СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Степан Меньок про силу прощення
Прощати — це благословити, а не прощати — те саме, що і проклинати. Прощати — це звільняти, а не прощати — означає тримати себе і свого противника в неволі непрощення.
«Сину, відпускаються тобі твої гріхи!»
Прощення для людини є дуже потрібним. Простити — це як залишити стару людину з усіма її недосконалостями, це як переодягнутися. Залишімо, дорогі мої, той свій баласт із кривд і образ, який ніколи б не дозволив нам увійти в Царство Боже, і не повертаймося за ним. Стара одежа, як стара хламида, — в ній не можна йти на весільну гостину, в ній не пройти через браму до Царства Небесного.
Прощення — це серцевина Євангелія. Люди ішли до Ісуса не лише тому, що він оздоровляв, але й тому, що Він прощав їм їхні гріхи. Господь не осудив жінку, яку спіймали на гріху, тільки запитав: «Ніхто не осудив тебе?». «Ніхто, Господи», — відповіла. Тоді Ісус до неї: «То і я тебе не осуджую. Йди та вже віднині не гріши» (Ів. 8,10–11). Ці слова говорить священник, коли проказує молитву розрішення над каянником — «Іди в мирі та більше не гріши». Катехизм нашої Церкви пояснює ці слова: «Іти в мирі — це нести мир тим, з ким ти був в незгоді. Не бійся і не соромся приступати до святої Тайни Покаяння, адже тоді отримуєш „зворотній квиток“, щоб повернутися до своєї Небесної Батьківщини».
Не осудив Ісус апостола Петра, який тричі зрадив його. Натомість, Господь після свого воскресіння тричі запитає апостола чи любить він Його більше, аніж інші учні. Почувши ствердну відповідь, Ісус дає йому як Главі видимої Церкви владу пасти вівці і ягнята, тобто духовних осіб і мирян. Чому Бог допустив упадок апостола Петра перед тим як наділити його такою владою? Щоб він був милосердний до тих, які падають в гріх.
Той же апостол Петро запитував Ісуса про прощення. Тут підійшов Петро й каже до нього: «Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?» Ісус промовив до нього: «Не кажу тобі: До сімох разів, але — до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 21–22).
Сам Христос перед смертю простив розбійникові, який покаявся, і просив прощення для своїх катів: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лук. 23, 34).
Прощати — це оздоровляти, давати життя; не прощати — це ранити, відбирати життя.
Усе життя Ісуса на землі є прикладом милосердя і прощення. Ці чесноти у нас людей випливають з великої чесноти любові, яка в більшій чи меншій мірі є у кожного. А Господь — це сама Любов. Простив би Бог і Юді, якби той покаявся. Але, він попав у розпуку та й повісився, а це найбільший гріх — недовіра до Божого милосердя.
Не суди нікого, а весь суд віддай Господові. Щоб когось судити, потрібно самому бути вільним від недосконалостей, а таким є лише Бог.
«Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5, 23–24). Не є легко прощати, але просімо, щоб Господь допоміг нам простити нашим кривдникам, пам’ятаючи слова Ісуса. «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14–15).
У молитві «Отче наш» Господь говорить нам про умову прощення наших гріхів Богом: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».
Не оминають теми прощення і писемні джерела ранньої Церкви. Зокрема, в Дідахе, Вченні Господа народам через 12 апостолів (Διδαχὴ κυρίου διὰ τῶν δώδεκα ἀποστόλων τοῖς ἔθνεσιν), найранішій серед відомих (початок II ст) пам’ятці християнської писемності катехитичного жанру. «В день Господній, зібравшись разом, ламайте хліб і дякуйте, сповідавшись попередньо з прогрішень ваших, щоб ваша жертва була чистою. Всякий же, що має незгоду з другом своїм, нехай не приходить разом із вами поки вони не помиряться, щоб не була ваша жертва осквернена» (Гл. 14, Дідахе)
Ми, люди, прощаємо один одному скоріше тоді, коли нас спіткає якесь нещастя, що гасить між нами злу впертість і ненависть. Чи дійсно потрібно чекати аж якогось нещастя, щоб помиритися?
Жили в одній місцевості два жебраки. Один був сліпим, а другий — кульгавим, він мусів пересуватися на візочку. Так вже склалося, що вони один одного потребували. Сліпий тримався за того, який їздив на візочку, і допомагав йому на складних ділянках дороги. Вони завжди ходили разом, жебракували в людних місцях і біля церкви. Одного разу товариші посварилися за дари жебракування та йшли далі мовчки по лісі, не розмовляючи між собою. І тут раптом у лісі їх застала пожежа. Сліпий не знав куди втікати, а кульгавий не міг швидко пересуватись. Тоді вони швидко забули про свою ворожнечу. Кульгавий каже до сліпого: «Візьми мене на плечі, а я буду казати тобі куди бігти». Той послухав, і в такий спосіб вони обоє врятувалися від смерті.
Ми постійно потребуємо наших ближніх, тому і самі стараймося радо простягати свою руку допомоги тим, хто цього потребує. Не раз ми стаємо свідками того, як через непрощення між сусідами і народами в кінцевому результаті починаються війни, що приводять до великої трагедії. А все починається з малих речей, — з непрощення в сім’ях, в родині.
Що робити, коли є важко простити комусь кривду, нам заподіяну? Просити Бога, щоб дав сили простити. Сказати: «Я прощаю, а ти, Господи, зроби все решта», — і помолитися в наміренні кривдника. Щоб простити потрібно мати велику мужність визнати себе грішником, — і якщо ти сам очікуєш милосердя Божого, то і будь милосердним до ближнього.
Прощати — це благословити, а не прощати — те саме, що і проклинати. Прощати — це звільняти, а не прощати — означає тримати себе і свого противника в неволі непрощення.
«Хай сонце не заходить у гніві вашому» (Еф. 4, 26), — застерігає нас апостол Павло у своєму посланні до Єфесян. Маймо відвагу, дорогі мої, прощати ближньому, який завинив супроти нас, щоб ми стали синами Отця Небесного, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних (Мт. 5, 45).
Будьмо милосердні, щоб і нам зазнати милосердя Божого. Амінь.
† Степан Меньок,
екзарх Донецький
