Владика Богдан Дзюрах про Блаженнішого Любомира: «Два роки без нього, а радше — з ним у вічності»

31 травня 2019

Сьогодні другі роковини відходу до вічності Блаженнішого Любомира. Ми знов збираємося на молитві, щоб відчути на собі його погляд, його близькість, його присутність тут між нами. Здається, недоречно говорити, що ми прожили два роки без нього. Слід радше говорити про два роки з ним у вічності. Адже він як під час свого життя, так і після свого відходу до вічності, підносить кожного, хто про нього згадує, хто до нього молиться, хто про нього думає, від сірої буденщини і суєти до вищої дійсності, де Божа правда і Божа доброта повертають людині її первісний образ, усвідомлюючи кожному його Богом дану свободу і гідність. Саме так, як він це робив і за свого життя.

Владика Богдан Дзюрах про Блаженнішого Любомира: «Два роки без нього, а радше — з ним у вічності»

В особі Блаженнішого ще за життя перетиналися земля і небо, людське і божественне, дочасне і вічне. І кожен, хто стрічався з ним, це відчував на якомусь глибинному інтуїтивному рівні. І скажімо собі щиро: нам дуже не вистачає сьогодні у цьому нашому світі його присутності, його батьківського погляду, його лагідної усмішки, його розважливого слова, його мудрої поради, його витонченого гумору і його смиренної людяності! У цьому нашому світі бракує саме таких людей, — людей, яких ми називаємо Божими людьми.

У цьому нашому світі, де часто можна спостерігати немилосердну і безоглядну гонитву та невблаганні змагання за владу у різних ділянках людського життя, нам хочеться пригадати його смиренний і рішучий крок, — крок, яким він відійшов від адміністративної влади, — але не спочив на лаврах свого авторитету, адже продовжував служити. Він розумів і нам сьогодні нагадує, що покликання людини не полягає у пануванні, але у наслідуванні Ісуса Христа у Його смиренному і тихому служінні. Таким чином, влада не може бути самоціллю, а повинна розглядатися лише як можливість служити. А той, хто щиро прагне послужити іншим, не буде перейматися, яку посаду він займає, де він зараз перебуває, який соціальний чи церковний статус він займає, бо завжди знайде час, можливість і місце прийти на поміч, стати в пригоді, підтримати, розрадити, підставити плече, вказати шлях, потішити, сказати мудре напутнє слово. Це риси людини, яка наслідує Христа у Його служінні.

У цьому нашому світі, де підноситься як найвища цінність успіх, кар’єризм, де панує намагання вражати цифрами, здобутками і успіхом, нам хочеться поглянути на нього, якого називали «тихою сапою» через його неповторний, смиренний, тихий та непоказний, але дуже ефективний стиль керування і проводу церковної спільноти. Він і сьогодні усіх нас вчить із великою довірою до Бога продовжувати наше служіння Церкві і народові. Саме тут, на цьому місці, більш як два роки тому він закликав нас молитися і працювати, щоб наша Церква розвивалася та жила, і в такий спосіб прославляла Бога і якнайкраще служила своєму народові. Пригадуємо сьогодні його слова як заповіт, як батьківську настанову і просимо від нього також ласки і помочі саме таким чином служити рідній Церкві та українському народові.

У цьому нашому світі, де так легко зневажається гідність людини і топчуться права найбільш знедолених, ми пригадуємо його відношення до людей, до кожного, кого він зустрічав, незалежно від релігійної приналежності, від політичних поглядів, чи це був його прихильник, приятель чи опонент, — він до всіх ставився з однаковою та незмінною повагою, пошаною, добротою. Саме так він здобував собі взаємну любов і пошану, здобував собі серця всіх українців, незалежно від політичних поглядів, конфесійної приналежності чи суспільно-політичних переконань. Він вчить нас бачити у кожній людині брата і сестру і жити як одна велика родина — родина дітей Божих. Ми хочемо учитися від нього з пошаною відноситись до кожного, незалежно чи він поділяє наші погляди, чи ні, до приятеля і опонента, усім виявляти незмінну увагу, доброту, прихильність і пошану, а за потреби — мужньо ставати в обороні покривджених і знедолених, із ними розділяючи клопоти, журби і розчарування.

Ми з цього нашого світу, затривоженого, розгубленого, дезорієнтованого, заносимо сьогодні наші щирі молитви за упокій його безсмертної душі і просимо, щоб він із того іншого світу, а радше, з того Божого світу, в якому він перебував ще в період земного життя, а тепер увійшов у нього цілковито, зіслав на нас своє благословення, а разом з ним — Божий мир, Божу любов і Божу благодать.

Два роки без нього, а радше два роки із ним у вічності. Вірю, я переконаний, що так як за свого життя, навіть тоді, коли він відійшов на пенсію, все ж не спочивав на лаврах свого авторитету, а продовжував служити, так само і тепер, коли він відійшов до вічності, він не перестає служити. Яким чином він служить нам тепер? На мою думку — подвійно: своєю молитвою, і це його найголовніше служіння відчуває кожен, хто у цих двох роках вже заносив свої молитви, свої прохання про поміч, підтримку, розраду. Я переконаний і можу свідчити особисто — він допомагає, він вислуховує наші молитви і молиться за нас перед престолом Всевишнього. А другий спосіб служіння — це його слово, слово Божої мудрості, яке він залишив нам і через яке він продовжує служити в нашому житті, Церкви і народу. Це найкраще служіння, яким може поділитися людина для свого ближнього.

Цими днями у Криму заарештували одну кримсько-татарську активістку. Три роки тому вже заарештували її чоловіка. Нещодавно вона сказала такі слова: «Я надзвичайно відчуває єдність нас усіх, єдність, яка нас надихає на боротьбу, а в цій боротьбі єдиною нашою зброєю є слово істини і молитва». Служіння слова і молитви — це все, що нам запевняє перемогу над ворогом душевним і над ворогом тілесним. Блаженніший саме так продовжує нам служити.

Вчора, коли ми згадували його життя, одна з наших Сестер із Княжич поділилася досвідом: нещодавно якийсь чоловік з Волині проходив повз наш дім у Княжичах, зупинився перед пам’ятною дошкою на честь нашого Блаженнішого Любомира, і сказав до сестри: «Мені говорили люди, що він був пророком»… Очевидно, він мав рацію, адже пророк — це не той, хто вгадує майбутнє, а той, хто вміє дивитися на сучасність Божим поглядом і вміє пояснювати історичні події у світлі вічного Божого Слова. У цьому сенсі — так, очевидно, він був і залишається пророком.

Усі ми тут зібрані сьогодні дякуємо йому за це служіння. І він, здається, з усією своє скромністю, але був свідомий цієї своєї місії, тому й обрав собі за день іменин — свято пророка Єремії, і сам дуже цінив дар слова, яким Господь його наділив. Пригадую, як кілька років тому, під час святкування одного з останніх днів свого народження у вузькому колі домашньої спільноти в Княжичах, Блаженніший Любомир сказав: «Я усвідомлюю, що Бог дав мені певні дари, зокрема — дар слова, яким я можу послужити іншим, то ж доки Бог дає мені ще сили, я буду ним служити, зустрічатися з людьми, спілкуватися з ними, слухати їх і ділитися тим, що Бог мені відкриє». На щастя, маємо багато слів, які він залишив нам і якими він продовжує служити, разом зі своєю молитвою у вічності.

Сьогодні ми, його духовні діти, звертаємося до нього тим словом: Авва, Отче-владико Любомире, скажи нам слово! Скажи нам слово твоєї, а радше — Божої мудрості і правди, слово надії і любові. І дай, щоб це слово, яке Господь промовив, промовляє і буде промовляти через твої уста до нас, стало тілом в нашому житті, щоб і на нас, на нашій Церкві і на нашому народі сповнилася свята Господня воля на Божу славу і на спасіння нас усіх. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

31 травня 2019 року
у другу річницю відходу до вічності Блаженнішого Любомира
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового у м. Києві