СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Іван Кулик: «Хочу залишитися доступним, відкритим, бути разом з людьми»
Цінує людей, які здатні визнавати свої помилки. І весь свій час присвячує служінню Богові та людям. Наша розмова з першим у незалежній Україні єпархом Кам’янець-Подільської єпархії УГКЦ Іваном Куликом.
У дитинстві він хотів стати монахом. У побуті — дуже простий і невимогливий. З квітів подобаються фіалки та ромашки. До їжі невибагливий — любить італійську пасту, український борщ та вареники. Надає перевагу богословським творам, дивиться пізнавальні передачі та програми на історичну тематику, а також політичні шоу. Слухає класичний хоровий спів і українську народну музику. На знак поваги любить дарувати символічні подарунки близьким, а найкращим для себе подарунком вважає дитячі малюнки зі своїм зображенням. Цінує людей, які здатні визнавати свої помилки. І весь свій час присвячує служінню Богові та людям. Наша розмова з першим у незалежній Україні єпархом Кам’янець-Подільської єпархії УГКЦ Іваном Куликом.
Розкажіть, владико, про себе: своє коріння, у якій родині виховувались, чи маєте братів або сестер?
Я народився в селі Переволока Бучацького району на Тернопільщині у звичайній християнській і глибоковіруючій родині.
Батько Михайло працював кранівником у лісовому господарстві в Бучачі, мати Ольга — прибиральницею у місцевій школі. Мій старший брат Василь живе разом з батьками.
Саме батьки, які виховували мене у християнській вірі, змалечку прищеплювали високі моральні цінності. Але, можливо, найбільшу роль у моєму духовному становленні відіграла бабуся Анастасія. Вона вчила мене перших молитов, з нею я часто відвідував святі місця. Її молитовна постава дуже вплинула на мою духовну формацію.
Коли саме вирішили, що присвятите життя служінню Богу, чи вагалися, приймаючи таке рішення, і яким був шлях до священства?
Бажання присвятити себе Богові було ще з дитячих років. Маленьким хлопчиком я часто відвідував церкву і монастир отців Василіян у Бучачі. Тоді й виникло бажання стати монахом. А вже коли закінчував школу, з’явилось тверде переконання, щоб іти цим шляхом Богопосвяченого життя. Тому після закінчення 10 класу я вступив до дяківсько-регентської школи (сьогодні Дяківсько-катехитична академія ім. Г. Хомишина) у Чорткові. Саме ця школа прищепила любов до церковного співу, церковного Богослужіння і заклала міцний фундамент на все моє життя.
Як відреагували батьки на Ваш вибір?
У моїй ситуації батьки поставилися до мого вибору з повагою. Звичайно, вони переживали, тому що, певно, усвідомлювали, що це не є легкий шлях і перед Богом, і перед людьми. Але, з іншого боку, вони мене підтримували у цьому виборі. Тим більше, що цей вибір не спонтанний: батьки протягом багатьох років бачили мою любов до Церкви, до Бога, схильність до духовного життя.
Потім Ви продовжили навчання у Тернопільській вищій духовній семінарії ім. Патріарха Йосипа Сліпого.
Так, але лише один рік. Це були 1990-ті, коли духовна освіта лише починала розвиватись в Україні і тому ієрархія нашої Церкви намагалася відправляти студентів-семінаристів на навчання за кордон. Тодішній ректор, а нині Архиєпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський запропонував мені продовжити навчання у Любліні (Польща). Там я навчався шість років на базі Католицького університету, який має глибокі традиції духовно-богословської освіти.
Згодом комісія кадрового забезпечення нашої Церкви, яка направляє студентів-богословів на подальше навчання на вищих богословських студіях, вирішила, щоб я продовжував навчання у Римі. Я хотів поглибити свої знання саме з патристики — науки про Отців Церкви, які жили у І-VIIІ століттях, а такий заклад є у Римі — це Папський патристичний інститут «Августиніанум».
Було важко пристосуватися до способу життя в Італії, опанувати мову, культуру?
Звичайно, це, з одного боку, — виклик, а з іншого — цікаво, коли перед тобою відкриваються нові горизонти. Тим більше Рим — центр католицького світу, і до нього з’їжджаються на навчання студенти з різних куточків світу. Італійську мову вивчав ще до приїзду до Риму, так що мав певною мірою мовну базу, яку згодом удосконалив.
Розкажіть про свою парафію і душпастирство в Італії та Римі.
Я служив на півночі Італії, а з 2009 року був призначений на постійне служіння в Римі, в українській парафії святих Сергія і Вакха. Це найдавніший храм поза межами України, переданий Київській митрополії у 1641 році. Тоді папа надав цю церкву з прилеглими будівлями представникам Київського митрополита при Апостольській Столиці. Були часи, коли українська святиня припинила своє існування, але пізніше, коли патріархом був Йосип Сліпий, який повернувся з Сибіру, вона відродилась, хоча на той час, у 1960-1970-х, українців у Римі було дуже мало, щоб створити парафію. Та Йосип Сліпий мав настільки великий авторитет, що папа дозволив патріарху, який жив при церкві, створити парафію навіть з невеличкої групи людей. Так, у 1970 році була створена українська парафія святих Сергія і Вакха. І мені дуже приємно, що Бог дарував мені таку можливість протягом десяти років там служити і звершувати душпастирство.
Нині в Римі офіційно проживають майже 15 тисяч українців, а неофіційно — вдвічі більше. І хоча сама церква є дуже маленькою, вона водночас є дуже активною парафією.
А з українськими заробітчанами зустрічались?
Так сталося, що мій душпастирський досвід як священника пов’язаний з Італією, бо я був висвячений на священника у травні 2005 року, а вже у червні виїхав до Італії. Так що священником я в Україні не служив. І коли я приїхав на навчання, то паралельно почав душпастирське служіння, тому що на той час в Італії вже було майже 100 українських громад, а священнослужителів було мало. Нас, студентів, просили допомагати у службі. Раз на тиждень я від’їжджав за 300–400 кілометрів, щоб відвідати українських заробітчан, відслужити Божественну Літургію. Люди потребували духовної підтримки і спілкування.
Разом ми святкували Святвечір, Різдво… За спільним столом збиралось до 500 вірян.
Ми організовували благодійні акції, коли почався Майдан, війна в Україні. Проводились благодійні акції, щоб підтримати наших військових, волонтерів і люди радо відгукувалися. Організовували поїздки до святих місць. Все це було великою моральною підтримкою для українців в Італії. Також при церкві організовували курси італійської мови, запрошували юристів, щоб людям могли пояснити їхні права в чужій країні. Тому Церква відіграє в Італії дуже важливу роль.
Папа Франциск поблагословив рішення Синоду єпископів УГКЦ про обрання Вас єпархом Кам’янець-Подільським. Якою була Ваша реакція на цю новину?
1 вересня в Римі проходило святкування посвячення собору Святої Софії і починався Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Того дня я мав розмову із Блаженнішим Святославом. Саме він повідомив мені цю новину і для мене то було несподіванкою. З мого боку навіть було бажання не прийняти це. По-перше, молодий вік, брак життєвого досвіду. По-друге, брак служіння в Україні як священника, бо я 20 років — половину свого життя — мешкав поза Україною. Але я розумів, що це велика відповідальність і великий хрест, якщо можна так сказати. Я мав час на роздуми, розмовляв зі своїм духовним наставником і прийшов до думки, що, напевно, в цьому є Божа воля, Боже провидіння.
Ви тривалий час не жили в Україні. Чи відчули, що повернулися додому?
Я народився в Україні, яка для мене є рідною домівкою, тому час від часу навідувався на Батьківщину. Будучи в Італії, завжди слідкував за тим, що відбувається в Україні, зустрічався і спілкувався з приїжджими українцями. З Риму я повернувся в жовтні цього року. Це замало часу, щоб оцінити глибше життя, яке є тут на місці, але я радий, що вдома і як священник можу служити тут. Живучи тривалий час поза межами України, звикаєш до іншого способу життя, але, думаю, що навіть той життєвий досвід, що здобув, тут можу використати, щоб краще послужити, наскільки Бог дасть сили, особливо на теренах Поділля.
Звикли вже до свого нового статусу?
Потрібен час, щоб звикнути, що ти є єпископ. З іншого боку, хочу залишитися таким, як був, бо розумію, що статус єпископа він десь є вищим, це людина, яка покликана до керівництва, але хочу залишитися доступним, відкритим, бути разом з людьми, щоб той статус не заважав мені в служінні, а допомагав.
Якими будуть перші кроки єпископа Івана Кулика?
Офіційно я розпочав своє служіння 1 грудня після єпископської хіротонії і введення мене як єпископа на престол Кам’янець-Подільської єпархії УГКЦ з центром у Хмельницькому. Я ніколи не був на теренах Хмельниччини і важливо мені пізнати територію. Але найважливіше — пізнати єпархію як живий організм. Тому передусім будуть зустрічі зі священнослужителями, щоб їх почути, бо вони мають великий досвід служіння, і вчитися від них, бо єпископ сам не може нічого зробити без допомоги священників і мирян. Мав уже богослужіння в Хмельницькому в катедральному храмі, у церкві Святого Миколая біля міської лікарні. Відвідав Кам’янець-Подільський, служив Літургію у монастирі отців Василіян, також у храмі Почаївської Божої Матері, відвідав Леона Дубравського — єпископа Кам’янець-Подільської дієцезії. Мав зустріч з керівниками області, з міським головою Олександром Симчишиним.
Що найбільше вразило Вас у Хмельницькому?
Відкритість людей і керівництва міста. Я бачу їх простоту, щирість у спілкуванні і це додає мені позитивного імпульсу і бажання працювати. Саме місто справило приємне враження, воно розбудовується — це дуже позитивно.
Сьогодні в Україні надзвичайно гостро постало мовне питання. Яка Ваша думка з цього приводу?
Думаю, що людина, яка є громадянином України, повинна знати державну мову, бо мова є ознакою ідентичності. В Італії, якщо ти прагнеш знайти кращу роботу чи вступити у вуз, маєш досконало знати мову. Це престижно — знати мову держави, в якій мешкаєш. Так само має бути і в Україні. Людина, яка приїжджає сюди, тут живе, з поваги до держави має вчити українську мову, тим більше той, хто має громадянство. І це не політичне питання, як дехто вважає, це питання життя і функціонування держави. Може бути гарний економічний розвиток країни, але якщо не буде бази культурної, духовної, не буде і держави.
Що б хотіли побажати читачам газети «Проскурів»?
Щоб якнайбільше старалися усміхатися, думати про добре, бо недобре є, але доброго більше. Бажаю читачам «Проскурова» думати позитивно, Божого благословення, щоби завжди Господь був у їхньому житті, щоб благословляв добрі наміри, давав сили у важкі хвилини життя, щоб кожен міг відчути в серці мир, спокій, почувався улюбленим і вмів любити.
За матеріалами Лариси Світловської для газети «Проскурів»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
