Владика Степан Сус: «Сказати Богові усе, що лежить на серці — це наша Сповідь під час карантину»

16 квітня 2020

Триває Страсний тиждень. Це особливий час духовного приготування до Великодня. Зазвичай велика кількість вірян у цей період приступала до Таїнства Покаяння, щоденно перебувала у храмі на богослужіннях. Сьогодні, через карантин такої можливості немає. Куріальний єпископ Патріаршої курії УГКЦ з титулярним осідком Зігріса владика Степан Сус у межах проекту «Зустрічі вітру» фестивалю «Вітер На-Дії», розповів, чому Страсний тиждень — це час духовної радості, де знайти цю радість на карантині, за що ми можемо бути вдячними сьогодні і чому, на його думку, карантин приведе до храму чимало нових людей. Водночас він розповів як відбуватиметься пошанування Плащаниці з огляду на карантинні обмеження.

Владика Степан Сус: «Сказати Богові усе, що лежить на серці — це наша Сповідь під час карантину»

«Страсний тиждень — це нагода для усіх нас подумати, а яке місце Бог займає у моєму житті?»

— Як зробити так, щоб карантин був ефективним, стосовно останнього тижня Великого посту?

— Цей час, який зараз є, його потрібно просто пережити. Багато молодих людей, коли приходять до церкви, часто запитують: «А у чому сенс життя?». Хтось шукає серйозні ідеї, чи має воно сенс, чи немає. Але якщо ми прочитаємо багато мудрих книжок, то часто там можна знайти висновок про те, що зрозумілою є одна річ — сенс життя полягає у тому, щоб це життя пережити і пережити його правильно. Перед карантином ми всі бігли, мали багато різних ідей, планів, дивилися різні апокаліптичні фільми, а тут ми опинилися у реальності, коли весь світ зупинився, коли ми не маємо, куди втекти. Ми не маємо можливості закрити двері і сказати: «Я за дверима у безпеці, тут нема вірусу, нема проблем». Ні! Нема куди втекти. Тобто життя нас змусило зупинитися і ця зупинка справді дає нам можливість подумати над нашим минулим, подумати над теперішнім. Про те, як це непросто, коли не ти зупиняєшся, а щось зупиняє тебе у цьому житті. І подумати над тим: «А що далі? Як я далі буду жити? Які мої цінності, плани, ідеї? Чому я приділяю більше уваги, а чому менше?». І цей останній тиждень Великого посту, Страсний тиждень — це нагода для усіх нас подумати над тим, яке місце Бог займає у моєму житті. Чи можливо я не мав/не мала часу для Бога? Думав, що я є владикою власного життя, власних планів, власного розпорядку, всього іншого, а тут я зрозумів, що є щось, що може все перепланувати.

І це дійсно є тиждень такий застанови. І є багато питань, на які ми маємо дати відповідь. Не цього тижня, а взагалі, коли закінчиться карантин.

«Той хто не прийняв власний досвід випробувань, ніколи не зрозуміє, що таке Воскресіння»

— Цього тижня, в особливий спосіб, варто згадувати шлях, яким ішов Ісус Христос.

— Страсний тиждень — це тиждень, який ми йдемо самі, але разом з Господом, Його Хресною Дорогою, щоб наша дорога стала не просто моментом нарікань, але розумінням того, що для мене це значить. Я скажу, що у житті завжди є легше йти протоптаною стежкою. Бути християном — це завжди іти протоптаною стежкою за Ісусом Христом. Якщо ми собі це усвідомимо, що ці труднощі, цей стан, переживання, ми будемо переживати, ідучи за Христом, за Спасителем нашим, тоді ми зрозуміємо, що таке Воскресіння. Бо той, хто не прийняв свій досвід випробувань і труднощів, той ніколи не зрозуміє, що таке Воскресіння. Перемога добра над злом, життя над смертю, над усім тим, що справді для нас усіх є цінним і вчить це життя правильно відчувати.

«Смуток спонукає нас подякувати Богові»

— Як правильно прожити цей тиждень?

— Треба пережити у духовній радості. Яка полягає, перш за все у тому, що ми не є самі. Бо зараз справді багато людей сидять у чотирьох стінах самі. Добре ще, коли хтось має якусь тваринку. Але є багато людей, які сидять сам на сам, із своїми думками. І це дуже складно залишитися наодинці із собою, краще зрозуміти себе самих. Краще говорити завжди про інших людей, їх обмовляти, а тут ми маємо нагоду побути сам на сам із собою, але водночас бути з Богом. І я часто згадую про те, що ми проходимо «зону турбулентності», коли трясе. Але її ми проходимо не зупиняючись, це є рух. Важливо усвідомлювати, що я не є сам, не є самою. Це новий досвід. Можливість зрозуміти, що я не все у житті можу тримати у своїх руках, є речі, над якими немає контролю. Зупинилися літаки, не їздять маршрутки, людей на вулиці немає. І потрібно просто прийняти цю дійсність для того, щоб пізніше відчути радість свободи, можливості піти у кафе, випити спокійно кави, поговорити з друзями, обійняти їх. Це можливість також зрозуміти зараз, чого мені не вистачає, що моє життя робить цікавим. Зараз у чотирьох стінах я усвідомлюю, що без цих людей, без друзів, спілкування, життя не є повним. І це також можливість подякувати за ті чудові миті, які ми пережили. Адже торік ми сиділи на вулиці у цей час, пили каву, ділилися різними думками. Ми сумуємо за цим. І цей смуток спонукає подякувати Богові.

— Цей останній тиждень перед Великоднем, ми не можемо приступити до Сповіді, чи можливо можемо? Як діяти, що вчинити у цій ситуації?

— Зараз є такий час, коли ми маємо унікальну можливість сказати Богові усе, що лежить у нас на серці. І це є наша Сповідь. Звичайно, цілком психологічно, ми хочемо комусь розповісти, людина не може все тримати у собі. Ми прагнемо визнати свої гріхи перед Богом і почути слово: «Я тобі прощаю». Якщо нас хтось прощає, то це означає, що нас хтось любить. А Бог нас любить! Зараз Церква запрошує нас отримати прощення у такий духовний спосіб, помолившись, визнати свої гріхи, а згодом, коли «все стане окей», то прийти до Церкви і все ж таки посповідатися. Ми маємо внутрішньо знайти можливість визнати свої гріхи, зробити собі іспит сумління десь ввечері, подумати над своїми помилками, про своє минуле і теперішнє. І сказати, що я каюся, і готовий над цим працювати, щоб більше це не повторювалося. Ми всі можемо цю Сповідь зараз пережити і працювати над собою, щоб надалі наше життя стало краще.

«Зараз завдяки онлайн-трансляціям люди, які не намагалися відкрити двері церкви, можуть побачити її зсередини»

— Цього року Великдень нас застане в умовах карантину, до цього потрібно буде якось готуватися, попереджувати бабусь, дідусів про те, що до Церкви не йдемо, долучаємося онлайн. Як це робити? Але перш за все, хотіла б почути про Плащаницю.

— Однозначно, період є особливий і Церква нас запрошує до стриманості, щоб ми поважали людей, які можуть заразитися. До сьогодні науковці, не знають як цей вірус діє. Але менші комунікації сприюять тому, щоб вірус менше поширювався. Тому Церква запрошує усіх залишатися вдома. Є онлайн-трансляції, які дозволяють людям долучитися до богослужінь. Я би хотів звернутися до тих людей, які ніколи до Церкви не ходили, для яких двері церкви були закриті і вони можливо навіть не намагалися їх відкрити. Зараз через онлайн-трансляції, вони можуть побачити храми зсередини, трансляції Літургій. І вони можуть помолитися. Я сподіваюся, що навіть такі обставини, привернуть до Церкви, до Бога, багатьох людей, зокрема нашу молодь, яка живе зараз у онлайн-просторі і користає з таких засобів комунікації. Паску ми будемо освячувати вдома. Дуже гарно нам це показали наші брати римо-католики, і греко-католики, які святкували Великдень за григоріанським календарем, вони поставили пасхальний кошик у себе на столі, ввімкнули Пасхальну Літургію і після цього мали нагоду почути молитву-благословення пасок, пасхальних кошиків. І таким чином, страви були освячені. І голова родини, покропив пасхальний кошик і почитав молитву за родинним столом. І думаю, що ця ситуація сьогодні, це нагода по-іншому побачити ці свята і маємо нагоду більше бути в колі родини, бути разом і радіти тому, що все ж таки Господь Воскрес із мертвих і дарував нам радість.

Записала Оксана Бабенко із розмови журналіста Мар’яни Романяк із владикою Степаном Сусом у межах проекту «Зустрічі вітру» Фестивалю «Вітер На-Дії».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ