СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЄврейські діти, врятовані студитами: невідома сторінка історії Голокосту та монашества Української Греко-Католицької Церкви
У березні 2019 року в київському видавництві «Дух і Літера» побачила світ монографія керівника проектів та програм Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ д-ра Юрія Скіри «Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост». Автор на основі зібраних джерел висвітлює перебіг і процес найбільшого ризикованого та складного задуму митрополита Андрея Шептицького у роки Другої світової війни — акції порятунку єврейських дітей і дорослих. Одну з найважливіших та найвідповідальних функцій у цій акції виконували монахи Студійського Уставу. Саме їхній ролі, самопожертві, винахідливості і безстрашності присвячена стаття автора.
Описуючи ситуацію, за якої студити розпочинають рятувати євреїв, варто зупинитися на питанні політики втілення Голокосту німцями на теренах окупованих східних земель.
Згідно із загальним переписом населення Польщі 1931 р. у Галичині мешкали 563 238 євреїв. У місті Львові тоді проживали 99 595 євреїв. Напередодні «золотого» вересня 1939 р. у столиці краю вже жили 104 700 євреїв. Чисельність євреїв у місті в роки першої радянської окупації ще більше зросла у зв’язку з приїздом біженців з теренів німецького Генерал-Губернаторства.
Панорама Краківського передмістя Львова. У центрі синагога Темпль. Кінець ХІХ ст.
Зі вступом німецьких військ до Львова у місті відразу розпочинаються репресії та переслідування євреїв. Відбуваються сумні події липневого погрому 1941 р. Унаслідок цього загинуло від 3 до 6 тисяч євреїв.
Восени 1941 р. нацисти взялися за проект створення львівського гетто. Його нацисти вирішують створити на подобу тих, які вже існували в інших містах окупованої німцями Польщі.
6 листопада 1941 р. видано указ про створення гетто, а вже 24 листопада розпочалося переселення євреїв до нього. Незабаром, 28 лютого 1942 р., німці забороняють євреям покидати його межі. За невиконання цього розпорядження — розстріл на місці.
17 березня 1942 р. прибувають перші потяги з євреями до «табору смерті» у Белжець. Зі Львова тоді були вивезені близько 15 тисяч осіб.
Жертви липневого погрому 1941 р.
Найбільших втрат львівське єврейство зазнало під час «великої» акції 10–22 серпня 1942 р. У цьому вогні насильства і звірства загинули, за різними оцінками, від 40 до 50 тис. осіб.
Депортація євреїв. 1942 р.
Саме під час цієї кривавої акції студити розпочинають порятунок євреїв. Митрополит Андрей Шептицький доручає проводу студійського монашества ігумену Свято-Успенської Лаври Студійського Уставу єромонаху Климентію Шептицькому та ігумені Свято-Покровського монастиря Студійського Уставу матері Йосифі Вітер заопікуватися єврейськими дітьми, яких доправляють їм з львівського гетто.
Митрополит Андрей Шептицький з представниками чернецтва та духовенства Львівської архиєпархії. 30 рр. ХХ ст.
Дітей переховують як в Унівській Лаврі, так і неподалік у Покровському монастирі у сестер-студиток, що в селі Якторів. Монахині для цієї роботи залучають також всі існуючі свої тодішні дочірні доми: у Львові, Брюховичах, Перемишлянах, Уневі, Гаях, Скалаті та в Любешках. Головним їхнім координатором була ігуменя мати Йосифа (Вітер), безстрашна жінка, яку мало не розстріляли у 1941 р. у в’язниці офіцери НКВС, і яку відразу після повторного зайняття Галичини знову ув’язнять, але не зламають.
Ігуменя Свято-Покровського монастиря Студійського Уставу матір Йосифа (Олена Вітер, 1904-1988)
Шлях дітей до порятунку був різним. Найчастіше їх приводили батьки до митрополичих палат. І звідси починалася їхня мандрівка у невідомий світ з іншою культурою, релігією та мовою спілкування.
14 серпня 1942 року особистий водій Андрея Шептицького Іван Гірний вивіз з резиденції близько 100 дітей. Вже у монастирях їм видавали підроблені свідоцтва про хрещення. Проте, були і особливі випадки. Рабин Давид Кагане згадував:
«Узимку 1944 року, під час одного із своїх відвідин ігумені (Йосифи) в монастирі на вул. Убоча, вона (дружина рабина Давида Кахане) побачила там двох дівчаток, одній було років п’ять, другій не більше десяти. У меншої над коліном була глибока рана. Обидві дівчинки були брудні та вошиві. Ігуменя опікувалася ними сама, роблячи все власними руками. Вона очистила рану від гною, вимила дівчаткам волосся, продизенфікувала його гасом і викупала їх у власній ванній. Ці дві маленькі єврейські дівчинки вистрибнули з поїзда, що віз їх до Белзеця. В молодшу вистрілив есесівець, який охороняв потяг. Старша залишилася неушкодженою. Вона дотягла поранену дівчинку до найближчого села, де, на щастя, вони потрапили до рук добрих людей, що привезли їх у львівський монастир. Коли моя дружина звернулася до ігумені з проханням дозволити їй вимити дівчаток, та відповіла: „Я виконую свій обов’язок і роблю це тому, що дала обітницю. Я хочу виконувати цю обітницю сама, без сторонньої допомоги“. Дівчатка залишилися живі і були відправлені до одного з жіночих монастирів Східної Галичини».
Митрополичі палати. Кін. ХІХ ст.
Прикладом іншої дитячої долі може бути історія Натана Левіна, сина рабина Єзикіїла Левіна. Його історія порятунку розпочалася у митрополичих палатах. Старший брат Натана Курт був у Андрея Шептицького і попросив про допомогу. Він згадує:
«Він (Андрей Шептицький) попросив мене прийти з Натаном і мамою наступного ранку. Мама не дуже хотіла іти, але я пояснив Натанові, що без нього буде легше врятувати маму і нашого шестилітнього братика. Натан погодився, і наступного ранку ми троє пішли до Юра».
«Арійські» документи Курта Левіна (1925-2014)
Коли ж вони прийшли відбулося наступне:
«Там нас чекав старий священик отець Киприян. Натана познайомили з ним, його благословив Митрополит, і вони обоє пішли. Митрополит запевнив маму, що з цього часу Натан під його опікою, і що про нього подбають як слід».
Львівське гетто. 1942 р.
Єромонах Кипріян (Шульган) відвіз хлопчика до Підмихайлівців у монастир ЧСВВ, що розташований у сучасній Івано-Франківській області. Там ним заопікувалася ігуменя мати Моніка (Марія) Полянська, яка вже перед тим переховувала в себе єврейську дівчину на прохання Митрополита Андрея. Натана поселили в хаті капелана на монастирському подвір’ї.
Ігуменя Свято-Троїцького монастиря матір Моніка (Марія Полянська, 1885-1951), ЧСВВЄродиякон Мануїл (Пишкович) у «Історії Свято-Успенської Унівської Лаври та студійського монашества» пише:
«Потім, коли Натан вивчив українську мову і звичаї, його перевезли до с. Бачів, що у Тернопільській області, де його переховували парох цього села, лаврський єромонах Платон Будзінський та монах Гервасій Івасів. Згодом його перевезли до Львова, де переховували у притулку на вул. Павлінів, яким завідували монахи Студійського уставу, а настоятелем був о. Киприян. Там також переховували Герберта Хамайдеса, сина рабина Хамайдеса».
Згадує про Натана Левіна і рабин Давид Кахане. Він зустрівся з хлопчиком у Львові, у бібліотеці «Студіону» (в той час вул. П. Скарги, 2 а і 2 б), у листопаді 1943 р. Там студити приготували для нього укриття.
«У моєму закутку було два спальних місця. Друге, як виявилося, призначалося для Натана Лєвіна, молодшого сина ребе Йєхезкеля Лєвєна, що переховувався під ім’ям Богдана Левицького. Хлопчика переводили з місця на місце, поки митрополит не вирішив нарешті довірити його моєму піклуванню. Через кілька днів Теодозій привів до бібліотеки одинадцятирічного хлопчика з блакитними переляканими очима. Він виявився чарівною, доброю, терплячою, кмітливою дитиною, яка чудово розуміла, що коїться навколо нього».
Українські діти на тлі Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу. 30 рр. ХХ ст.
Переховування дітей було сповнене багатьох небезпек. Життя їх рятівників постійно перебувало під загрозою.
«Одного разу Марко (Стек) трамваєм перевозив двох маленьких єврейських хлопчиків. Несподівано підійшов німецький солдат, усміхнувся і спробував пожартувати зі старшим хлопцем. Марко дуже хвилювався, що той відповість німецькою і цим зрадить себе як єврея. Іншого разу серед ночі до нього прийшла монахиня-василіянка, в сиротинці якої переховували кількох єврейських дітей. Вона сказала, що один з робітників побачив, що хлопчик обрізаний, і повідомив українську поліцію. Марко серед ночі забрав дітей із сиротинця і тримав їх у своїй келії, поки для них не знайшли нове місце», — пише у своїх спогадах Курт Левін.
Давид Кахане пізніше говорив, що о. Марко Стек, настоятель монастиря св. Йоана Хрестителя у Львові, врятував понад 40 єврейських дітей. В. Колбасін у книзі «Небо на землі: Паломництво до Святоуспенської Унівської Лаври» наводить таку історію:
«У монашому сиротинці теж стало небезпечно. Люди помітили, що в Лаврі серед дітей було чимало не схожих на українців. Хтось доніс німцям, що монахи переховують єврейських дітей. Фашисти приїхали до Лаври з обшуком. На щастя, ніхто не постраждав: дітей, зовнішньо не подібних на українців, встигли перевезти в інше місце. Залишилися лише ті, хто не відрізнявся обличчям від українських дітей».
Митрополит Андрей Шептицький серед монахів Унівської Свято-Успенської Лаври Студійського Уставу. 30 рр. ХХ ст.
Так само чинили і виховательки у сиротинцях під час обшуків гестапо. Вони ховали єврейських дітей. Таємницю про дітей тримали у великій суворості. Студит о. Василь Вороновський згадував:
«За Польщі навіть там садок був, у Брюховичах, то тим садком займалися монахині, священики помагали. І багато жидовлят з того садку вони взяли і ніби виховували як жидовлят. То знав Юрій тільки, ігумен наш Макар, то він знав».
Переховувати їх було надзвичайно складно. В. Колбасін з цього приводу зазначає:
«Діти, травмовані війною і розлукою з рідними, часто були цілковито розгублені, не розуміли, де порятунок, а де небезпека, і не завжди витримували в суворих умовах монастиря. Були і постійний плач, і недовіра, і навіть ворожість до своїх рятівників, а також спроби втечі. Так, у грудні 1941 року монахи мусили повернути назад до Перемишлян кілька хлопчиків, які не пробули в Уневі й тижня. Зі сумом на очах єродиякон Даниїл (Тимчина) залишив їх у родині п. Ротфельда, адвоката, до послуг якого перед війною не раз звертався о. Климентій. На євреїв тоді всі дивилися, як на приречених до смерті, і ченцеві нелегко було залишати дітей напризволяще».
Синагога в м. Перемишлянах. 20 рр. ХХ ст.
Пізніше сюди потрапив і Адам Данієль Ротфельд, майбутній міністр закордонних справ Польщі у 2005 р.
«Після відвороту німецької армії Митрополит Андрей далі помагав тим, що їм урятував життя. Дітей поприміщувано в кількох жидівських родинах, що лишилися, але аж після згоди нових батьків, складеної на руки рабіна Кагане. Отець Протоігумен Клим казав: „Для мене діти є запорукою, яку лишили мені померлі батьки; їх я віддам тільки в руки відповідальних людей“. Невелика жмінка тих, що їм пощастило врятуватися, жили разом при вулиці Яблонській, де працював жидівський комітет. Ніхто туди не запрошувався давати поміч або розраду, крім одного Митрополита Андрея, що посилав до Комітету харчі, одежу й убрання», — згадує Курт Левін.
Єродиякон Даниїл (Дмитро Тимчина, 1900-1972) з українськими та єврейськими дітьми з сиротинця при Унівській Свято-Успенській Лаврі Студійського Уставу. 1943 р.Подальша доля дітей склалася по-різному. Лео Гейман, який у 1963 р. брав інтерв’ю у рабина Давида Кахане, пише у статті «Забута епопея графа Шептицького»:
«Як полковник Кахане проводив мене до воріт головної квартири, суперсонічні ізраїльські джетові винищувачі прорізали синяву неба. Рaбин Кахане підніс руку й сказав: „Бачите цю бойову формацію? Четверо пілотів у цьому ескадроні — це діти, що їх урятував митрополит Шептицький“.
Під час Голокосту духовенство та монашество Греко-Католицької Церкви врятувало багатьох єврейських дітей. Дослідники не можуть вказати точної цифри, оскільки не збереглося і не було жодних документів, їх не робили з огляду на безпеку. Припускають, що Андрей Шептицький сприяв порятунку близько 200 дітей.
Юрій Скіра
