Владика Миколай Бичок про потребу спільноти у посткоронавірусному світі: «Нехай це випробування у вірі не „відсіє“ нас від Бога»

5 серпня 2024

Церква постійно наголошує на важливості спільноти для християнського зростання. Зокрема попередній душпастирський план Української Греко-Католицької Церкви до 2020 року «Жива парафія — місце зустрічі із живим Христом» наголошував саме на цьому аспекті. Саме тому сьогодні говоримо із владикою Миколаєм Бичком, єпископом Мельбурнської єпархії Святих верховних апостолів Петра і Павла для українців візантійського обряду в Австралії, Новій Зеландії та Океанії, про досвід самотності у період пандемії Covid-19, про потребу у поверненні до парафіяльних спільнот та про ліки від надмірного індивідуалізму, який шкодить не тільки духовному, але й фізичному здоров’ю людини.

Владика Миколай Бичок про потребу спільноти у посткоронавірусному світі: «Нехай це випробування у вірі не „відсіє“ нас від Бога»

Як часто сьогодні можна зустрітися із гаслами на кшталт «розраховуй лише на себе», «твори себе сам» чи наше, таке народне — «будь ковалем свого щастя». Як рідко сьогодні ми знаємося зі своїми сусідами по сходовій клітці, просимо про допомогу у своїх ближніх чи усміхаємося звичайним перехожим. Це все — прояви феномену, який у сучасній культурі отримав назву «індивідуалізм». Прикро це констатувати, проте часто цей прояв культури можна зустріти і в церковному середовищі. Незнання своєї парафіяльної спільноти, постійні зміни храму у пошуках власного задоволення, намагання творити свою власну «побожність» — лише деякі із цих проявів. Ще більше індивідуалізм загострився під час карантинних обмежень, введених у зв’язку із боротьбою проти поширення коронавірусного захворювання Covid-19. Ближній віддалився, став чужим та загрозливим, адже може бути інфікованим. Однак, це лише з однієї сторони.

З іншої сторони, людина є істотою соціальною. Про це стверджував ще древньогрецький філософ Арістотель. Тобто, вона переживає своє життя у постійних стосунках. Більше того, ці відносини впливають на її світогляд, ментальність, культуру та стиль поведінки. Особливо яскраво це проявилося у момент загрози з причини повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну, коли український народ настільки самоорганізувався, що став єдиним цілим. Це й допомогло йому встояти у перші миттєвості війни.

Ваше Преосвященство, що таке ця християнська спільнота? У чому полягає її особливість від інших об’єднань людей? Чому ми постійно звертаємося один до одного «дорогі брати і сестри»?

Будь-яка спільнота — це, перш за все, живі люди, які визначають для себе певну ціль та мету, навколо якої вони об’єднуються. І як не дивно, завжди є щось таке особливе, що відрізняє одну спільноту від іншої. Коли ми говоримо про християнську спільноту, то це однозначно люди, які бажають наслідувати Христа в щоденному своєму житті. Апостол і євангелист Іван пише так: «Хто каже, що в Ньому перебуває, повинен так поводитись, як Він поводився» (1 Ів. 2,6). Це бажання бути схожими на свого Учителя, має проявлятися у тісному контакті на молитві у храмі разом з цілою спільнотою вірних, але й також поза межами храму. Як я зазначив, християнська спільнота — це живі люди. Вони є різні за своїми талантами, здібностями, життєвим покликанням, професіями і соціальним статусом. Але вони мають одну мету — бути з Богом і прямувати до Царства Небесного.

Які є ознаки християнської спільноти? Що її відрізняє від інших? Найперше — це присутність між ними Христа, «бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там Я є серед них» (Мт. 18, 20). Саме тому одним із християнських привітань є «Христос посеред нас!», на що ми відповідаємо: «І є і буде!». Отож, першою ознакою християнської спільноти є жива присутність Христа між ними.

Наступною відмінністю є любов: «З того усі спізнають, що ви учні мої, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13,35). Всі ми розуміємо, що правдива любов — це не тільки слова, емоції чи почуття, а це, перш за все, конкретні вчинки. Вони беруть свій початок у сім’ях: вчинки любові відносно дітей, чоловіка/дружини, і згодом продовжуються у вчинках парафіяльної спільноти.

Ми як християни XXI століття маємо завжди звертати свій погляд на первісні християнські спільноти. В книзі Діяння Апостолів читаємо: «Громада вірних мала одне серце й одну душу» (Діяння 4, 32). Життя перших послідовників Христа було в згоді та мирі між собою. Там не було місця на плітки, заздрість, наклепи і т. д. Ця спільнота відзначалася любов’ю, яка наповнювала все. Звісно, там були свої труднощі, проблеми і суперечки, але завжди перемагала любов, яка проявлялась у служінні один одному та в проповідуванні Христа. Саме це для нас має послужити неймовірним прикладом для наслідування, оскільки всіх нас об’єднує Христос у своє Тіло, ім’я якому Церква. В часі спільної чи приватної молитви ми всі звертаємось до Небесного Отця словами «Отче наш» і саме це робить нас братами і сестрами в Христі.

Одним із культурних маркерів сучасності є крайній індивідуалізм. Звичайно, що Церква як спільнота людей не є збережена від того контексту, у якому їй доводиться душпастирювати. Інколи і в її середовище закрадаються негативні впливи. Чи можемо ми зустрітися із «церковним індивідуалізмом»? У чому він проявляється на практиці?

Так, на жаль, можемо сказати, що індивідуалізм є сучасною хворобою суспільства. Хоч мені видається, що він завжди був, просто в різні історичні періоди це по-різному проявлялося.

Сьогодні для багатьох людей індивідуалізм є немовби життєвою позицією, де особа не поділяє суспільних поглядів, моральних поглядів, а також Божих поглядів. У центрі її життя є вона сама, її «его», її бажання, тощо… Коли говоримо про крайній індивідуалізм — це своєрідна ідеологія сучасних днів. Зокрема зараз дуже модно прикривати це висловом «особистий розвиток» з неоднозначним гаслом «все мені можна». Проте, апостол Павло навчає: «Все мені можна, та не все корисне. Все мені можна, та я не дам нічому заволодіти надо мною» (1 Кор. 6, 12). Для крайнього індивідуаліста ця цитата зі Святого Писання є незрозумілою, адже для нього релігія і особистість — це несумісні поняття. Але звісно це не так. Церква ніколи не заперечувала особистості, бо цього ніколи не робить Бог. Коли звернемось до сторінок Біблії, то з перших рядків можемо побачити, наскільки для Бога є важливою людина. Візьмімо сотворення людини: Бог дає їй ім’я. В біблійному розумінні ім’я — це вся суть людини: знаєш ім’я — знаєш людину. Коли хрестять дитину — надають їй ім’я; коли людина приступає до Святого Причастя, то священник називає ім’я як особистості. Тому розуміння особистості людини, яке має Бог, є дуже глибоке і воно не веде до руйнування, а навпаки до будування людини. Лише перебуваючи з Богом, ми зможемо віднайти себе як особистість, бо хто може краще знати людину ніж Той, хто дав їй життя. Звісно крайній індивідуалізм є гріхом. Адже відкинення Божих заповідей і Бога, а сприйняття суспільства і ближніх як арену боротьби — робить людину «богом для самої себе»; вона сама починає писати свої закони і свої правила.

На жаль, в колі церковних спільнот ми також можемо з цим зустрітися, бо Свята Церква складається, все таки, з грішних людей, які прямують до святості. Першою ознакою індивідуалізму є поділ спільноти, людина не поділяє погляди інших. А ми знаємо, що в спільнотах, де є поділ, немає життя; такі спільноти довго не існують. Ще однією негативною рисою є критикування всіх: «єдиний хто знає правду — це я». Такий крайній індивідуалізм приводить до дуже плачевних ситуацій, де людина губить себе, своє життя та й шкодить спільноті Церкви.

На Вашу думку, яким чином досвід ізоляції під час періоду пандемії вплинув на суспільство та людину зокрема? Чи можемо ми говорити про самотність як про найбільш болючий симптом теперішнього?

Насамперед потрібно зазначити, що суспільство не було готове до такого перебігу подій. Немає значення чи це країна більш розвинена, чи менш розвинена, чи ти заможний, чи ні. Ця ситуація з пандемією поставила всіх людей на один рівень. Для людства, яке звикло постійно бути у русі, у пошуках і гонитві за «щастям» — це стало неабияким шоком.

Ми в Австралії, зокрема у штаті Вікторія, це відчули в особливий спосіб, оскільки сьогодні вже 245-ий день локдауну від початку пандемії. Це «закриття» впливає на кожну людину: неможливо подорожувати, гуляти парком, зустрічатися з друзями, — одним словом, неможливо вести спосіб життя, який був до пандемії. Для багатьох це було великим викликом. Зрештою, втрата близьких людей через Covid-19, смерті рідних, самотність в ізоляції — це всі ті речі, про які сучасна людина не хоче думати, яка постійно втікає від розмови на ці теми.

Ізоляція ніби «оголила» саму людину і весь її внутрішній світ. Будь-яка ізоляція для людини є болючим досвідом, бо вона тоді сам на сам зустрічається із собою. Людина боїться цього досвіду зустрічі, бо боїться почути Божий голос в своїй душі. Але обставини так складалися і складаються, що ти залишаєшся сам. Звісно, що після локдауну світ ніби повертається назад у свій звичайний ритм, але всі чудово розуміють, що життя розділилось на період до пандемії і період після пандемії. Ми ще не до кінця розуміємо, яким буде це життя, але однозначно воно буде інакшим.

Також зараз багато говорять про т. зв. постковідний синдром. Це не тільки фізичний чи емоційний стан людини, але перш за все, її духовний стан. Як наслідок, ізоляція та самотність спричинили те, що людина тепер бачить в іншій людині загрозу свого власного життя. І таке відокремлення ще гірше від фізичної самотності.

Що може запропонувати Церква сьогодні як ліки від цієї самотності людині XXI століття?

Насамперед Церква може запропонувати себе. Я маю на увазі духовну присутність церковної спільноти, адже саме слово «Церква» означає зібрання людей. Тобто, Церква є присутня через людей, через своїх вірних, через священників, духовних осіб, які можуть бути поруч тих, хто переживає неймовірну самотність. У нашій Мельбурнській єпархії ми мали вже не один раз таку спільну акцію «Зателефонуй ближньому», де багато наших вірних всього лише через телефонний дзвінок зуміли огорнути своєю опікою самотніх та забутих наших парафіян. Ще однією цікавою ініціативою наших людей в Австралії було заангажувати якомога більше людей до мистецтва, щоб саме в такий спосіб використати свій вільний час через вишивання, малювання чи інші витвори мистецтва. Як плід цієї праці, нещодавно вийшла книга під назвою «Мистецтво локдауну», де є зібрані всі роботи людей, які взяли участь в цій акції. Також ми як єпископи звертались до своїх вірних через відеозвернення, де наголошували, що пам’ятаємо про кожного у своїй молитві в цей час випробовування для кожного з нас. Такі, ніби на перший погляд малі жести уваги, мають велике значення, адже показують присутність Церкви серед своїх вірних і разом з вірними.

Серед ліків від самотності також звісно є Святі Тайни, молитва, духовні розмови, тощо… Це все допомагає людині зрозуміти, що вона є важлива, бо коли ти маєш час для іншої людини — ти маєш до неї повагу і це є подивугідне для людини XXI століття. Мати час для інших — зараз це велика цінність. Сучасна людина потерпає в першу чергу від того, що для неї ніхто немає часу, та й, зрештою, багатьом все одно до її потреб та проблем. Світ любить успішних, безпроблемних або героїв, що «одним помахом руки перемогли труднощі». Проте, таке можливо лише у віртуальному світі. У реальному житті людина щоденно зустрічається з викликами і труднощами, саме тому присутність Церкви у різних проявах є великим знаком надії серед самотності соцмереж і віртуального життя.

Варто зауважити, що самотність — це також хрест. Коли Господь каже взяти свій хрест, Він не каже просто візьми свій хрест і йди, а каже: «Йди за мною» (пор. Мр. 8,34). Тим самим Він підкреслює, що людина, яка довіряє себе і своє життя Богові, ніколи не буде самотньою — бо з нею є завжди Господь.

Сьогодні нерідко можна почути думки людей щодо того, що їм більше не потрібно ходити до церкви, адже існують онлайн-трансляції богослужінь. Ці ж люди твердять, що вони набагато краще практикують своє християнське життя вдома, адже інші люди не спричиняють у них здійснення гріхів. Тому виникає логічне запитання: чи можна спастися самостійно, відірваним від спільноти?

На жаль, ми як єпископи можемо констатувати факт, що серед наших вірних існує така позиція і багато за нею йдуть. Коли я чую такі твердження, що вдома краще, бо є онлайн-богослужіння, і спільноти непотрібні, то мені приходить на думку притча про пшеницю і кукіль (пор. Мт. 13,24–30). Ця притча про випробування віри і духовного життя. Адже зло буде завжди сіяти між нами кукіль, те, що заважає нам провадити життя з Богом. Оця думка, що краще вдома — це є спокуса, це той кукіль, який насіяв лукавий у серцях вірних. Спокуса ніколи не є алогічною, вона завжди логічна. Те, що логічне, швидше сприймається людиною. Силою обставин люди були в ізоляції і вони звикли до «свого ізольованого світу», бо там безпечніше, на їхню думку, і ніхто не може нести загрози. Людина ніби спростила собі життя, але вона не розуміє, що сама себе «заганяє» в оцю самотність, про яку ми з Вами говорили вище.

Людина не є самотнім островом, вона потребує спільноти і це підкреслював Христос, коли посилав апостолів на проповідування. Він посилав їх по двоє; у важливі моменти свого земного життя Христос бере зі собою своїх учнів — Преображення, молитва в Оливному городі. Це все є знаком того, що людина не може бути без спільноти людей та без спільноти однодумців. Для людини важливо почути «Я за тебе молюсь» і це є момент взаємодопомоги і момент «спасіння» у хвилини глибокого відчаю.

Також у Євангелії від Івана Христос говорить, що гілка сама по собі нездатна давати плоди (пор. Ів.15, 4–5). Так само людина не може провадити глибоке духовне життя, коли не буде з’єднана з Христом, який є присутній у Святих Тайнах. Тому богослужіння онлайн — це був радше альтернативний варіант, коли не було можливості приходити у храми з причини карантинних обмежень. Проте, коли є можливість наживо з’єднатись у молитві з Христом — це потрібно робити.

З іншої сторони, сьогодні люди продовжують відчувати страх повернення до храмів. На початку пандемії лунало багато голосів з церковного середовища про те, що саме храми зробили найбільшим розплідником вірусів та інфекційних хвороб. І як би ми це не заперечували, це наклало певний відбиток. Зокрема це можна спостерегти тоді, коли концерти чи фестивалі не породжують стільки питань щодо дотримання санітарних умов, як прощі, Хресні ходи чи велелюдні богослужіння. Тепер додалися загрози війни. Що би Ви порадили тим людям, які бояться повернутися до храму та до своєї парафіяльної спільноти?

У мене складається таке враження, що заборони на богослужіння і присутність людей у храмах є схожими на сучасне переслідування. Наша Церква переживала вже не одне переслідування через комуністично-атеїстичну ідеологію. Сьогодні ми спостерігаємо таке собі «культурно-демократичне» переслідування, де влада опирається на показники зростання хворих. Для мене було сумно і боляче читати коментарі людей у різних соціальних мережах, де вони з величезним обуренням писали про людей у храмах чи Причастя вірних, які стали немовби «поширювачами» коронавірусної хвороби. Було сумно і боляче, бо у цей час «закривали очі» на велелюдні супермаркети та вщерть заповненні стадіони в Австралії та в багатьох країнах світу, де не було жодної можливості дотримуватись санітарних норм.

Справді, це час випробування нашої віри та релігійного життя: чи ми є практикуючими християнами, чи радше традиційними, що коли прийшов час і храми закрили, ми закрились також. Кожен з нас має для себе дати відповідь на це запитання і це буде як одна із порад, коли хтось має страх повернутись до храму. Потрібно стати у правді перед Богом, перед собою і своєю совістю. Варто зрозуміти: чи ми так насправді боїмось коронавірусу, чи ми просто так звикли і цю звичку ми обгортаємо у гарне виправдання себе. Адже коли ми скажемо правду, то виявиться, що ми всюди ходимо і тоді забуваємо про «небезпеку хвороби», а коли мова йде про храм — то відразу знаходимо десятки причин.

Ми вже згадували про постковідний синдром у суспільстві, але я також думаю, що він стосується і духовного життя. Нехай це випробування у вірі не «відсіє» нас від Бога, а ще більше з’єднає нас з люблячим Отцем Небесним.

Розмовляв: о. Іван Вихор
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ