СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Степан Меньок: Щоденні думки, молитва і вічність
У черговому духовному роздумі владика Степан Меньок, екзарх Донецький, пропонує читачам застановитися над тим, якими думками і роздумами ми наповнюємо своє життя. Чи вистачає серез буденних справ нам часу для молитви? Чи піклуємося ми про своє майбутнє потойбічне життя, про власну вічність? Відповіді на ці запитання єпископ пропонує у світлі роздумів над книгою видатного психіатра Віктора Франкла.
Прокинувшись вранці, людина знаходить у своїй голові великий хаос думок. Сама до кінця не розуміє, про що саме мислить. На даний час, більшість людей стурбована війною в Україні, її майбутньою долею.
Але програма дій повсякденного життя змушує людину діяти так, як завжди: почистити зуби, поголитися, якщо це чоловік, умитися, як християнин — помолитися, поснідати і приступати до виконання своїх станових обов’язків. Весь цей хаос думок, якщо проконтролювати себе кожного дня, буде постійно переслідувати людину. Що є в розумі людини? Все те, що раніше вона вже пізнала органами чуття, різні події, факти — особливо зараз, коли в телефоні працює інтернет, і ми маємо доступ до всіх подій, які відбуваються у світі, — весь цей калейдоскоп подій є в людській голові. Але, все таки, ми вибираємося з цього хаосу, концентруємо увагу, бо наш щоденний план життя змушує нас думати по-іншому. Хтось іде до школи, інший на роботу, хтось іде до церкви на Службу Божу — кожен має свій план дій.
Але! Погляньмо на тваринний світ. Що примушує рухатися і діяти тварин? У них же немає ніяких думок, бо їх розум сконцентрований тільки на тому, щоб виконати найнеобхідніші рефлективні дії. Звичайно, ми маємо таке саме тіло, як і тварини. Але тварин у першу чергу примушує рухатися голод. Голод — це рефлекс, який діє абсолютно на всіх — як на тварин, так і на людей. Другий природній рефлекс — це захист життя. Кожна тварина, і ми, люди, стараємося захистити своє фізичне існування. Ну і, звичайно, не можна не згадати про статевий потяг. Розмноження, продовження роду — ці потяги у тварин періодичні, вони не сталі. Статевий потяг людини є постійним, але тут уже грає свою роль контроль — контроль інтелекту, розуміння того, що таке добро і зло, розуміння того, що є гріхом, а що — ні. Тварини діють тільки інстинктивно. Наприклад, якщо лев чи левиця ситі і лежать, а біля них ходять якісь тварини, яких вони би запросто могли спіймати, то вони навіть не подивляться у їх бік. А от коли вже починається виділення шлункового соку і хочеться їсти, тоді вони виступають цілою стаєю, атакують свою жертву, вбивають її і виживають за правом сильнішого…
Фактично, це і є природній добір. Слабші вмирають, сильніші виживають і дають сильніше потомство. На перший погляд, дуже жорстокий закон — коли ми бачимо, як немічна тварина кричить, а потім затихає у зубах іншої тварини. А що казати, коли солдат гине в танку, або бронетранспортері, і потім звідти витягають обвуглені тіла?...
Загарбницькій війні немає виправдання. Людський план дій завжди підлягає керівництву розумом і спланованій дії волі. Це основні два фактори, від яких залежить діяльність людини. Слабу волю потрібно підкріплювати силою молитви і проханням до Бога про допомогу. «Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам».
Багато в чому план людського життя залежить від батьківського виховання, освіти, релігійних переконань. Треба підкреслити, що виховання стоїть вище від освіти. Це повсякденна поведінка майже на все життя. Багаті батьки дають своїм дітям можливість отримати якісну вищу освіту, завдяки якій дитина може легше знайти собі місце у суспільстві і жити безбідно. Якщо люди небагаті, вони стараються працювати, але при цьому головне, щоб вони дали дітям розуміння вартості шматка хліба і не втратили розуміння правди, добра і милосердя.
Люди в селі у більшості випадків живуть з землі. Тому не дивно, коли починаються війни, містяни тікають у села. Бо міські магазини закриваються, а то і знищуються; в місті зникають світло, газ і вода, — і ти живеш як у клітці, тільки і чекаючи смерті. Це просто фізичне виживання. А душа і духовні потреби? Тут відкривається невидимий духовний світ людини. Психічні захворювання і самогубства — це брак відповіді на такі важливі питання: який сенс життя людини? що таке добро і зло? що чекає на нас після смерті? Матеріальний достаток не дає відповіді на ці питання. І тут виникає вже друге питання: як спланувати своє життя взагалі? Щоб під кінець життя, все таки, відповісти собі на найголовніші питання: для чого я жив? що я зробив? куди я йду?
І от уже знайомий нам психіатр Віктор Франкл, який у своїй практиці влаштовував логотерапевтичні зустрічі з пацієнтами, розповідає таку історію. Одного разу до нього на сеанс у групу людей прийшли одна дуже багата жінка, дружина мільйонера, і жінка, яка мала дуже хвору дитину, що хворіла на важку форму ДЦП. Обом цим жінкам він поставив одне і те ж питання: уявіть, що ви дожили до 80 років, вас притиснула тяжка хвороба, ви вже майже на порозі смерті і про що ви будете думати? Багата жінка відповідає: «Усе життя я прожила безбідно, старалася більш-менш підтримувати форму, тримала дієту, бо мала відповідні продукти, важких хвороб не мала, прожила дуже добре. Але все одно ставлю собі питання: для чого я жила? що зробила? Нічого поганого я не робила, — це правда. Але і нічого доброго…» Франкл їй натякнув, що іноді треба уявити себе старенькою і задуматись, як це буде — постати перед Божим Судом.
Потім він те саме запитує бідну жінку, яка виховує хвору дитину. Вона відповіла, що хотіла мати дітей, і спочатку у неї народилася дитинка, яка померла немовлям. З радістю вона очікувала на другу дитину. Друга дитина народилася з церебральним паралічем. «Я прикована до цієї дитини усе своє життя, доглядаю її. Але це моя, моя дитина! Я її люблю. І коли мені доведеться піти у Вічність, я можу сказати: так, я зробила усе, щоб цій дитині було добре, комфортно і затишно. Я не відчуваю ніяких докорів сумління, що змарнувала своє життя». Отже, бачимо, як по-різному люди проживають своє життя.
Кожен з нас, хто планує своє майбутнє, є наче капітаном корабля: знає, в який порт йому треба прибути, прокладає туди маршрут на карті, дотримується його згідно компасу і локаційних систем. Кожна людина знає, куди прямує, знає свій останній пункт призначення, який розділить душу і тіло, — це година смерті. Але ще один, важливіший, пункт — це зустріч з Богом. Якщо ми віруємо в Бога, — а я не говорю про тих, які в Бога не вірують, — і бачимо іноді, як жорстоко вбивають людей, тоді знову і знову ставимо собі питання: що є суттю життя? Тому ми маємо планувати своє життя таким чином, щоб гідно і достойно зустрітися з Богом. Ось у чому полягає справжня мудрість.
Був один такий фантастичний фільм: чоловік помер, його душа відійшла у вічність, і там його почали судити. Нічого поганого він не зробив. Потім шукають добрі діла. Нічого доброго також не зробив. І що роблять? Повертають його душу на землю з уже зовсім іншим підходом і ставленням до життя — починається його нове буття згідно заповідей Божих.
А що б ми могли порадити тим людям, які фізично не можуть робити добрі діла ближньому? Молитися. Молитва — це єдиний засіб, яким ми можемо діяти, навіть лежачи на смертному ложі. Пригадую собі один випадок зі старенькою монахинею, якій приставили молоду помічницю, бо чекали, що вона вже ось-ось помре. А вона все не вмирала. Вона молилася. Кожного дня — вервиці, акафісти… До неї почали приходити люди. Просили про молитву. Приносили пожертви. І вона молилась! Прожила ще декілька років, а потім спокійно і тихо відійшла у Вічність.
Пам’ятаймо, що час, витрачений на молитву, ніколи не є дарма витраченим часом. Тож коли трапляється якась спокуса, не треба марнувати час на пусті роздуми і дії, краще використати цю нагоду для молитви. Які думки — таке й життя. Яке життя — така й смерть. Яка смерть — така й вічність… Проаналізуймо свої думки і побачимо навколишній світ зовсім по-іншому. Амінь.
† Степан Меньок,
екзарх Донецький
