СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Василь Івасюк: «Мої зусилля, поєднані з Божою благодаттю, дають можливість вийти з цього стану»
Наше життя переплетене радощами і сумом, успіхами і невдачами, здоров’ям і хворобами. Кожен день для нас несе щось нове й незвідане. Попри всі радощі, труднощі та хвилювання разом із нами крокує Бог, який нас підтримує, скеровує і надихає. Єпарх Коломийський владика Василь Івасюк пережив інсульт, відновився і повернувся до свого служіння, щоб нести людям слово Боже, яке йому допомагає та його супроводжує.
Про хворобу, реабілітацію, молитву і служіння, допомогу людям та плани на майбутнє владика розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ.
Ваше преосвященство, яким був емоційний стан, коли Ви дізналися про інсульт? Які перші думки, яка реакція?
Спершу я встав, встиг зробив кілька дзвінків і трішки пройшовся, думав проповзти до дверей і впав. Перше, що тоді спало на думку, що мене тут і знайдуть.
Я як людина, яка рухалася, була жвавою, ходила на похорони до наших героїв, старалася бути всюди і раптом стає безсилою, думав, як маю знову зарухатися. Я ніколи не думав про щось погане — тільки про позитивне.
Що Вас найбільше вразило під час реабілітації?
Хочу подякувати лікарям, які під час реабілітації, направду, мною займалися, за їхню чутливість, бажання допомогти, розуміння мого стану. Це мене підбадьорювало. Також молитва, позитивні думки.
Як інсульт змінив Ваші повсякденні звички й обов’язки?
Перший висновок, який я зробив, — треба слухати лікарів і прислухатися до них, як до священника у сповідальниці.
Довелося докладати чимало зусиль, щоби знову приступити до своїх обовʼязків. Щодня стараюся проходити реабілітацію, щодня працюю в єпархії, молюся, служу Літургію разом із моїм помічником владикою Петром Голінеєм, який став дуже вдалим вибором як помічника, за що дякую нашим єпископам. Так у мене проходить практично кожен день.
Як Ви знаходите баланс між фізичними обмеженнями і пастирськими обов’язками?
Саме баланс мені допомагає. Зранку молюся, займаюся фізичними вправами і єпархіальними справами, у неділю та свята відвідую парафії — різноманітність, без якої було б важко.
Зараз треба слухати свій організм, тіло, дослухатися передовсім до голосу Божого, що Він говорить через моє тіло, ближніх, тих людей, що є біля мене.
Кожен ставиться зі співчуттям, розумінням, і я вже практично даю собі раду сам — це додає мені наснаги.
Від кого Ви одержали найбільшу підтримку? Як Вас підтримали вірні Коломийської єпархії?
Хочу подякувати всім владикам нашої Церкви за молитву, всім монахиням. Особливо хочу подякувати митрополитові [емеритові — ред.] Тернопільсько-Зборівському владиці Василеві Семенюку. Щодня він зі студентами молився і продовжує молитися на вервичці за моє оздоровлення. Вірним, які молилися, також дякую. Ця молитва дає мені силу, надію.
Папа Франциск проголосив цей рік ювілейним під гаслом «Надія не засоромить». Це означає, що Бог дає людині надію… всім людям — тільки треба скористатися.
Люди часто зациклюються на проблемі, і вона закриває все, веде людину, як той міраж у пустині, до гріха. Людині треба подивитися не так на свою проблему, як на те джерело, на криничку зі святою водою, з тайнами, звідки можна взяти силу, і до тої кринички треба кожному щодня йти з чистим серцем і черпати. Тоді Господь Бог допоможе все подолати.
Як Ви знаходите сили для продовження служіння після тривалої реабілітації?
Папа сказав, що надія не засоромить, а апостол Павло — що Ісус Христос — наша надія. Вважаю, що Господь Бог як мені, так і кожній людині дає руку, і ми маємо її не відкинути, а взяти, щоб із нею вийти. Вона нас витягне з тої біди, хвороби, у яку ми потрапили. Це — наша надія на Бога, допомогу людей, через яких Він діє, дає мені силу. Звідти черпаю сили, маючи надію, віру і молитву.
Як Ви бачите співпрацю Церкви та медицини в питаннях реабілітації і підтримки пацієнтів після інсульту?
Коли я лежав у палаті після реанімації, до мене щодня приходив священник, капелан Івано-Франківської архиєпархії, якого призначив митрополит Володимир. Він давав мені Причастя, читав молитву, вислуховував мої прохання. Це була моральна підтримка — те Причастя мене тримало дуже сильно. Це не до порівняння з людською підтримкою. Воно давало мені силу перебороти хворобу, встати з ліжка, щоб сьогодні ходити. Цей процес надзвичайно довгий і Церква повинна мати в кожній лікарні священника, капелана, який приходитиме до хворих.
Сьогодні я проходжу реабілітацію у військовому госпіталі в Коломиї. Тут бачу хлопців без ніг, без рук, поранених. Кожен має не тільки фізичну рану, а й психологічну і, вилікувавши її чи звернувши на неї увагу, можна допомогти загоїти фізичні рани. Тому капелани надзвичайно важливі.
Також важлива особиста молитва — її часте повторення дає сили. Сьогодні я це відчуваю. Багато людей здивовані моїм станом і тим, що Бог дає мені таку благодать. Мої зусилля, поєднані з благодаттю Божою, дають можливість вийти з цього стану. Людині потрібно дбати про чисту совість, молитву, і Бог допоможе. Бог — дуже милосердний, і це я під час хвороби досвідчив. Треба мати щиру надію на Бога.
Що можете порадити тим, хто переживає фізичні труднощі?
Хотіти жити. Часто бачу, як вони здаються, маючи набагато кращі вихідні дані, ніж були в мене. Тут велику роль відіграє віра, — віра в Бога.
До прикладу, лікарі в Австрії мені сказали, що, якщо працюватиму, то на 95 % повернуся до попереднього життя. Цей факт помножую на Божу благодать. Бог любить усіх, хоче, щоб ми всі спаслися.
Хворобу Господь дає інколи як праведному Йові, щоб людина скріпилася у вірі, а інколи — за гріхи. Треба прийняти і одне, і друге, треба щиро покаятися, посповідатися, причаститися, простити комусь, хто винний, і йти назустріч Богові, який усе прощає. Він — дуже милосердний. Людям треба зрозуміти, що Боже милосердя нам дуже допоможе. Але чудо саме не станеться — потрібно рухати рукою, ногою, думати головою. Також не впадати в безнадію.
Я бачив людей, які пережили інсульт. Вони нормально ходять, розмовляють, дають надію, про яку сказав апостол Павло, що Христос — наша надія, про те, що каже Папа Франциск, що надія не засоромить. Всі дають мені надію — це провідна віха мого життя — надія на Бога.
Чи вистачає уваги до цих питань у суспільстві?
Здорова людина слабо розуміє хвору. Десь є співчуття, люди моляться, готові підставити плече, допомогти, але не розуміють глибини хвороби. Суспільство добре, але йому бракує тих знань.
Що в контексті Вашого служіння після інсульту запам’яталося найбільше?
Найперше — це свячення владики Петра, коли за мною везли колісне крісло, але я його не використав — це була моя маленька перемога.
Друге — я з владикою Петром Голінеєм посвячував у селі Вербіж церкву Всіх святих українського народу. Я виголошував проповідь, і люди її дуже гарно сприйняли. Ці проповіді мене тримають, стимулюють.
Які книжки найбільше вплинули на Ваше життя?
Мені подобаються духовні науки владики Симеона Лукача. Є збірка віршів Михайла Косила. Людям я б порекомендував звернути увагу на ті книжки, де йдеться про сповідь, про очищення своєї совісті, бо прийде час, коли Бог покличе до себе. Є книжки на шістсот сторінок із морального богословʼя про сповідь, а є невеличкі, які допоможуть очистити душу, щоби будь-якої хвилини могти стати перед Господом.
Які плани на майбутнє?
До хвороби я майже підготував книжку з проповідями, але не видав. Планую завершити цю справу. Також планую налагодити якнайкращу роботу [єпархії — ред.]. Дякую владиці Петрові за те, що єпархія запрацювала на повну, канцелярія.
Планую все якнайкраще передати владиці Петрові, єпархію віддати доброю, процвітаючою. Звичайно, хочу проповідувати і своїми проповідями бути духовним наставником.
Розмовляла Вікторія Мазур для Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
