Владика Богдан: «Материнство вписане в природу жінки, а кар’єра — не обов’язково»

12 травня 2012

У другу неділю травня в Україні святкують День матері. Цього року цей день припадає на 13 травня. У житті жінок часто трапляється так, що вони з тих чи інших причин не змогли стати матерями. Нерідко причиною цьому стають аборти… Українська греко-католицька церква нещодавно вкотре виступила з ініціативою щодо заборони на законодавчому рівні практики абортів. Позицію Церкви аргументує Секретар Синоду Єпископів УГКЦ владика Богдан Дзюрах.

Владика Богдан: «Материнство вписане в природу жінки, а кар’єра — не обов’язково»

Владико Богдане, нещодавно УГКЦ виступила з ініціативою заборонити аборти в Україні на законодавчому рівні. Чому саме зараз?

Ця ініціатива не є новою, як не новою, на превеликий жаль, є і проблема вбивства ненароджених дітей. Питанням захисту ненароджених дітей наша Церква займається вже впродовж багатьох десятиліть. Свого часу ще митрополит Андрей Шептицький послідовно засуджував вбивство ненароджених дітей, називаючи подібні дії «мерзенними, жахливими і противними природі». Дуже багато зусиль в цьому напрямку зробив також Мирослав-Іван Любачівський, — спершу будучи в Римі, а відтак, коли приїхав в Україну, де з новою силою почав порушувати це питання у своїх пастирських листах, зверненнях до влади. Один з таких листів носив промовисту назву: «Страшне лихо навідало наших дітей в Україні». Тодішній Глава нашої церкви звертався до органів державної влади з закликом захистити цих невинних істот, які стають жертвами насилля, убивств. І при цьому це вбивство легалізовано на законодавчому рівні! Аборти він називав «геноцидом українських дітей» і закликав владу змінити такий ганебний стан речей, коли українських ненароджених дітей викидають на смітники. Останніми роками наша Церква теж чи то окремо, чи на рівні Всеукраїнської Ради Церков піднімала голос на захист ненародженого життя.

Тож така позиція для нашої церкви є принциповою, і теперішня ініціатива лише продовжує тривалу традицію захисту слабких, соціально незахищених верств населення.

Водночас слід підкреслити, що заборона абортів на законодавчому рівні — не є панацеєю, це лише один з кроків — при цьому дуже важливих кроків — комплексного підходу до питань захисту і промоції людського життя.

Противники заборони абортів кажуть, що коли заборонити їх робити легально, то зросте кількість нелегальних абортів. А це, у свою чергу, призводитиме до каліцтва жінок…

Керуючись такою логікою, можна сказати, що не варто забороняти наркотрафік, бо існуватиме підпільна індустрія поширення наркотиків.

На мою думку, не там причина, не там зло… Скажімо, у сусідній Польщі держава, принаймні частково, врахувала позицію Церкви, і там справді є набагато кращі механізми захисту ненародженого життя. І хоча аборт в Польщі ще не заборонений повністю на законодавчому рівні, все ж показники в сусідів вже сьогодні вражаючі — кількість абортів зменшилася в десятки разів і сьогодні становить близько 500 у рік. Католики Польщі продовжують діяти дуже послідовно і консолідовано, щоб таке явище було повністю викорінене і в цьому ми можемо від них повчитися.

Аборт — дуже брутальне втручання в організм жінки. Чи відбувається це легально чи нелегально — усе одно завдає непоправної шкоди як для фізичного, так і для психічного здоров’я, не кажучи вже про духовний стан жінки. Саме тому, тут непотрібно думати й говорити про те, що ця практика перейде в нелегальне становище. Треба не допустити цього, а ще — змінити законодавство, яке не відповідає нормам цивілізованої держави, яка зобов’язується гарантувати право на життя всім своїм громадянам, у тому числі найменшим.

Позитивний вплив заборони абортів на суспільство, на демографічну ситуацію можна спостерігати в тих країнах, де такі законодавчі зміни були впроваджені. Пам’ятаймо, що законодавство, яким ми зараз керуємося в цій ділянці, ми успадкували від радянської тоталітарної системи. Радянський Союз був чи не першою державою у світі, яка під впливом ще Французької революції на законодавчому рівні дозволила практику абортів. І наслідки цієї ганебної практики перебрала на себе незалежна Україна.

Гадаю, настав час, і суспільство вже до цього дозріло, аби змінити ситуацію. Ми сподіваємося, що заклик Церкви не буде сприйнятий як кроки з обмеження якихось прав. Бо ці кроки Церкви насамперед спрямовані на те, щоб захистити ненароджених дітей. Церква є голосом тих німих істот, котрих насильно позбавляють життя, не даючи їм змоги народитися. Зрештою, ніхто — ані держава, ані окрема особа не повинна претендувати на право відбирати життя іншій людині, тим більше — невинній.

З іншого боку, Церква виступає за здоров’я жінок. Я ще не зустрів жодної жінки, яка б сказала: «Я зробила аборт і від цього стала щасливішою». Звісно, завжди можуть шукати пояснення різного характеру, щоб виправдати аборт — економічного, суспільного… Однак, по суті завжди йтиметься про вбивство і цей факт неминуче тяжітиме над сумлінням усіх причетних до нього осіб. З іншого боку жінка, яка, незважаючи на труднощі і страхи, яких теж не хочемо ані легковажити, ані оминати, все таки, наважується на народження дитини, після її приходу на світ, як правило, забуває про свої попередні наміри і відчуває радість від буття матір’ю. Церква своїми ініціативами на захист ненародженого життя хоче захистити в першу чергу материнство, гідність жінки, а тим самим — здоров’я всього суспільства.

Бо аборт негативно впливає не тільки на жінку, а й на суспільство загалом, починаючи з родини. Часто буває так, що після аборту різко погіршуються відносини в подружжі. Нерідко таке подружжя розпадається. Бо чоловік, усвідомлюючи, що він теж є співучасником того зла, мучиться докорами сумління. Усередині дев’яностих років в одній з львівських газет була опублікована велика стаття з підсумками міжнародного конгресу, який відбувався у Львові. На конгресі говорилося про причини алкоголізму, зокрема в українському суспільстві. Я був вражений висновками, яких дійшли закордонні спеціалісти. Зокрема, швейцарські лікарі стверджували, що дуже часто спостерігається прямий зв’язок між абортом, який вчинила жінка, та алкоголізмом чоловіка.

Крім цього, діти, які народилися в подружжі, яке раніше вчинило аборт, також мають психологічні наслідки від цього вчинку батьків. У той чи інший спосіб вони дізнаються, що в них мали б бути сестричка чи братик. Й усвідомлення того, що їхня рідна мама вбила їхніх сестричку чи братика, звісно, ранить психіку дітей, підриває їхню довіру до батьків.

Ми як душпастирі стикаємося з цими проблемами щодня. Тому апелюємо до суспільства, до влади, аби прямо припинити поширення цього зла, руїни, які спричиняє аборт у нашому суспільстві. Ми відчуваємо в цьому наш моральний обов’язок, оскільки Божа заповідь каже: «Не вбий». Хочемо долучитися до морального оздоровлення суспільства, тому говорили й говоримо про це. Закликатимемо, аби всі інстанції, від яких це залежить, посприяли зміні на краще чинного законодавства. Та, звісно, найголовніше, аби була змінена ментальність людей. Щоб ми позбулися радянських рудиментів, зневажливого ставлення до людського життя, одним словом, всього того, що Іван Павло ІІ назвав «культурою смерті».

Хочу, аби всі зрозуміли, що завданням Церкви є не покарання, а певна превентивна дія, адже пізніше всі травмовані люди так чи інакше потребують духовного зцілення. Церква це знає не з преси. Це наше щоденне життя.

Ви вжили слово «вбивство» щодо ненароджених. А з якого моменту вважається, що це вбивство дитини?

Людська істота існує з моменту зачаття. І саме відтоді посягання на неї слід кваліфікувати як убивство. Незалежно від того, як вона називається. Коли дитина народжується, її теж по-різному називають: немовля, дитя, підліток, юнак, юначка, але від цього вона не перестає бути людиною. Тому треба докладати всіх зусиль, аби дитина після зачаття народилася та здійснила своє покликання у цьому світі.

Свого часу Мирослав Іван Любачівський, відповідаючи на нарікання українців, чому нам так зле, чому ми не маємо добрих провідників у суспільстві, відповідав: «Українці, Бог дає вам тих провідників, мудреців, державних мужів, але ви не даєте їм народитися, ви їх убиваєте».

Ви кажете про зміну ментальності. А де тут треба починати працювати, безпосередньо з жінкою, яка вже прийшла робити аборт? І хто тут має більше працювати: влада як інституція чи Церква?

Тут церква, влада й громадські організації повинні співпрацювати. Ми не можемо перекладати обов’язки одні на одних. Кожен має своє специфічне завдання. Кожен має в міру своїх можливостей докластися до зміни такої ментальності.

Гляньте, як ми сумуємо, коли стається трагедія з однією людиною, як відразу ж спонтанно вибудовується цілий рух солідарності із покривдженою особою, — і це дуже добре та слушно, але водночас, ми чомусь мовчки проходимо повз сотні тисяч невинних життів, які брутально гинуть в лоні матерів. На мою думку, це певна алогічність, в якій проявляється подвійна мораль. Ми урочисто вшановуємо геноцид українського народу 1932–1933 років, а водночас воліли б замовчувати отой новітній геноцид, що відбувається на наших очах. Подолати оцю подвійну мораль — також одне з завдань Церкви, держави й усього українського суспільства. Починати це треба робити з самого дитинства.

Що потрібно розказувати дівчаткам у школі, аби вони розуміли, що так не можна?

На мою думку, перша школа — родина. Підсвідомо діти наслідують ті моделі поведінки, які бачать у своїх батьків. І саме відчуття сакральності людського життя діти мають винести з родини. Тому перше, що маємо зробити, — припинити той потік абортів, які стаються в сім’ях. Сім’я повинна стати отим природнім затишним гніздом, де зароджується, приймається і охороняється людське життя. Натомість, держава на своєму рівні має мати дієву прородинну політику, яка б захищала права кожного її члена від моменту зачаття аж до природньої смерті.

Інша річ, над якою мусимо працювати, — промоція сім’ї, краси материнства. Відповідно, це означає пошану до особи матері. В українській культурі є те відчуття ролі матері, берегині, тої, хто будує та захищає рід.

На жаль, ми часто спостерігаємо промоцію такої «дуже успішної жінки», яка передусім має думати про кар’єрні амбіції, забуваючи, що найкраще покликання жінки — материнство.

А хіба материнство суперечить тому, аби бути успішною жінкою?

Питання риторичне, бо материнство є завжди сучасним і красивим. Жінка, яка є доброю матір’ю, є успішною і в інших ділянках свого покликання. Якщо Господь дає жінці покликання до якоїсь професії, то материнство не є перешкодою. Материнство є вписане в саму природу жінки, а кар’єра — не обов’язково. Подумайте тільки, скільки жінок не можуть мати дітей… І як вони страждають від цього! Кар’єризм минає, а материнство залишається з жінкою до кінця її днів, надаючи сенс її життю, приносячи зі собою незрівнянну радість і почуття сповнення.

Мені щиро шкода жінок, які часом дуже агресивно виступають за право жінки робити все, що їй заманеться. Робити все, що завгодно з дитиною, яку носять під серцем. Я не хочу давати моральних оцінок людям, які виступають за аборти, але щиро скажу, що мені їх по-людськи шкода.

Наші предки жили в набагато скромніших умовах, але мали велику моральну культуру, глибоку духовність, тому не боялися прийняти дар життя. Часом не боялися навіть втратити своє життя, тільки б дати народитися дитяті.

Наведу вам свій приклад. Цього року, святкуючи своє 45-річчя, я довідався про одну річ, яка мене до певної міри приголомшила. Коли моя мама була вагітна мною, їй сказали, що ця вагітність є небезпечною для її життя і схиляли її до аборту. Тоді моя мама сказала, нехай я помру, але моя дитина повинна жити. Мама народила мене і сама прожила до глибокої старості. Тому для мене ця дискусію зараз є певною мірою дуже особиста, бо свого часу хтось теж хотів відібрати в мене право на життя. У день, коли я про це довідався, був у Італії. Я дивився на квітучі мандаринові сади, на цю земну красу й наче другий раз народився на світ.

Якби моя мама не була глибоко віруючою християнкою, вона б, можливо, зробила той фатальний крок.

Є жінки, які кажуть, що це їхнє тіло, і тільки їм вирішувати, як з ним поводитися…

Також часом кажуть про дітей, які вже народилися, що це є кровинка від кровинки своїх батьків. Пізнають у ній очі мами, ніс батька… За такою ж логікою можна теж сказати, що це колись була частинка мого тіла, то давайте вб’ємо і її. Це буде те саме. Але ж ніякій здоровій людині не прийде в голову думка вбивати вже народжену дитину. То чому ж з такою жорстокістю суспільство ставиться до ще ненароджених дітей?!

Науково доведено, що істота, яка перебуває в лоні матері, уже є абсолютно окремою особою. Початок життєвого циклу людської істоти пов’язаний з формуванням її унікальної генетичної ідентичності, яка виражається в окремому від материнського коді ДНК. Таким чином, за твердженням сучасної неупередженої науки, ембріон людини на кожному етапі розвитку слід розглядати як людину, а не як «потенційну людську істоту», як дехто намагається твердити.

Ми, люди віруючі, сприймаємо зароджене дитя як особу, створену Богом на свій образ і подобу. Ця істота має безсмертну душу, яку отримала від Господа. І посягання на її життя — це виклик також проти Творця.

Часто дівчата, які мають народжувати не в шлюбі, бояться громадського осуду, який часом буває доволі жорстокий і не кожен може зважитися на такий крок. Як їм бути?

Дуже часто люди, підсвідомо осуджуючи якийсь вчинок, осуджують саму людину. Церква такого підходу не поділяє. Церква засуджує гріх, але оточує турботою і любов’ю грішника. Звісно, кожна дитина має право народитися в атмосфері подружжя, бо діти хочуть мати батька і маму. Та, якщо так сталося, і дитина зачалася поза подружжям, не можна робити злочин, відбираючи в дитини право народитися. Суспільство й громада, у тому числі церковна, мають зробити все, аби ту молоду жінку, яка носить у собі дитину, оточити любов’ю, підтримкою, всіляко їй сприяти, а якщо жінка відмовиться від народженої дитини — прийняти таку дитину й піклуватися про неї. І, до речі, такі ініціативи вже здійснюються за сприянням та за участю Церкви як греко-католицької, так і православної. Ініціатива називається «Вікно життя». По Україні є такі пункти, куди жінка, яка з тих чи інших причин хоче відмовитися від народженої дитини, може її принести, покласти туди — цілком анонімно. Благодійні інституції Церкви беруть тих дітей і опікуються ними.

Звичайно, у цьому випадку ми потребуємо більшого сприяння зі сторони держави, аби було більше дитячих будинків, аби краще був випрацюваний механізм усиновлення дітей. Ця проблема потребує комплексного підходу, але нею треба займатися серйозно, без емоцій і конструктивно.

Держава теж розуміє, що ситуація зі штучним перериванням вагітності є дуже негативною для українського суспільства. Демографічна ситуація є загрозливою. До 2050 року соціологи пророкують, що нас узагалі може бути 36 мільйонів. Але для Церкви навіть не це є важливим, бо цінність людської особи не полягає в тому, що її можна використовувати як засіб для чогось, навіть для покращення демографічної ситуації. Людина не є засобом ні для чого. Вона є недоторканною цінністю сама по собі, створена на подобу Божу, наділена розумом, безсмертною душею, має свою гідність і права. Тому, навіть якщо щось загрожуватиме одній дитині, Церква битиме на сполох.

Часом здається, що держава готова до якихось кроків, але поки що, на жаль, як мені здається, не готова до комплексного підходу. І це стосується не лише питання абортів. У багатьох галузях ми так і не дочекалися системних, глибинних і комплексних реформ, які би принесли реальну користь нашому суспільству.

Як греко-католицька церква ставиться до сурогатного материнства? Нещодавно, в Російській церкві виступили з ініціативою відлучити Кіркорова від Церкви, бо він похрестив дочку, народжену від сурогатної матері…

Треба відділити прийняття народженої дитини та її хрещення від способів, методів, якими була зачата, виношена дитина. Церква завжди відстоює думку, що дитина є даром Божим, і Господь дарує його в контексті подружжя. Дитина має бути плодом подружньої любови чоловіка і жінки, а не результатом певних «технік», які людина здобула на шляху технічного прогресу. Медицина, технічний поступ повинні служити подружній любові, але не зможуть ніколи замінити її.

Дитину, даруйте за слово, не можна «зробити», дитина — це дар Божий, який слід вимолювати, який слід з вдячністю приймати у відкриті руки в подружньому житті. Дитина має право бути зачатою у природній спосіб, а не з допомогою якихось штучних технік, котрі редукують людину до рівня об’єкту, яким можна маніпулювати, над яким можна здійснювати різні експерименти, а навіть застосовувати селекційні техніки.

Нещодавно прочитав новину про ще одне досягнення науки. Там було сказано, що за життям дитини вже можна стежити від миті зачаття, і можна вибирати, селекціонувати дітей. І вибрати собі тільки ту дитину, яка добре розвивається… Одне слово, хоч і в науковий спосіб, але пропагуємо майже нацистські підходи селекції людей за категоріями придатності.

Будь-яка техніка, яка трактує людину як засіб маніпуляції, негідна людини і має бути виключена з того святого процесу зачаття, виношення й народження дитини рідною матір’ю. Сурогатне материнство порушує право дитини народитись в сім’ї, порушує єдність подружньої пари, вірність подругів, нерозривність шлюбу. Саме тому, Церква не погоджується із прибічниками «сурогатного материнства». Натомість, позитивно ставиться до тих сімей, котрі, не маючи змоги мати власних дітей, відважно приймають можливість усиновлення і так реалізують в благородний спосіб своє покликання до батьківства і материнства.

Так, за допомогою сучасної техніки батьки можуть побачити, чи народиться в них фізично повноцінна дитина. А якщо вони наперед знають, що народиться неповноцінне дитя? То як тоді їм бути?

А чи може потім мати вважати себе повноцінною, якщо вона підніме руку на те неповноцінне дитя? Є чинники, які від нас не залежать! А скільки людей, які хворіють унаслідок забрудненого навколишнього середовища! Їх що, теж потрібно «елімінувати»?! Скільки є інвалідів, які стали такими внаслідок різних аварій чи нещасних випадків… Їх теж треба позбутися?! За цією логікою, виходить, що так.

Тому треба думати, як допомогти мамі з таким дитям, підтримати її, а не навпаки.

Розмовляла Оксана Климончук
За матеріалами інформаційного агенства УНІАН:
https://www.unian.ua/politics/648031-vladika-bogdan-materinstvo-vpisane-v-prirodu-jinki-a-karera-ne-obovyazkovo.html