізувалися, щоб не тільки збирати гуманітарну допомогу для українців, а й опікуватися нашими біженцями», — розповідає Глава УГКЦ.

«Радість Великодня перетвориться на нашу силу вижити, витримати і не зневіритися»

Ця розмова відбувалася перед самим Великоднем, і тому постало природнє питання: як зустріти день Воскресіння Христового цього року, і взагалі — як дозволити собі відчути радість посеред горя, руйнувань і смерті?

«Це дуже важке питання, на яке, можливо, сьогодні ми не маємо достатньої відповіді, — каже Блаженніший Святослав. — Але так, як солдат потребує їжі і перепочинку, щоб поновити свої сили і продовжити боротьбу, так само і кожна людина серед постійного виклику смертоносної війни, у постійному емоційному виснаженні і втомі, потребує свята. Ми говорили про це в переддень Великодня і рік, і два роки тому, у часи пандемії, коли люди перебували в постійному стресі і страху смерті. Сьогодні маємо ще жорстокішу дійсність і ще реальнішу небезпеку смерті.

Так, ми потребуємо свята, але маємо розуміти, що Пасха відбувається незалежно від того, будемо ми сумувати чи радіти, будемо думати тільки про земне чи й про небесне. Пасхальний рух Христа — це діло Боже. Пасха відбувається навіть коли людина буде закриватися від тієї радості, тремтіти від страху — як це було з апостолами, які не знали на початку, що таке Пасха і Воскресіння. Як пише євангелист, вони сиділи за замкненими дверима і тремтіли, але Христос прийшов до них і крізь замкнуті двері: так, як Він вийшов із закритого гробу, так само пройшов і крізь закриті двері, щоб сказати учням слово, яке потім стало джерелом пасхальної радості: «Мир вам!».

Отож, ми віримо і знаємо, що Христос у день Пасхи, у Великодню неділю, прийде. Він прийде, і так важливо, щоб ми не спали в той час, щоб ми чували, щоб ми Його зустріли і прийняли те, що Він хоче дати нам.

Тому Пасха буде, і український народ буде святкувати її, буде приймати цю небесну радість, яка перетвориться на нашу силу вижити, витримати, пройти далі цією дорогою терпінь і не зневіритися. Пасха нам дуже потрібна, щоб ми не опустили руки, щоб ми повірили у Воскресіння. Бо повірити у Воскресіння Христове сьогодні для нас означає повірити в перемогу України, яка буде так сяяти цими днями крізь ті очі, з яких ми почали нашу розмову, очі переможців».

***

Модератор програми о. Ігор Яців запропонував Блаженнішому Святославу бліц: короткі питання — короткі відповіді, наскільки це можливо. Питання про те, що зараз болить найбільше. І — відповіді духовної особи і українця.

Чому Бог не зупинить Росії?

Думаю, Він її зупинить. Він її вже зупиняє. Але щоб зупинити зло, Господь Бог хоче співдіяти з людиною. Зло вчиняє людина, тож інша людина з Божою допомогою повинна зупинити те зло і побороти його.

Яку молитву найчастіше промовляєте останнім часом?

Найчастіше — «Господи, помилуй». Або трошки довший варіант — так звану Ісусову молитву: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних».

Що робити, якщо повітряна тривога застала в храмі?

Де є найближче укриття, варто з’ясувати заздалегідь. Зокрема, коли ходите до якогось одного храму чи заходите до нього вдруге чи втретє, довідайтеся про це. Деякі храми мають укриття у своїх криптах, і тоді можливо туди зійти. Але про все це варто поцікавитися заздалегідь.

Чи можна дозволяти собі бути веселим під час війни?

Відповім, можливо, з іншого боку: не можна дозволяти собі весь час сумувати. Не дайте ворогові вкрасти вашої радості. Війну ми перемагаємо й тоді, коли не піддаємося паніці та страху, які ворог хоче нам навіяти.

Три слова підтримки для українського захисника.

З нами Бог!

Слова підтримки тим, хто втратив близьких.

Віддайте вашу найдорожчу людину в люблячі обійми Господа Бога, бо вона не перестала існувати — вона є в Бозі.

Ви боїтеся смерті?

Ну, всі бояться. Але смерті треба не так боятися, як бути до неї готовим.

Коли настане перемога України?

Не знаю. Але точно знаю, що вона буде.

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae