СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Тарас Сеньків: «Атмосфера любові є властивим простором життя людей»
«Перед лицем буквально геноциду Українського народу московськими нелюдами, потребуємо поглибити свою віру у велич та благородство людини, вписані Творцем до її природи, щоб в усіх обставинах просто залишатися людьми». Про це — у проповіді владики Тараса Сеньківа, єпарха Стрийського, у першу неділю Великого Посту — Православ’я, 13 березня 2022 року, виголошеній у часі Архиєрейської Божественної Літургії в катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.
Сьогодні перша неділя Великого посту — Неділя православ’я. Собор в Константинополі 842 році установив її святкування на пам’ять подолання єресі іконоборства. Почитання святих ікон та образів має фундаментальне значення у християнській вірі, бо є безпосереднім визнанням Втілення Божого Слова. Ця правда віри є центральною у взаємовідносинах між Богом та людиною, суттю її гідності та спасіння. Ікона віддзеркалює таємницю Бога в людині. Тому, почитання святих ікон є правдивим визнанням об’явленої у Христі віри. Перед лицем буквально геноциду Українського народу московськими нелюдами, потребуємо поглибити свою віру у велич та благородство людини, вписані Творцем до її природи, щоб в усіх обставинах просто залишатися людьми.
Сотворена на Божий образ
Святе Письмо каже: «І сотворив Бог» своїм Словом «людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх». Людина є створена по Божому образу, щоб осягнути ціль свого буття — стати богоподібною. Тож, коли людина у Божому творчому задумі має бути йому подібною, то чим Бог подібний до людини? Що Божественне є так очевидним у природі людини, що в цьому можемо відчитати щось з таємниці Бога?
Бог має власну вічну Природу, яка співіснує у Трьох Божих Особах, визначених походженням. Кожна Божа Особа посідає у повній мірі єдину Божу Природу, і це сопричастя виражене у Божому Імені: Бог є Любов — свобідне, взаємне і цілковите себедарування Божественних Осіб.
На початку Бог створив небо і землю, свобідно та з нічого, покликав до буття створену природу: матеріальний світ, та світ духів — ангелів. Ангели створені як окремі особистості, здатні до взаємності у свободі власного вибору, наслідки якого стосуються їх природи індивідуально. Не існує єдиної ангельської природи, є лише спільні риси, притаманні природі особи кожного Ангела, але передати її він іншим не може. Тому, розмірковуючи над трагедією падіння частини ангелів, Традиція припускає, що незворотність вироку і кара за їх гріх гордості, пов’язані не тільки з особистою відповідальністю за свобідний та добровільний вибір, але і з їх природою.
Бунт ангелів
В чому власне спочивав гріх ангелів? Є думка, що випробування свободи волі Ангелів — пізнати і визнати Бога за свого Творця, — спочивало в об’явленні їм відвічного задуму Воплочення Божого Сина. Ангели були створені як службові духи. Вони мали бути служителями Божественної слави, та стати Божими посланцями і сприяти людям у сповнені Божої волі. Але на це Бог очікував від них свобідної згоди, бо послух Творцю визначав сенс їхнього буття. Однак, найдосконаліший з-поміж Ангелів дух, ім’ям Люцифер, пізнавши абсолютну відмінність між крихкістю людської природи та могутністю і красою природи ангелів, спротивився цьому заміру. Він вважав, що гідність Воплоченого Слова мала б належати йому, як першому по величі Божому створінню.
Цей бунт Люцифера проти Божого плану свобідно підтримала частина інших ангельських духів. Своїм «ні» Богові, вони остаточно виповіли йому послух, а тим втратили свою тотожність, яку визначав їх стосунок з Богом, та можливість осягнути свою природну ціль. Без взаємності з Творцем вони стали «абсурдним способом буття», без любові, безбожними, навіки ув’язненими у власному егоїзмі та ненависті до Бога, до себе і всього створіння.
Творець не відмовив свавільно Люциферові у привілеї Воплочення. Це він, та йому подібні духи, опановані манією власної величі, посягнули на щось, для них неможливе: відповідно до творчого Божого умислу, природа ангелів нездатна до цього своєю суттю. Божий задум Воплочення міг здійснитися лише у природі, подібній до Божественної. А таке буття Творець дав лише природі людини.
Атмосфера любові є властивим простором життя людей
Жодна людина не є носієм своєї персональної природи, але єдиної природи, притаманної спільно всьому людському роду, і яку, з відповідними рисами чоловіка чи жінки, отримує кожна людська особа. Сотворена до образу Божественної, людська природа має у собі потенціал передаватися актом взаємної любові батьків наступним поколінням. Атмосфера любові є властивим простором життя людей, а родина і суспільство — середовищем для їх взаємного і цілковитого себедарування. Динамікою любові людина природньо відкрита на богоуподібнення, а тим і до вічної єдності з Богом та участі в його бутті. Тому інтервенції з будь-яких намірів у інтегральність, структуру, гідність чи ідентичність людської особи чоловічої або жіночої статі, є злочином проти людської природи і Божого права. По суті, такі дії є диявольським геноцидом людства, і той, хто так чинить, ідентифікується по суті з «тим», кого імітує, коли намагається міняти визначений Божим Провидінням порядок.
Свобода людини є тими «дверима», через які у світ входить або Бог, або диявол
Гріх прародичів стягнув на природу людини прокляття та наніс їй рану, передусім в області свободи у її взаємності з Богом, а тим і у стосунках людей навзаєм. Диявол намагався звести людину до гріха щоб перекроїти людську природу до подібності собі, хоч зміни могли настати лише у зовнішніх проявах, але не у суті самої природи. Щоб присвоїти собі владу над людьми «як Бог», він хотів зруйнувати їх стосунок з Творцем. Однак і ці деструктивні зусилля він міг здійснити лише через людину: злий, абсурдна реальність, він, мов прикметник, може виявити свою сутність у часі та просторі лише через іменник, яким є людина.
Свобода волі — це даний людині актом сотворення знак подібності до Творця, завдяки чому вона може вибирати цінності, які визначають її гідність в очах Бога та у суспільстві. Але свобода не касує ризик права вибору людиною альтернативи Богові, а це завжди є зло. Чи то зваблюючи людину спокусою дочасних дібр, чи під’юджуючи злу волю людини, диявол намагається контролювати її свободу, аж до повного уярмлення. Власне, свобода людини є тими «дверима», через які у світ входить або Бог, або диявол. І хоч Боже Милосердя є безграничне, радикальна впертість супроти Бога, як свобідний вибір волі людини, зі смертю перестає бути її правом, а стає її сутністю, вічно триваючим небуттям. Гріх є особистою невдачею, крахом, за яким є безкінечно абсурдне існування без Любові, існування, яке є пеклом.
Досвід відкуплення
Божий задум спасіння людства є скритий у таїнстві Воплочення. Божа і людська природа, попри абсолютну відмінність у сутності, є подібними за способом існування, бо мають однаковий принцип буття — любов. Бог створив природу людини такою, щоб, попри всю її мізерність та ранимість у створеному всесвіті, кожна людська особа могла осягнути власну ціль створення — сопричастя на Любові Бога у Таїнстві його Троїчного буття. А оскільки на самому початку в історію людства виникла трагедія гріхопадіння, Бог, Воплоченням свого Єдинородного Сина, започаткував свою історію спасіння людини. Боже Слово, яким все було створено, сталося Тілом і замешкало між людьми. В особі Христа Божественна природа поєдналася зі зраненою гріхом людською природою. Боже діло відкуплення людства та відновлення Бого-людської єдності, розпочате Воплоченням Спасителя, та довершене його Хресною смертю і Воскресінням, стало діяльно присутнє в житті кожної людини. Через Тайну Хрещення і Миропомазання вона привтілена до Христа Спасителя, а у Тайні Покаяння відновлює втрачену через гріхи благодать гідності Божої дитини, щоб у воскресінні успадкувати вічне життя з Богом.
Втілення Божого Сина відновляє у людській природі дану їй Творцем красу і благородство. Зцілення взаємності у стосунках між Богом та людством повертає на чільне місце принцип любові і у взаємовідносини між людьми. Спільна всім людям природа робить їх не лише рівними перед Богом, але теж кладе невідкличний обов’язок взаємної відповідальності.
Шлях від образу до подоби
Впродовж життя кожна людина проходить шлях від «образу» до «подоби» своєму Творцю. Від того, як кожен зокрема його пройде, залежить стан всього людства. Особисті заслуги, як і особисті гріхи, завжди є благом або трагедією всіх людей, навіть якщо це залишаться таємницею в історії. Для Творця очевидним є все, і він у Містичному Тілі свого Єдинородного Сина не перестає розділяти з нами наші радості і страждання, аж допоки його Любов не здолає всі залишки зла, яке сіє перший противник Бога, а люди своїми гріхами уречевлюють його присутність у своїй історії. Спільна природа робить нас співучасниками у доброму чи злому з наслідками для всього людства.
Тому, коли в нашому житті світить сонце благополуччя, не забуваймо бути вдячними Богу. А коли буревії незгод та війни ламають наші плани та переймають страхом сучасне і майбутнє, то не шукаймо причини у Бозі, бо це завжди є наслідком діл людських рук.
А найважливіше запевнення, яке дано нам у Воплоченні Христа, є його обличчя, яке почитаємо в іконах. Це обличчя Бога, який став людиною, обличчя Богородиці та святих, в житті яких Бог об’явив свою славу. Бог не просто поруч, Бог є в нас. І яким би могутнім зло себе не заявляло, воно безсиле перед людством, природу якого Божий Син прийняв за свою, та Воскресінням увів до Божого буття по правиці Отця. У цьому є Божа гарантія нашої перемоги над злом, якому протистоїмо, та головний мотив вести завжди таке життя, щоб у Божих очах ми щораз більше були йому подібними. Амінь.
єпарх Стрийський
