СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Ворог — це та людина, яка найбільше мене потребує», — інтерв’ю владики Тараса Сеньківа про сучасну ситуацію в нашій країні
19 квітня 2019 року, Преосвященний владика Тарас Сеньків, єпархіальний єпископ Стрийської єпархії був гостем програми «Персона» в ефірі Стрийського телеканалу «Лан». В часі розмови з ведучою п. Юлією Курилишин, єпископ поділився своїми думками про хрест, відповідальність, свободу вибору та вміння бути українцем і християнином, а також привітав усіх з прийдешнім святом Воскресіння Христового.
Про значення посту сьогодні
Ми переживаємо останні дні посту, адже остання неділя — це вже Страсний тиждень. Але цього року, мабуть, багато із нас відчули, що великопісний час й очікування Воскресіння дуже тісно пов’язують нас із реальністю нашого життя, сьогодення. Тому, відповісти на питання «Яке значення має для нас піст сьогодні?» це означає дати відповідь на питання «Як ми маємо сьогодні жити?» Тому що піст — це не лише час обмеження чи якоїсь аскетичної особливої вправи. Цим піст не вичерпується. Піст — це великий дар і, передусім, акт богопочитання. Під час посту Церква закликає нас до того, щоб ми навчилися у своєму житті робити порядок, щоби кожну річ у нашому житті ми поставили на те місце, яке їй і належить. Відтак на перше місце ми маємо поставити Христа, Бога і подумати про своє воскресіння. Коли ми говоримо про віру, то апостол Павло нас повчає, що віра є запорукою того, чого сподіваємося. Яка ж відповідь на питання «Чого ми сподіваємося»? Звичайно, у цю відповідь ми можемо внести усі свої бажання, але бажання християнина і його очікування виписані в останньому реченні Символу віри: «Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку». Справді, наскільки наше життя є натхненне та інспіроване оцим реченням та очікуванням воскресіння, настільки ми відповідально ставимося і до свого життя, і до життя інших, а також настільки наш піст — цей час покаяння, примирення і навернення — вписується глибоким розчерком у наше життя. Релігія, та християнство зокрема, ніколи не були віддалені та сепаровані від нашого щоденного життя, а навпаки вони його формують, — формують особисте, громадянське, родинне життя. Тому, настільки ми є громадянами нашої країни, настільки ми є живими членами нашого суспільства, наскільки ми поважно та відповідально проживаємо своє християнське покликання.
Людина — це буття у стосунку
Говорити про родину означає торкнутися буквально всіх аспектів життя людини і суспільства. Родина — це перша Богом встановлена інституція, і тому вона займає чільне місце. Чільне місце саме тому, що впливає на народження, зростання, формування особистості, на формування її світогляду, на формування її, я би сказав, людського благородства. У це поняття я вкладаю значення усього того позитивного, фундаментального, що складає людську особу та формує її у відношенні до іншого. Адже людина — це буття у стосунку. Бог кличе нас на ім’я, щоб ми існували, і таким чином, наше життя стає відповіддю на Боже Слово. Відтак особистий досвід цього здорового стосунку людина отримує тільки у спілкування в сім’ї та родині. Центральним словом людського життя є слово «любов». У нашому розумінні це слово «любити» дуже часто має занадто егоїстичний зміст. В дійсності, любити означає бути подібним до Бога, адже Бог є любов. Цей Бог є для нас. Уся історія спасіння говорить про Бога, Котрий у створенні та спасінні є Тим, Хто нам дарується. Цей Бог є послушним, адже ми завжди звертаємося до Нього: «Боже, вислухай нас». Натомість, апостол Павло дуже влучно каже про Христа, Котрий є Богом втіленим у людське життя: «… і став послушний та покірний аж до смерті, до смерті ж хресної». Отож, розшифрувати слово та поняття «любов» можна лишень у тому правдивому контексті Божого Об’явлення — любити означає жити для іншого. Тому, коли ми говоримо про родину чи то з погляду соціології, чи культури, чи політики, суспільного життя, чи з погляду Церкви, ми повинні мати одностайний погляд. Адже наука Церкви про родину — це не якась богословська концепція, котра є сепарована або лише частково присутня в житті людини, це цілісний погляд. І коли говорити про місію Церкви голосити Євангеліє, то сьогодні ми можемо констатувати той факт, що якщо в родині людина не вчиться вірити в Бога, не має досвіду спілкування з Богом, коли родина є непрактикуюча, щоб не говорити атеїстична, то нам, священикам, катехитам, та й вчителям, — як підтверджують мої зустрічі із ними, — є доволі важко спілкуватися із цією дитиною. В неї відсутня фундаментальна повага до іншого. Також в неї проявляється егоїзм, котрий формується у відношенні до іншого і в якому завжди ставить себе на перше місце. Таким чином, усі наші суспільні проблеми та непорозуміння, які зараз існують, мають фундамент та коріння у глибині недалекого минулого, де повага до людської особи формувалася в атеїстичній атмосфері, де був відсутній авторитет, який визначав у чому полягає гідність людини. Тому я би сказав, що працювати з родиною сьогодні — це першочергове завдання Церкви та усього суспільства: стати в обороні подружжя як непорушної константи, на котрій будується суспільство і життя суспільства, її сакраментальне з погляду Церкви призначення, її покликання, боротьба із сьогоднішнім науковим поступом, який собі дозволяє експериментувати із людиною. Це доволі широке коло питань, на які потрібно давати відповіді та настирливо і відважно боронити об’єктивні речі.
Про потребу катехизації
У Церкві, зокрема у Стрийській єпархії ми маємо Інститут душпастирства подружжя і родини, котрий намагається розвиватися. Я би відмітив, що це досить успішний проект, в котрому задіяно понад 70 спеціалістів, серед яких не тільки богослови, але й психологи, педагоги, економісти, для того, щоб надати своєрідний комплекс послуг молодим людям, які планують вступити у подружжя, тобто розпочинаємо із старших класів безпосередню підготовку до подружнього життя, а відтак — супровід молодих подружь. В Церкві ми маємо певний феномен: тридцять років Церква працює, голосить Євангеліє, де центральною темою та способом цього голошення є катехизація. На останньому Синоді ми підвели підсумки цієї багаторічної праці, зробили опитування і статистичні дані показали, що з п’яти мільйонів греко-католиків, які розповсюджені по цілому світі, активною катехизацією охоплені близько 60 тисяч, а це один відсоток. Мабуть, це маленький шок. Проблема полягає в тому, що немає попиту. Змальовуючи ситуацію по біблійному, у нас є добре зерно — Боже Слово, у нас є добрі сіячі — священики, однак у нас нема підготовленого ґрунту.
Що таке єпископська візитація парафії?
Я вже шостий рік поспіль роблю візитації парафій, — це день-два моєї присутності на парафії. Візитація — це є перший канонічний обов’язок єпископа відвідувати, але для мене, окрім питань господарських, адміністративних, душпастирських, якими живе парафія, на першому місці знаходиться зустріч із людьми. Ця зустріч дає мені можливість промовити до них, — тобто, живе спілкування, — і від котрих я очікую щось взяти, а саме розуміння того, як вони сприймають своє місце у парафії та в Церкві, відкрити для них, можливо нестандартними словами та способом, чого я очікую від них, чого від них очікує Церква. Однак, це не є стосунок інституції з особою, це стосунок осіб з Богом про те, яким чином ми маємо змінюватися, яким чином ми маємо творити майбутнє, яку роль у Церкві ці люди повинні мати, що значить збудити відповідальність та потребу Бога, заради того, щоб ми разом могли розвиватися.
Катехизація — це не слова чи лекції, але живе свідчення
Я думаю, що сьогодні, говорячи в Церкві про катехизацію, яка є широким поняттям та охоплює працю в родині. Адже якщо катехизація не розпочинається в родині, то ми залишаємося лише із епізодичною можливістю привести людину до зустрічі з Богом. Катехизація — це не слова, не лекції, але це свідоцтво, свідчення, що втягує людину у живий стосунок. Якщо ми своєю працею не будемо витворювати у суспільстві таку критичну масу людей, яку можна назвати тим добрим ґрунтом, на який би потрапляло і падало Боже Слово, то ми не зможемо розвиватися. Ми можемо розвиватися технологічно, ми можемо розвиватися в інших суспільних напрямках, але як суспільство, котре простує у розвитку своєї зрілості, своєї відповідальності, ми будемо й надалі тупцювати на місці. Я не соціолог, тому не можу робити кваліфіковані підсумки в інших областях, але з погляду духовної особи, з погляду Церкви ми питаємо себе про те, чому після 30 років свободи України ми стоїмо на початку, адже сьогодні ми знову ставимо запитання щодо того, кого обирати у Верховну Раду, кого обирати Президентом. Виглядає так, що найкращою Верховною Радою була та, що складалася у 1991 році із 90-а відсотків комуністів і котра вночі проголосувала за незалежну Україну. Парадокс! Однак, це питання зростання відомості своєї свободи. Що ми трактуємо як наша свобода? У суспільстві втрачається розуміння об’єктивності правди. Бог є Правдою. Отже, стосунок з Богом є порушений: Він не існує у нас як закон життя, Він існує у нас інколи як гість, інколи як якийсь прохожий. Коли люди найчастіше ходять до Церкви? Тоді, коли щось посвячують.
Вибір месії — втеча від особистої відповідальності
Існує одна східна байка. Один чоловік отримав дар, який полягав у тому, що його рука, чого б вона не торкалася, все перетворювала у золото. Він прийшов до володаря краю та запитав: «Що я тобі можу зробити? Все, що забажаєш, я тобі перетворю в золото». Він же відповів: «Я нічого не хочу. Я лише хочу твою праву руку». Ми йдемо до церкви, тому що потребуємо праву руку Христа, Який би перетворював все у те, що ми захочемо. А цією правою рукою можуть бути свячена вода, свячені віночки, свячений мак, мед і будь-що. Це є проблемою. Коли ми говоримо про час, у якому живемо, то говоримо про наближення до Вербної неділі. І тут маємо реальну картину того, що нічого не змінилося. Євреї вітають Христа, а чому? Тому що Він розмножив хліби, оздоровляв та воскресив Лазаря. Чого народ хотів? Хліба, здоров’я і щасливого життя. От такого царя ми також потребуємо. Ми вибираємо і тому, кого обираємо ми делегуємо свої мрії. Ба більше, ми не лише делегуємо, ми ці мрії у нього вкладаємо заради того, щоб він їх виконав. На наступний тиждень або ж через тиждень ми розпочинаємо критикувати. Варто також зазначити, що критикують тих, хто щось робить. Однак, коли він робить те, що ми не очікуємо, що ми хочемо по праву чи ні, то він є злий. Ми завжди хочемо обрати месію. Месія вже прийшов. Він не оправдав сподівання людей, бо Він прийшов відкрити те, чого вони потребують. Саме тому наше життя і сьогодення, ця біблійна історія, яку ми зараз переживаємо на рівні релігійному у період Великого посту, саме Вербна неділя та Воскресіння — вони дуже кореспондують. Залишається відкритим запитання — яким буде наше воскресіння? Наше ж воскресіння залежить від того, наскільки ми відповідально поставимося до свого життя та наскільки ми разом з тією відповідальністю, до котрої нас кличе сьогоднішня ситуація, інвестуємо своє життя і приймемо те майбутнє не як щось, що нам витворить якийсь месія, але як те, що ми будемо будувати власними руками. Саме тут ми маємо і родину, і нашу теперішню ситуацію, і той релігійний контекст посту та Великодня, який переживаємо.
Терпіння — це мова любові
Терпіння. Ми дуже боїмося цього слова, як і слова «послушність». Однак, це фундаментальні речі у нашому житті, адже терпіння — це мова любові. Любов означає жити для іншого. Тільки тоді, коли ми живемо для іншого, ми відчуваємо, що собода — це не є щось, що дає нам право робити те, що захочемо чи привласнити щось, і таким чином обмежити іншого, а навпаки, вийти назустріч іншому. Жити у світі за такими принципами — це однозначно засудити себе разом з Христом на терпіння. Адже варто пригадувати собі, що Бог вигнав перших людей із Раю у цей світ, а отже, ми перебуваємо у світі вигнання. Відтак, щоб цей світ знову зробити Раєм, не потрібно змінювати закони природи чи устрій землі, а треба змінити себе і прожити своє життя як життя людини у Раю. Така людина у цьому світі вигнання бути терпіти. Від цього ніхто не втече, адже такою є реальність і нам треба бути у цьому правдивими перед собою.
Молитва як стиль життя та потреба Бога
Молитва — це є спілкування з Богом; молитва — це таємниця. Якщо подивитися на це із біблійного боку, то молитва є нашою відповіддю на Боже Слово до нас, тому передусім потрібно чути Бога. Коли євреї питали Бога про першу і найголовнішу заповідь, то Він відповів, що найголовнішою заповіддю є любити Бога і ближнього. Але першою заповіддю є «Слухай, Ізраїлю». Якщо Бог є послушним для нас, то ця послушність Богу є принциповим та фундаментальним елементом нашого життя. Саме тоді ми знаємо, як своїм життям відповідати і молитва не залишиться лише певним епізодом нашого щоденного життя, але ця молитва буде визначати час нашого життя. Ми будемо відповідати Богові цілим своїм життям і таким чином ми будемо цей світ змінювати. Тільки так будуть творитися чудеса, адже Бог не має інших рук у світі, окрім наших для того, щоб робити ці чуда. Отже, молитва — це не лише слова, а це стиль мого життя. З іншої сторони, через багато елементів у цьому світі ми падаємо, адже є грішними. Коли людина визнає себе грішною, водночас вона визнає свою потребу у Бозі, Котрий прощає. Адже у цій концепції Бога, Котрий є для нас, Котрий є послушним до нас, адже є Любов’ю, є четверта складова, яка полягає у тому, що Бог від нас нічого не потребує, окрім одного — простити нам наші гріхи. Ми, християни, звикли до того, що ми маємо перед Богом якісь обов’язки, що ми щось мусимо. Насправді, в християнстві немає «мушу», в християнстві є тільки «потребую». Проте, відкрити для себе цю потребу Бога означає підготувати свою душу як добрий ґрунт, котрий би приймав Божі слова.
Священик серед людей
Сьогодні багато молодих людей живуть у віртуальному світі, котрий не є властивий людській природі. Отож, існує голод за живим спілкуванням, існує голод за авторитетною людиною, котру наділяють при першій зустрічі кредитом довіри. Натомість, священик завжди є людиною, яка має свою сакраментальну харизму. Можливо, зараз трішки зіронізую, однак мені видається, що у суспільстві існує сакраментальний страх. Він нічим не обґрунтований, або скоріш обґрунтований певними фальшивими аргументами, проте, це веде до того, що священика бояться. Нещодавно я послав молодого священика на парафію, — тут поблизу, недалеко від Стрия, — і кажу: «Отче, я був би вельми вдячний, якби Ви розпочали свою працю не з питань економічних чи побутових, але взяли ноги в руки і пішли від хати і до хати, щоб познайомитися з кожною родиною, знати хати, де перебувають хворі, де є люди похилого віку заради того, щоб раз у місяць зайти до них, посповідати, потішити». Через деякий час я знову із ним зустрівся і він мені каже: «Владико, я спробував так зробити, та люди мають страх. Вони мені кажуть, що як священик до хати зайде, то хтось помре». Можливо, це такий виняток. На щастя, я більше не зустрічався із такими окультними поглядами, однак, десь у нашому народі така риса існує. Коли я по телебаченні бачу цього настоятеля Києво-Печерської лаври, котрий говорить про те, що він когось прокляв і він помер, це тільки підтвердило мою думку про те, що існує цей елемент сакрального страху. Я не говорю, що це позитивно, ба більше, це нерозумно. Проте, в будь-якому випадку погляд на священика як на щось кристальне, чисте, щось святе, по чому існує голод у суспільстві на рівні свідомості, воно сьогодні простягає свою руку, немов малюнок Мікеланджело. Бог простягає пальчик людині навіть через, можливо, недостойну людину, однак, котра попри своє особисте життя залишається еталоном чогось такого, що насичує, напоює, немовби якась вода з каменя, котра притягає людину до себе.
Я завжди радію, коли священик є в школі не просто на великі свята, — Різдво чи йде із Йорданською водою, перший чи останній дзвоники, — але коли він є також присутнім у педагогічному колективі. Це взаємне велике обдарування: з однієї сторони, це присутність у професійному середовищі когось, хто у це середовище приносить розуміння чогось, що там повинне бути, але не завжди є присутнє, а саме те, що вчитель є не просто спеціалістом із навчання, але є вихователем. З іншої сторони, священик повинен жити так, щоб йому цей його авторитет пасував, щоб йому не давали його авансом, але щоб він приходив туди із заслуженим авторитетом. Саме це є взаємним збагаченням, це є спілкуванням. Священик завжди залишається педагогом.
Священномученик Омелян Ковч — приклад для кожного із нас
Історія знає багато священиків, які склали своє життя в тяжких умовах. Поляки мають такого священика, який помер за іншого (авт. — св. Максиміліян Кольбе). Але особливість Омеляна Ковча є в тому, що він помер там добровільно. Його хотіли і могли врятувати, проте, він сказав не робити нічого і написав листа.
Під час президентських виборів мене часто питають, за кого б я голосував. Я голосував би за прем’єр-міністра Англії В. Черчилля, який в 40-му році сказав: «Я вам не вкажу легкої дороги, я вам вкажу дорогу повну поту, крові і смерті. Обіцяю тільки, що я буду з вами». Коли ми сьогодні обираємо, ми часто керуємося своїми мріями про месію, своїми емоціями або своєю злобою. Розум каже, що обирати треба такого, котрий вміє себе дарувати і котрий може сказати, що кожен пост в суспільстві не є для того, щоб панувати, але щоби служити. Приклад Омеляна Ковча сьогодні — це не тільки приклад священика, але це є приклад для кожного, бо він був українцем, він був чоловіком, він був батьком, він був громадянином. У своєму житті він відкрив багатство — що означає «бути людиною». Вчімося від нього. Щоби бути подібним на нього, не потрібно йти в «Майданек». Треба просто бути на своєму місці, бути відповідальним за інших і пам’ятати, що наше життя — це цеглинка будування історії. Якою вона буде — таким буде завтра. Якщо ми не вміємо жити для інших (чоловіка, жінки, дітей), через 30 років інші люди скажуть, що ми не виховали людей, які можуть бути депутатами, президентами, яким би довіряли. Все тому, що ми в своїх родинах не народили цих дітей. Може, Бог їх посилав, ми не дали їм народитися своїм свавіллям, егоїзмом чи державними законами. Омелян Ковч — це сьогодні виклик до всіх аспектів нашого життя. Коли ми говоримо про нашу дійсність критично, то не для того, щоб її засудити, а для того, щоби в очі собі сказати правду і зробити рішучі висновки. Тому сьогодні, коли аналізуємо себе самих, мусимо відповідно за кожним висновком ставити питання «а що далі?». Мені здається, що сьогодні політики мали б дуже відповідально оцінити свої стосунки з Церквою. Я не можу говорити за інші конфесії, лише про греко-католиків. Щодо Стрийської єпархії, духовенства, мирян, то ми можемо влити багато свіжої крові, свіжих ідей і в дуже багатьох речах суспільного розвитку можемо, якщо не бути лідерами, то бути тими, хто цих лідерів запропонує, їх підтримає. Мусимо усвідомити, що закон, який коротко формулюють про відлучення Церкви від держави, у своєму звучанні є дуже жорстокий, несправедливій і збіднює наше суспільне життя. Церква повинна мати багато можливостей формувати і доповнювати брак свідомості суспільства, формувати живі критерії. На жаль, ми сьогодні бачимо, що в державі починають домінувати такі сили, які поборюють Церкву. Можливо, не як інституцію, але своєю ідеологією є повністю протилежні тому, що проповідує Церква. Власне Церква не проповідує своєї ідеології, в неї її нема. Церква є посередником між Богом і людьми, вона проповідує Боже слово. Церква має компетенцію і авторитет це Боже слово інтерпретувати. Ця інтерпретація не походить зі сваволі, а з багатства і традиції Церкви, яким вже 2000 років і сотні генерацій. Це натхнення силою Святого Духа, не з власної сваволі. Від того, як в державних структурах будуть сприймати цю проповідь Церкви, наскільки вона буде кореспондувати з тими ідеологіями, які будуть домінувати в суспільстві, в управлінні державою, відтак буде залежати, наскільки кращим ми зробимо завтрашній день для нашого суспільства і для нашого майбутнього. Але ніхто цей завтрашній день не зробить за нас, а якщо його будуть робити для нас інші — то є проблема, бо не відомо, чи воно нам сподобається.
Ворог, який мене потребує
Я направду з великою шаною і з великою вдячністю ставлюсь до кожної людини, яка в цей надскладний час прийняла на себе тягар відповідальності за оборону нашої Батьківщини, до всіх добровольців, волонтерів і всіх тих, яких час покликав стати в обороні, тобто стати людиною, яка готова жертвувати себе аж до втрати життя. З великою пошаною ми молимося завжди за всіх тих, хто віддали своє життя за нашу країну. Не я скажу перший про те, що за 5 років ми, здається, дуже звикли до війни, ми дуже звикли, що вона від нас є далеко. Вона стукає до нас, коли привозять тіла і гроби наших сусідів, наших близьких, односельчан. Вона стукає до нас повідомленнями і ми маємо проснутися, відчути біль тих людей, які потерпіли (винні вони в цьому чи невинні). Ми не можемо винити тих людей, що живуть на Сході, чи говорити, що вони наші вороги, що вони є злі. Ні! Сформулювалося таке твердження, я думаю, що воно правильне — коли Христос каже «Любіть ворогів ваших», ми не знаємо, як це робити, бо часто ворог — це людина, яка хоче відібрати наше життя. Але коли ми станемо на платформу, що всі люди мають одну природу і всі люди покликані до спасіння, то я би сказав, що ворог — це та людина, яка найбільше мене потребує. Щоправда, через свою деградацію, ця людина, так би мовити, не може привернути мою увагу до себе. Вона мене потребує і привертає тим, що робить мені боляче. Якщо ми хочемо вийти з цієї війни, то ми мусимо прийняти це твердження і цю пропозицію як якусь аксіому, і старатись проламати мур егоїзму, себелюбства, страху за себе і прийняти це за фундаментальне твердження нашого життя. Так, це тяжко, але це є Хрест, а Хрест — це те, що ми беремо добровільно. Тільки тоді, коли ми цей Хрест будемо нести, ми звільнимо цей світ.
Вдячність для захисників на Сході
Я не можу похвалитися, що наша Стрийська єпархія має найбільше капеланів. Хоча маємо добрих капеланів і наш священик Ростислав Височан зараз працює у відділі капеланського служіння при Патріаршій курії і Міністерстві оборони. Окрім того, в Стрийській єпархії існує принаймні дві професійні групи реабілітологів, які працюють і з самими учасниками бойових дій, і з людьми потерпілими, і з їхніми родинами, і з родинами наших загиблих героїв. Робимо те, що можемо. Я дуже дякую всім тим, хто сьогодні долучився до наповнення скриньки Великопісної милостині, яку виставили під час посту в наших парафіях. Ми не можемо вимагати від всіх цілковито альтруїстичної постави в цьому служінні. Всі ці психологи, реабілітологи, масажисти, які беруть участь в цій програмі реабілітації — це люди, яким треба теж фінансово віддячити. Вони не хочуть заробляти, але і проживання, і харчування, і медикаменти, і інші технічні засоби, — вони вимагають від нас щось оплатити. І це Ваша пожертва, в якій є часточка відваги сказати «ні» собі. Я хочу заохотити, щоб в період посту Ви відреклися від чогось, що потішає Вас, взяли на себе маленький хрест самовідречення, а його ціну склали в цю скриньку Великопісної милостині, щоби вона завтра стала даром на підтримку життя, здоров’я, щоби вона була здатна розбудити усмішку в тих людях, які стільки потерпіли задля нашої свободи, за нас. Ми мусимо бути вдячними, адже це є наш обов’язок, бо вдячність — це, можливо, найвищий вияв людяності у стосунку з іншими людьми. Вдячність — це найвищий вияв богопочитання у нашому стосунку з Богом. І коли ми дякуємо Богу за все, що було і є — це є наш обов’язок, але вдячність за те, що буде — це найвищий вияв нашої довіри і віри в Бога.
Про Блаженнішого Святослава
Це був десятилітній ювілей архиєрейської хіротонії Блаженнішого Святослава. Дуже добре пам’ятаю цю мить архиєрейської Служби Божої і перше слово нововисвяченого Архиєрея, його іспанську мову. Він повертався на землю, на якій він вже був, де починав своє навчання, формування, підготовку до священства. Це був відважний крок — залишити Україну, залишити своє середовище і прийти в, можливо, не цілком чуже, але інше культурне середовище далекої Аргентини. Мені здається, Блаженніший там отримав великий досвід збирати «по всій землі сущих». Він це робить вже понад дев’ять років. Він збирає! Якщо блаженної пам’яті Патріарх Йосиф у важкий період починав окреслювати по всій землі ці зерна наших українських поселень, щоби їх потім зібрати, то Блаженніший Святослав це робить дуже успішно. Це не просто збирання — це виклик йти вперед, жити одним життям. Виклик, який сьогодні проникає в середовище тих українців, які не належать до Греко-Католицької Церкви. Він є лідер. В Україні, я би сказав, він задає темп лідерства і політичним діячам. Він деколи є дуже прикрим голосом їхньої совісті. Він говорить правду і все це пропускає через серце. Я з вдячністю складаю свої молитви і дякую всім вірним Стрийської єпархії, тим священикам, які не забули мій заклик після кожної Служби Божої молитися за Блаженнішого. Це дуже проста річ, адже молитва — це спосіб бути разом навіть тоді, коли час і простір нас ділять. Простір — так, а час це трохи важчий феномен. Час ділить нас навіть нашими життям і смертю, проте, навіть він долається нашою спільною молитвою.
Заклик до молоді
Це моє звернення до молодих родин. Старше покоління може змінити життя своїх дітей молитвою, але я сьогодні закликаю молодь, тих, хто лише готується стати подружжям, — ви сьогодні найбільший скарб нашого суспільства і від вас сьогодні залежить, якою Україна буде завтра. Ви народжуєте і виховуєте це українське «завтра». Будьте добрими, будьте християнами не на слові, а на ділі, і будьте відповідальними перед Богом, бо ваше життя не належить вам. Воно було вам дароване, щоб ви вміли його так само подарувати іншим. Щоб ви вміли в своєму житті любити, бо любити — означає жити для інших. Якщо б цей Божий закон любові імплементувався до всіх сфер нашого людського життя, — громадянського, особистого, суспільного життя, — коли б він став законом життя кожного, то ми мали б вже в Україні Рай. Рай робить не територія, не обставини, Рай робить людина, яка його змінює із пекла на Рай своїм життям.
Привітання із світлим празником Воскресіння Христового
Програма спасіння була закладена у словах Христа: «Я прийшов, щоб ви мали життя і мали його вповні». Апостол Павло цю програму втілив в своє життя і виразив її словами: «Вже живу не я, а в мені живе Христос». Це є і формулою життя, і воскресіння. Вона здатна подолати всі негаразди нашого життя: маніпуляцію, корупцію, безчестя. В ній ховається дуже великий християнський оптимізм, який не є явищем сьогодення, але є історичним явищем, котрий дозволив усім Христовим свідкам пройти прикрі обставини їхнього життя і навіть їхньої смерті. Тому, я всім сьогодні хочу побажати великого Великоднього оптимізму. Каже Христос: «Ви не бійтеся, я переміг світ». В Христовому воскресіння є перемога кожного, хто в своєму житті відкрив серце для Христа. Місце не для пам’яті про Нього, не для Його див чи інших діянь, але для іншого життя, яким є воскреслий Христос. Ще зичу великої Великодньої радості і, звичайно, великої Великодньої віри. Мир Вам всім — це перше привітання, яке Христос приносить своїм учням і всьому світу.
За матеріалами Стрийської єпархіїПрес-служба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
