Владика Борис Ґудзяк

Архиєпископ і митрополит Філадельфійський, Член Постійного Синоду УГКЦ

Народився	24 листопада 1960 року у м. Сиракузи (штат Нью-Йорк, США).
Священичі свячення	26 листопада 1998 року із рук преосвященного владики Софрона Мудрого, єпарха Івано-Франківського.
Єпископська хіротонія	26 серпня 2012 року в архикатедральному соборі Святого Юра у м. Львові.
Інтронізація	4 червня 2019 року в катедральному храмі Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії у м. Філадельфія (штат Пенсильванія, США).

Дитинство та освіта

Народився 24 листопада 1960 року в м. Сиракузи (Нью-Йорк, США) в родині українських емігрантів родом із Львівщини. Закінчив католицьку середню школу, Академію християнських братів, а також Школу українoзнавства ім. Лесі Українки в м. Сиракузи. Брав активну участь у діяльності «Пласту». Про своє дитинство владика Борис згадує із особливим трепетом та любов’ю: «Я мав щасливе дитинство. Виріс у містечку Сіракузи, у штаті Нью-Йорк. Мій тато родом з Поморян, а мама — зі Золочева. На відміну від моєї, їхня молодість була дуже важкою, обоє народилися 1926 року і від 13-го року життя пізнали війну. Після її закінчення виїхали з Батьківщини різними шляхами, опинилися в Америці, а там — познайомилися і одружилися. У них довго не було дітей. Коли у 1960-му народився я, моїй мамі виповнилося уже 34 роки. З мамою пов’язана одна цінна для мене історія, про яку я довідався уже в зрілому віці. З її газетного інтерв’ю виявилося, що мама, завагітнівши, дала обітницю у церкві: якщо народиться здоровий хлопчик, то вона постарається виховати його на священика. Вона ніколи мені про те не казала! А склалося все одно так, як вона пообіцяла. Вражає, коли знаєш, що мама за це молилася і творила таку атмосферу, в якій духовне життя було важливим. Натомість мій батько наголошував на освіті, дбав про те, щоб я став успішним стоматологом. Ще він добре інвестував в американські біржі, тож я міг вирости яким-небудь фінансистом. Але бачите як, мама народила здорового хлопчика. (Ред. - Усміхається) Для моїх батьків пріоритетами було родинне життя, українське виховання, добра школа і подорожі. Вони любили спілкуватися з українцями в різних містах та країнах. Ми з раннього дитинства виростали у багатокультурному середовищі: мали все те, що й американські діти, але з додатковим аспектом українськості. У нашій сім’ї панували традиційні українські цінності: повага до старших, важливість родинної трапези — щоденні сніданки та вечері в родинному колі були обов’язковими. Це може здаватися дивним, але ранішня й вечірня молитви були нормальними частинами нашого ритму життя, на богослужіння до церкви йшли усі разом. А ще дуже важливим був родинний спорт — другою релігією у нашій сім’ї були лижі. Нам з цієї точки зору пощастило — мешкали у кліматичній зоні, де могло випадати навіть 5 метрів снігу. До останніх місяців свого життя батько їздив на лижах. Він міг 40 днів на рік бути на „дошках“. Я також намагаюся знаходити час на гори. Таке дитинство. Був мир, не було війни. Батьки плекали злагоду в родині, вважали, що зобов’язані дати нам найкращу на той час освіту — відправляли до найсильніших католицьких шкіл у нашому місті. Водночас тихий затишок нашого містечка доповнювався досвідами поїздок до Нью-Йорка, різних американських міст, ми багато мандрували до інших країн. Я мав щасливе дитинство».

Впродовж 1978–1980 років навчання в Сиракузькому університеті, де отримав подвійний диплом бакалавра з біології та філософії.

У 1980–1983 роках був семінаристом Колегії Святої Софії в Римі, де формувався під опікою Патріарха Йосифа Сліпого. Постать Патріарха відіграла визначальну роль в житті ще тоді молодого студента: «Важливу роль у моєму сприйнятті України відіграв Патріарх Йосиф Сліпий. До речі, ми познайомилися, коли мені було 7 років. Тоді Патріарх прилітав до США і мене обрали „хлопчиком, який зустрічатиме Йосифа Сліпого на летовищі“. Я був у гуцульському кептарику і добре розмовляв українською. (Усміхається) Сьогодні можу говорити, що ця зустріч, власне, була початком моєї переорієнтації на Україну. Після закінчення університету в Америці, я поїхав до української семінарії в Римі і жив з Патріархом 3 роки. Це велика цінність — ми спілкувалися щодня! У 88-му вирушив до України на дещо довший побут — 6 місяців. З того часу оте „прищеплювання“ християнського в родині, а також те, що передавав Патріарх Йосиф, покликання бути душпастирем в Україні — нарешті стало реально можливим. Це було цікаво і дуже романтично. Після виходу церкви з підпілля, після розпаду Радянського союзу перед нами усіма поставали великі виклики й відкривалися великі перспективи. Заслуга Патріарха Йосифа полягала у тому, що він кликав нас до великого. „Великого бажайте!“ — одне з його гасел. Він спрямовував нас до академічної діяльності, яка полягала у здобутті компетентності у богословських науках, філософії, історії. Він знав, до чого нас готує».

Також навчався в Папському Урбаніанському університеті, де здобув бакалаврат з богослов’я. Проходив стажування при Колегії Святої Софії в Римі (1980–1983) — церковна історія та візантійська літургіка; у Віденському університеті (1985) — літня програма вивчення німецької мови; у Ягелонському університеті (1986) — літня програма вивчення польської мови; у Київському державному університеті та при Інституті літератури АН УРСР (1988) — українська мова та лінгвістика. Про перші кроки на українській землі та про тогочасне оточення владика Борис часто розповідає: «Мій перший досвід тривалого перебування в Україні відбувався у Києві. Тоді, у 1988 році я навіть почувався певною мірою екзотикою — чи не єдиний американський докторант на цілу республіку! Але Бог зводив мене з дуже гарними людьми. Я, приміром, брав участь у різноманітних літературних вечорах, де познайомився зі Соломією Павличко. До речі, згодом вона була великим ентузіастом нашого університету. У Києві зустрічався з дисидентами, до прикладу, з Євгеном Сверстюком. Це були гарні місяці. Після переїзду до Львова познайомився з молодими львівськими істориками, зокрема, з Ярославом Грицаком та середовищем, яке групувалося довкола нього. Згодом у моєму житті з’явилися Мирослав Маринович, Тарас Возняк, Марія Зубрицька. Ми одразу ж з ними заприятелювали. Вдячний їм за те, що вони були відкритими до інтелектуального спілкування, якого мені дуже прагнулося. Так, часто неочікувано, сформувалося середовище сучасного Українського Католицького Університету. Його творять дуже різні люди. І сам УКУ сьогодні, на моє велике переконання, є місцем, де зустрічаються ті, чиї історії могли б ніколи й не перетнутися: студенти і старші люди, марґіналізовані і заможні підприємці, іноземці та українці тощо».

У 1990 році був співголовою Організаційного комітету з’їзду «Українська молодь — Христові» у Львові.

Відтак в період 1983–1992 років майбутній владика навчається в Гарвардському університеті (США), де здобуває докторат із церковної історії. Цього ж року повертається до Львова, де засновує Інститут історії Церкви та стає його першим очільником аж до 2002 року.

Незважаючи на зайнятість, впродовж 1994–1995 рр. продовжує навчання в Папському східному інституті в Римі, де здобуває ліцензіат з богослов’я. По завершенні навчального року, знову повертається до Львова, де стає віце-ректором відновленої Львівської Богословської Академії до 2000 року.

Священиче служіння

26 листопада 1998 року Борис Ґудзяк рукоположений на священика у соборі Св. Юра у Львові єпископом Івано-Франківським Софроном Мудрим.

Протягом 2000–2002 років сповнює служіння ректора Львівської Богословської Академії, а відтак, із зміною назви навчального закладу, з 2002 по 2013 роки — ректора Українського католицького університету у Львові.

Єпископська діяльність

21 липня 2012 року Папа Римський Венедикт XVI своєю буллою номінував отця-ректора Бориса Ґудзяка титулярним єпископом Каркабії та призначив екзархом Апостольського екзархату українців-католиків візантійського обряду у Франції, апостольським делегатом Бенілюксу та Швейцарії.

26 серпня 2012 року Блаженніший Святослав Шевчук у співслужінні із митрополитом Львівським Ігорем Возьняком та апостольським екзархом у Великобританії владикою Глібом Лончиною уділив о. Борису Ґудзяку архиєрейську хіротонію в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові.

2 грудня 2012 року Блаженніший Святослав Шевчук звершив інтронізацію владики Бориса на престол екзарха в Соборі Паризької Богоматері у м. Парижі.

19 січня 2013 року Папа Римський Венедикт XVI номінував єпископа Бориса Ґудзяка єпархом новоутвореної Паризької єпархії святого Володимира Великого для Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Швейцарії. Цей новий досвід став дещо несподіваним для Преосвященного Бориса: «Бути єпископом у Франції не було моїм вибором. Це радше покликання Церкви, яке мене збентежило. Але я прийняв його як Божу волю і досі перебуваю у процесі „входження“ у цю іпостась. Переді мною постає питання — як бути єпископом Української греко-католицької церкви у ХХІ столітті? Що це, властиво, означає? Які пріоритети та акценти слід розставити? Як жити? Дуже допомагає просто спілкування. Слово „спілкування“ для мене завжди було дуже важливим. Мій рівень французької змушує мене говорити просто, це допомагає зосередитися на основному. Одного разу перекладачка сміялася: „Владико, ви говорите не те, що хочете сказати, а те, що можете“. Мушу вдосконалювати свою французьку, аби висловлюватися точніше. Допомагає попередній досвід, попереднє життя. А ще мене дуже підтримують молоді люди, які долучаються до такої моєї пригоди. Зараз у мене в Парижі мешкають декілька хлопців з України. Ми живемо досить просто і дружньо. Намагаюся прислухатися до молоді, а молодь слухає мене. Хочемо бути перш за все корисними. У буремні для України місяці ми старалися бути трансляторами українського феномену для французів, бельгійців, швейцарців. Наше життя цікаве, інтенсивне. З нетерпінням очікуємо на літні канікули, проте не забуваємо про наших побратимів на сході країни, яким поки що цей відпочинок не світить».

18 лютого 2019 року Апостольська столиця повідомила про затвердження Папою Франциском рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви щодо призначення Преосвященного владики Бориса Ґудзяка архиєпископом і митрополитом Філадельфійським. Адже 16 квітня 2018 року Папа Франциск прийняв зречення владики Стефана Сороки з уряду архиєпископа і митрополита Філадельфійського і призначив Апостольським адміністратором вакантного осідку владику Андрія Рабія, дотеперішнього єпископа-помічника Філадельфійської архиєпархії.

Таким чином, впродовж 2–9 червня 2019 року у містах Філадельфії та Вашингтоні (США) відбувалися урочистості з нагоди інтронізації сьомого митрополита Філадельфійського Української Греко-Католицької Церкви владики Бориса Ґудзяка під гаслом: «Від серця до серця». Програма відбувалася за участю Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава та багатьох єпископів УГКЦ, чисельного духовенства, монашества та мирян та включала різного роду зустрічі із духовенством митрополії, богопосвяченими особами, із представниками дипломатичного корпусу та науковцями, із молоддю під час Дня молоді, із духовенством та представниками інших Церков та релігійних організацій. Відтак ці святкування увінчалися 4 червня 2019 року Архиєрейською Божественною Літургією із Чином інтронізації у катедральному храмі Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії у м. Філадельфія (штат Пенсильванія, США), яку очолив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав за участю 50 єпископів зі Східних Католицьких, Римо-Католицької та Української Греко-Католицької Церков, понад сотні священників та членів монаших чинів.

На Синоді Єпископів УГКЦ 2022 року, що з причини повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну відбувався у м. Перемишлі (Польща), переобраний членом Постійного Синоду УГКЦ.

Владика Борис Ґудзяк є автором і редактором книг та статей на церковно-історичну, духовну, богословську тематику різними мовами, а також текстів про сучасне церковне життя, розвиток і реформу вищої освіти, духовність архітектури та з інших актуальних питань громадського, соціального, культурного й політичного життя. Найбільша праця — «Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії».

Співзасновник і співредактор збірника статтей з церковної історії «Ковчег» (1993). Член Редакційної ради журналу «Logos: A Journal of Eastern Christian Studies» Ottawa, Canada (1994). Редактор серії видань матеріалів «Берестейських читань» (1995). Член Наукової ради журналу «Oecumanica Civitas Rivista del Centro di documentazione del Movimento Ecumenico Italiano» в Ліворно, Italia (2001). Науковий редактор перекладу книги Івана Павла ІІ «Пам’ять та ідентичність» (2005).

Організував велику кількість міжнародних наукових конференцій, зокрема: «Церква, культура та політика в ранньо-новітній та новітній Україні» (в рамках ІІ Міжнародного «конґресу україністів: Львів, 1993); „Біографічний метод соціологічних дослідженнях“ (Львів, 1994); „Митрополит Андрей Шептицький“ (до 50-ї річниці з дня смерті митрополита, Київ-Львів, 1994).

Ініціатор і організатор «Берестейських читань», що передбачали проведення 18 одноденних наукових конференцій у різних містах України та Польщі за участю провідних українських та закордонних вчених про історичне тло і спадщину Берестейської унії в XVI—XVII ст. (1994–1996; 4 томи матеріалів цих конференцій уже вийшли друком і ще два з’являться незабаром).

З 1990-х співпрацював з НТШ, зокрема з Львівським осередком, де друкував свої праці в Записках НТШ.

1995–2001 — координатор української групи міжнародного проекту «Aufbruck»: порівняльне дослідження наслідків тоталітаризму для Католицької Церкви у десяти країнах Центральної та Східної Європи.

1996 — Голова Українського Комітету Міжнародної Асоціації Порівняльної церковної історії (Ukrainian Committee of International Association for Comparative Church History).

У 1999–2000 — професор церковної історії Українського Вільного Університету в Мюнхені. 2000-дотепер — член ректорської Асоціації Європейських Католицьких Університетів. 2001 — консультант Конґреґації Східних церков в Римі, Італія. 1995–2000 — віце-ректор, а у 2000–2002 — ректор відновленої Львівської Богословської академії. 2002–2013 — Ректор Українського католицького університету (УКУ). З 2013 року — Президент УКУ.

Член «Пласту» і належить до куреня «Орден Хрестоносців».

Нагороди:

Орден «За інтелектуальну відвагу» (2005);
Орден «За заслуги» III ступеня (2005);
Премія фундації Антоновичів (2006);
Орден «За заслуги» II ступеня (2008);
Кавалер ордена Академічних пальм (нагорода Міністерства вищої освіти і науки Франції, 2008);
Нагорода «Люди Нового времени 2015» (2015);
Кавалер ордена Почесного легіону;
Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (22 серпня 2016) — за вагомий особистий внесок у зміцнення міжнародного авторитету Української держави, популяризацію її історичної спадщини і сучасних надбань та з нагоди 25-ї річниці незалежності України;
Нагорода ім. Яна Новака-Єзьоранського (2016);
Премія імені Василя Стуса (2018).