Владика Богдан Дзюрах під час молитви за Україну: «Батьківщина — це Божий дар, який нам слід прийняти з вдячністю, цінувати та плекати»

30 серпня 2021

29 серпня 2021 року, у День пам’яті захисників України, вірні Апостольського екзархату в Німеччині та країнах Скандинавії на чолі із своїм єпископом Богданом Дзюрахом молилися за свою Батьківщину. Під час цієї Архиєрейської Божественної Літургії владика Богдан поділився своїми думками щодо того, що сьогодні означає любити свою Державу.

Батьківщина — це Божий дар

Сьогодні наша молитва особлива. Сьогодні нашою Екзархальною і усією українською громадою в Німеччині і в країнах Скандинавії ми дякуємо Богові за дар свободи, незалежності і державності для нашого народу, дітьми якого бути ми маємо честь і привілей. Бо Батьківщина, подібно як батьки, родина і народ — є Божим даром, який нам слід сприйняти з вдячністю, цінувати і плекати у собі і в своїх нащадках. І хоч ми в різний час і з різних мотивів виїхали з рідної землі, ми не покинули своєї Батьківщини — України. Бо не можливо покинути себе самого і неможливо теж зректись себе самого. Ми носимо Вкраїну у собі і ми, на радість і на щастя собі, знайшли та відкрили Україну тут, в країнах нашого теперішнього перебування. Нераз мене питаються, як я тут почуваюся, в Німеччині. І я відповідаю щиро: почуваюся, як вдома. А все тому, що тут я застав Україну: в українцях, яких зустрічаю в церкві і в українських установах і громадських та молодіжних організаціях, або просто випадково на прогулянці попри річку Ізар, зустрічаю Україну в нашій історії, яка так тісно пов’язана з цією землею, зустрічаю у нашому дипломатичному представництві, у цьому синьо-жовтому стягові, що майорить при вході в храм, у кожному із вас, які присутні тут і з якими разом творимо сьогодні обличчя України на землях нашого теперішнього поселення. За нашу Україну, за кожного і кожну з вас сьогодні заносимо сердечні молитви до Господа.

Храни Україну — нам, у нас і через нас!

Але ця наша Україна, яку ми принесли зі собою і яку застали тут, не твориться лише нами, сучасниками. Вона сягає коренями в глибину віків. Її творила внучка київського князя Ярослава Мудрого — блаженна Едігна, яка волею Божого Провидіння поселилася на цій баварській землі, щоб поділитися з місцевими людьми своєю культурою, своєю мудрістю, своєю вірою, а її чесноти визнала Вселенська Церква, долучивши її до лику святих Католицької Церкви. Її творили сотні тисяч українців, які в ХХ-му столітті прибули з рідної землі як біженці чи емігранти і тут розбудовували церковне, громадське і національне буття. Її творили борці за волю і незалежність Батьківщини у післявоєнний період. Її творила свідома молодь, що гуртувалася у молодіжні організації СУМу і ПЛАСТу. Її творили вірні наших Церков, під проводом своїх душпастирів, а зокрема блаженного священномученика Петра Вергуна, 80-ліття інтронізації якого на першого Апостольського візитатора в Німеччині ми цього року відзначаємо.

То ж нині ми заносимо подячні молитви перед престіл Всевишнього і дякуємо Богові за нашу Батьківщину, за державу, за її провід, за її захисників, за кожного українця і українку, підносячи до неба слова молитви, що стала духовним гімном, славнем України: «Боже великий єдиний, нам Україну храни!». Храни Україну — нам, у нас і через нас! — можемо додати ми сьогодні.

Просвіта

Молимося до Бога, бо розуміємо, що тільки Бог є єдиним Джерелом і запорукою, гарантом нашого особистого і національного буття, згідно з наукою пророка, що сказав: «Коли Господь та не будує дому, — дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, — дарма пильнує сторож» (Пс. 127, 1). І дуже знаменно, що святкування Незалежності вже традиційно розпочиналося і цього року молитвою в соборі Святої Софії — Божої Премудрості у Києві, — перед тим як прозвучали святкові промови політиків і пройшло київським Хрещатиком наше славне українське військо. Перед престолом Божим схилилися голови предстоятелі Церков і провідники держави, вимолюючи від Господа для себе і народу миру, благословення, мудрості з висот.

Тому і ми сьогодні просимо у Бога про дар мудрості і просвіти для нашого народу, для кожного із нас, щоб «світлом науки і знання нас, дітей просвітив», а за цим проханням нехай іде конкретний чин: плекання української науки і культури на поселеннях, підтримка існуючих наукових і просвітніх інституцій, і заснування нових, відповідно до нових обставин і потреб. Із глибини десятиліть лине до нас батьківський голос патріарха Йосифа Сліпого, який сам особисто матеріальними засобами, зібраними у діаспорі, спричинився до заснування численних наукових і виховних установ, в тому числі і тут, у Мюнхені: «Рефлектуючи отак над значенням і цінністю науки, перед лицем вічности, яка неухильно зближається до мене, заповідаю вам: Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука — це їхнє дихання життя!» (Заповіт).

Плекання єдності

Друге, про що нам слід подбати — це плекання єдності. Ми молимося іншою церковною молитвою: «В єдності — сила народу. Боже, нам єдність подай!».

Великої шкоди завдавали нам різного роду протистояння, чвари і напруження. Часто вони походили від наших ворогів, які намагалися ослабити український національний моноліт, але дуже часто розбрат походив, на превеликий жаль, і зі середини, а руйнівні нераз відчутно і донині. Митрополит Андрей в далекому 1941 році поставив діагноз хвороби, з якої, як мені здається, ми ще донині не вилікувалися цілковито: «… є в душі Українця глибока і сильна воля мати власну державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руйнівний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні?» — запитує митр. Андрей в своєму Посланні «Як будувати рідну хату?», — а відповідь мусимо давати кожного разу наново, і кожне покоління українців — за себе. Чи в нашому житті громадському житті перевагу візьмуть «позитивні елементи»?

Любов до України та українців

Із перспективи святої віри найшляхетнішим, найціннішим, Божим «позитивним елементом» є любов.

Любов збудує Україну!
Любов збудує цілий світ!
Любов є справжня Божа ласка!
Любов — рятунок від всіх бід!

— це ще одна, вже сучасна, українська пісня, в якій виражається віра української душі, віра в любов, яка будує, а не руйнує. І ми сьогодні просимо в Господа словами славня: «в чистій любові до краю Ти нас, Боже, зрости!».

Але любов — це не просто почуття, не ностальгічне спогадування рідної землі, країни славних предків. Любов — це не запевнення в неї потоком гарних і ні до чого не зобов’язуючих слів. Любов — це конкретний вчинок, це конкретна дія. Тут достатньо пригадати крилатий вислів праведного митрополита Андрея: «Не потоком пустих і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну!».

До кого має бути скерована ця праця? — До людини! Любити Україну — це також турбуватися про конкретних українців, виявляючи до них повагу і роблячи їм добро. Блаженніший Любомир свого часу, мабуть, з великим болем зауважив: «Ми досі не годні одне одного любити і шанувати. Знаєте, як у нас є: до смерті любить Україну, але не любить українців. Це наш типовий псевдопатріотизм. Але треба любити українців, хоч би якими вони були, і старатися помагати їм бути добрими».

Прояви любові до українців в еміграції

Ця любов до конкретних українців у нашій діаспорній дійсності має свою специфіку і свої дуже конкретні прояви.

Шануймо і оточуймо любов’ю наше старше покоління, бо вони зберегли Україну і розбудовували рідну Церкву на поселеннях. Дуже часто вони є одинокі, самотні і забуті. Німецька держава дасть їм щоправда соціальне забезпечення на пенсії. Проте вона не дасть їм любові, вдячності і щирої пошани, на яку здатні тільки рідні люди.

Дбаймо особливо про нашу молодь і дітей, бо діти і молодь — це майбутнє Церкви і майбутнє України в країнах нашого нового поселення! Виховуймо їх у дусі любові до рідної землі, рідної мови, історії, культури, а передовсім — допомагаймо їм зростати у вірі, бо віра — це непохитна сила і міцна основа народу і держави!

Турбуймося про тих, хто прибуває зараз до країн нашого поселення! Нехай вони в наших громадах і в кожному із нас знайдуть відкритість і зичливість, солідарність, підтримку і пораду, поміч у потребі. Почуймо напучення, яке давав 1944-го року Блаж. Петро Вергун своїм вірянам у Німеччині: «… полюбім наших ближніх, та змилосердімся над ними. А головно, дорогі браття й сестри, покажіть ту любов словом і ділом нашим родимцям, утікачам і евакуйованим із рідних земель, прийміть їх, хоча як скромна ваша домівка. Не пускайте їх від себе з порожніми руками! Ваша хата і ваше серце хай стане для них привітним вертепом, гостинним Вифлеємом. Пам’ятайте, що любов без діл мертва!».

Підтримуймо і допомагаймо одне одному, — рідним по крові і по духу, так як вчить нас св. апостол Павло: «Робімо добро без утоми: своєчасно, як не ослабнемо, жатимемо. Отож, поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі» (Гал. 6, 9–10).

Просвіта, єдність і любов — нехай вони будують Україну в нас і через нас! А Господь Бог, за молитвами Пресвятої Богородиці нехай нам в цьому допоможе!

Молитва за Україну

Як знак єднання у молитві з рідною Церквою на матірних землях, помолімося словами, які промови наш Блаженніший Святослав у стіп Собору Святої Софії у Києві в День незалежності:

«Владико Боже Отче Вседержителю, Господи Сину Єдинородний Ісусе Христе і Святий Душе! Ми сьогодні стоїмо, Твої діти перед Твоїм обличчям, стоїмо, щоб дякувати Тобі за дар свободи, незалежності, за дар Держави для нашого народу. Благаємо Тебе сьогодні: пошли нашим провідникам благодать Святого Духа, духа рівноапостольного князя Володимира, духа рівноапостольної княгині Ольги, мудрість благовірного князя Ярослава Мудрого! Пошли Твого духа, духа відваги, духа сили і мужності нашому воїнству. Нашому народові пошли Твого Духа братолюбія і миру святих Страстотерпців Бориса і Гліба!

Сьогодні поручаємо нашу Державу, наш народ, нашу Україну під Твій святий Покров, Пресвятая Богородице, нерушимая Стіно, Київська Оранто!

Нехай у наших серцях, у нашій Батьківщині славиться Твоє пресвяте і величне ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа нині і повсякчас і на віки віків!». Амінь.

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії