Владика Богдан Дзюрах у Всесвітній день вбогих: «Вбогі — це наші найбільші добродії, які нам допоможуть спастися»

18 листопада 2019

На перший погляд нам може видаватися, що, допомагаючи убогим, це ми виявляємо їм милосердя, і що ця наша дія є односторонньою дорогою: від вбогих ми нічого для себе не можемо сподіватися, щонайбільше — можемо отримати від них словесну подяку, а ще може матимемо гарне самопочуття, мовляв, ми сьогодні зробили гарний вчинок і можемо бути спокійними як християни і громадяни. Проте, так видається лише на перший, обмежений до земного життя погляд. Бо ось в нинішньому Євангелії говориться, що у вічності вже не Лазар потребує помочі від багача, а навпаки, багач просить дозволу у Авраама, щоб Лазар бодай змочив водою його уста.

Владика Богдан Дзюрах у Всесвітній день вбогих: «Вбогі — це наші найбільші добродії, які нам допоможуть спастися»

Сьогодні у всій Католицькій Церкві особливий день: Всесвітній день убогих, який Вселенська Церква відзначає вже третій рік поспіль. Гасло цьогорічного Дня вбогих взяте з Псалма 9 і звучить так: «[Бо ж не назавжди буде забутий бідний,] не пропаде навік надія вбогих» (Пс. 9, 19). Так гарно сталося, що і нинішнє Євангеліє і нинішня Свята, блаженна Йосафата, яка у своїх мощах видимо завітала в гості до нас на цю Літургію, неначе доповняють і наповняють конкретним змістом цей День убогих. Церква звертає сьогодні нашу увагу на убогих, щоб «повернути надію усім, хто її втратив через різного роду несправедливість, страждання і життєву непевність» (З послання Папи Франциска на День убогих 2019 року). Але нинішній День і нинішнє Євангеліє дають надію також нам, надію на спасіння і на святість, до котрого усі ми покликані через Таїнство Хрещення. Отож, погляньмо, чого навчає нас нинішня притча про вбогого Лазаря.

Проте, так видається лише на перший, обмежений до земного життя погляд. Бо ось в нинішньому Євангелії говориться, що у вічності вже не Лазар потребує помочі від багача, а навпаки, багач просить дозволу у Авраама, щоб Лазар бодай змочив водою його уста. Він розуміє, що від помочі вбогого бідака тепер залежить його стан у вічності. Колись він міг допомогти, щоб облегшити Лазареві життя впродовж кількох років земного мандрування. Тепер же то вбогий Лазар може вирішити стан його душі не на рік, не на десять років і навіть не на сто років чи на двісті, а на усю вічність.

Саме через відношення до вбогих, знедолених і потребуючих Господь судитиме нас останнього дня, як про це попереджає євангелист Матей у розповіді про Страшний суд. Тоді, єдиним критерієм спасіння чи прокляття буде наше ставлення до вбогих ближніх, а вічним Добродієм разом з убогими стане для нас сам Господь Ісус: «Прийдіть, благословенні, Отця мого, прийміть у спадок Царство, приготоване вам від сотворення світу. Бо Я був голодний, і ви мене нагодували, був спрагнений, і ви мене напоїли, був нагий, і ви одягнули мене, був чужинцем і ви прийняли мене, хворим у лікарні і ви навідались до мене, був ув’язненим і ви прийшли до мене.… Все, що ви зробили одному з найменших братів моїх, ви мені зробили» (Мт. 25, 34–36. 40). Не строгі аскетичні практики, не сотні вдарених поклонів до землі, а милосердна любов до ближнього, або ж її відсутність вирішуватимуть про нашу долю чи недолю впродовж цілої вічності.

Навіть молитва, хоч яка потрібна, сама по собі, позбавлена діл милосердя, не принесе нам спасіння, бо віра без діл мертва сама по собі. Хтось, за словами самого Господа, може кликати у молитві «Господи, Господи», але серце такої людини буде далеким від Бога, бо Бог є любов і лише той, хто має віру, чинну любов’ю, може бути певним, що перебуває в Бозі і що молиться у Святому дусі.

Завдяки милосердю, яким врятуємо земне життя убогих, будемо спасенні. Через байдужість серця, якою відмежуємося від людської нужди, будемо засуджені. Погодьмося, різниця і наслідки аж надто великі, щоб так легковажно поводитися за днів нашого земного життя. Убогі можуть стати нашими рятівниками, якщо ми станемо їхніми добродіями. Тут між нами і нашими рятівниками є лишеодна брама, зачинена брама, якою є байдуже серце. Її, цю перешкоду тут на землі так легко подолати. Браму байдужості відкриває почуття милосердя і співчуття, діло доброти і солідарності. Натомість, якщо цього тут не зробити, то ця брама у вічності перетвориться на нездоланну безодню, яка відділяє два світи, між якими вже на віки не буде спілкування.

Здається, ми тут не є, більшість з нас, у ролі бідного Лазаря. То ж мусимо чувати і перевіряти, чи є в нас ота страшна брама, якою ми відгороджуємося від потребуючого брата і сестри. Ця брама — наш найбільший ворог, бо нам здається, що вона має нас захороняти, захищати наш святий спокій, нашу безпеку і комфорт. Але насправді ця брама пригадує нам, що вона може стати дверима тюремної камери, того ув’язнення у вічному вогні, яке ніколи не скінчиться.

«Убогих завжди матимете зі собою» (Йо. 12, 8), — сказав Ісус Христос. Тими словами не лише констатував сталу присутність соціальних проблем і соціальної несправедливості у людському суспільстві. Тими словами він також пригадав кожному з нас, що ми завжди маємо шанс на власне спасіння, маємо нагоду здобути для себе добродіїв на вічність, адже наші вбогі — це наші найбільші добродії, які нам допоможуть спастися. Якщо тільки ми дамо їм на це шанс. Повернемо їм надію на порятунок тут на землі, а самі отримаємо надію на спасіння у вічності.

Папа Франциск у своєму Посланні з нагоди сьогоднішнього дня звертає увагу на ті місця, де вбогі і знедолені перебувають і потребують нашої уваги, солідарності, співдії і співчуття: «Зустрічаємо сьогодні сім’ї, змушені покидати рідну землю в пошуках засобів виживання; сиріт, які втратили батьків, або яких насильно розділили від них через брутальні надужиття; молодих, які шукають професійної реалізації, яким не надається доступ до праці внаслідок короткозорої економічної політики; жертви численних форм насилля, від проституції до наркотиків, принижені у їхніх душах. Поза тим, як можна забути мільйони емігрантів, жертви численних укритих інтересів, яких часто використовують з політичною метою, яким відмовляють у солідарності і рівних правах? А ті численні безхатьки і марґіналізовані, що тиняються вулицями наших міст? Скільки разів ми бачимо убогих, котрі перебирають смітники, щоб знайти те, що хтось викинув зі свого надлишку, і так втамувати свій голод чи зодягнутися! Вони самі стають частиною людських смітників, будучи викинутими на смітник життя, а ті, що до цього спричинилися, не відчувають жодних докорів сумління. Їх часто засуджують як паразитів суспільства, так що убогим навіть не пробачається їхня вбогість».

Я впевнений, кожен з нас, тут присутніх, впродовж минулого місяця чи навіть тижня бачив на вулицях наших міст людей, про яких говорить Святіший Отець, в тому числі і тих, котрі порпаються у смітниках. Як ми на них реагували? Чи ми наважилися зупинитися і підійти до них, щоб спитатися: «Брате, Сестро, а що ти там шукаєш? Ти там нічого не губив, ходи за мною, я допоможу знайти тобі те, чого ти потребуєш», — і відтак піти з ними до найближчого супермаркету чи звичайної крамниці і купити те, що необхідне до життя, бодай на сьогодні, на найближчі дні… Бо ці люди не чужі для нас, вони наші брати і сестри, будучи дітьми того самого Отця Небесного. Подумаймо, якщо б ми довідалися, що наш брат чи сестра змушені тинятися по смітниках, шукаючи собі харчів, чи ми б сиділи, склавши руки? Чи ми б радше не поділилися із ними навіть тим малим, що маємо ми самі у нашій хаті, шафі чи коморі?

Нам треба вчитися вразливості на вбогих, щоб відродити надію у серцях знедолених і марґіналізованих. Вчитися від Господа Ісуса, Який проголошував Євангеліє спасіння вбогим і скеровував свою увагу і свою спасенну руку в їхній бік. Так само робили і усі Святі, а серед них — наша велика нинішня Гостя — блаженна Йосафата Гордашевська, яку люди недаремно називали «приятелькою хворих і убогих». Про неї Папа Іван Павло ІІ сказав: «Вона своєю щоденною і вірною самовідданістю йшла за Христом, посвячуючись дітям, хворим, убогим, неписьменним та знедоленим, у часто важких і непозбавлених страждань ситуаціях, у надзвичайний спосіб зуміла втілити Євангеліє у своє щоденне життя». Так, лише таке життя Євангелієм є автентичне, коли воно втілюється у конкретику щоденного життя, у конкретику служіння, у конкретику милосердної любові.

То ж дай нам, Господи Ісусе, мудре серце, відкриті очі і співчутливу душу, щоб ми не втратили тут на землі жодного шансу допомогти нашим братам і сестрам у нужді, а вже вони не забаряться, щоб разом з Авраамом, нашим батьком у вірі, з усіма Святими і з самим Господом Ісусом вийти із радістю нам назустріч на порозі вічності і завести нас крізь відкриті двері Божого царства до вічного Дому Отця Небесного. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ