Владика Богдан Дзюрах: На молитовний спомин поета Юрія Тітова

НА МОЛИТОВНИЙ СПОМИН ПРО ПОЕТА ЮРІЯ ТІТОВА

Ось я стою один на висоті,
Де сиві гори, чисті водограї,
Упізнаю Ісуса на Хресті,
Не плачу, бо про Воскресіння знаю.

Ось-ось і я зірвусь і полечу,
Вмощусь на хмарі поблизу від Бога,
«Я відлітаю! — світові кричу, —
І вертаюся до рідного порога».

Він відлетів… Так несподівано, так швидко. Але його зоря не згасла, навпаки, у світлі Божому вона ясніє ще виразніше і сильніше. Його зоря вже ніколи не зайде за наш український небосхил, бо вона засяяла у невечірньому незаходимому світлі, на небі. Світить як орієнтир, як мірило, як дороговказ, щоб ми, бува, не розгубилися, не зійшли на манівці, не відійшли від Істини, Любові і Добра, від Бога, в Якого він сам так щиро вірив, перед Яким схиляв коліна серця і душі, до Якого заносив безнастанні молитви, з Яким проводив дні і ночі у сокровенних бесідах, з яких народжувалися, як діти, його думи, — єдині і неповторні поезії Юрія Тітова.

Господь вибрав його для особливої місії у цьому житті: явити світові красу любові, силу духа у слабкості немічного тіла. В його житті став явним Божий парадокс, одкровення, про яке описує св. Павло в Посланні до Коринтян, коли говорить про Мудрість Господнього Хреста: «… і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних», щоб показати всім, що «немічне Боже міцніше від людської сили» (1 Кор 1, 27. 25).

Господь вклав у його немічне, прикуте до візочка тіло сильного духа, Свого Святого Духа, Який його оживляв Божою любов’ю і наповнював Божим життям і силою, яка випромінювалася із кожного його рядка, із кожного слова. І ми сьогодні дякуємо Богові стократно за цей невимовний дар, за одкровення Божої присутності, яке Господь здійснив у Юрі і через Юру. В одному зі своїх віршів він писав:

Минає усе, що повинне минути,
Але нескінченні добро і любов.

Те, що має минути, мине, відійде: відійде це земне життя, повернеться у землю наше тіло — байдуже чи воно було кремезне і міцне, чи немічне і кволе; мине популярність, промайне земна слава і навіть пам’ять людська не триватиме віками. А що буде тривати вічно? Те, що нескінченне, як каже Юрій — Добро і Любов. Бо добро і любов — вираз природи самого Бога, а Бог і все, що Боже, ніколи не минає. У цих словах Юрія Тітова, мабуть не один з нас чує відгомін слів нашого славетного поета філософа-мандрівника Григорія Сковороди: «Все минає, але любов після всього остається. Все минає, але не Бог і не любов». Саме тому пам’ять про кожне діло, слово, кожну думку, яка зродилася з любові і була просякнута добром, не промине, залишиться у серці Бога і у серці Божих людей. Такими, вірю, є кожен з тут присутніх, кожен, хто мав честь і привілей знати цю Божу світлу добру людину — Юрія Тітова. І допоки ми живемо, я впевнений у цьому, доти ми зберігатимемо і передаватимемо іншим — кожен у свій спосіб — вдячну пам’ять про нього і про його служіння любов’ю і добром українській культурі, рідному народові.

Одна зі збірок Юрія Тітова називається «Я за вас помолюся». Однойменний вірш, присвяченій одній конкретній особі, виражає загальне налаштування Юри до кожного, кого він зустрічав на своїх дорогах: не лише говорити їм про вічні істини, про небо, але сказати також небу, Богові про цих осіб, яких Господь поставив на дорогах нашого життя — ось це найбільше і найцінніше, що може дати віруюча людина своєму ближньому. Не маю найменшого сумніву, що Юра, повернувшись до «рідного порогу», «вмостившись на хмарі поблизу від Бога», буде шепотіти на вухо Богові про кожного із нас, буде молитися за нас. В першу чергу, за свою найдорожчу маму, яка пройшла із ним до самого кінця його земну мандрівку, зігріваючи його материнською вірною любов’ю і незрадливою ласкавою усмішкою; буде молитися за татуня, за брата Миколу, який прийняв на себе великий тягар цих днів, позначених жалобою і смутком, буде молитися за друзів, знайомих і колег по творчості, за всіх, кого він знав, любив і шанував, за всіх, кого носив у своєму серці, — до кожного із них, до кожного із вас сьогодні каже Юра моїми устами:

Я за вас помолюся не раз і не тричі,
Розпромінене небо схилю вам до ніг,
Не помре доброта, не загасяться свічі,
Бо з теплом до людей Ви прийшли на поріг.

Кожен із нас сьогодні прийшов на поріг цього Патріаршого собору з теплом у серці до великої Людини — Юрія Тітова. Хочемо цим теплом огорнути передовсім маму, тата, брата і усіх рідних, запевнити їх про нашу близькість, співчуття і молитви. Я переконаний: є в тому якийсь великий знак, що Юру ми відспівуємо саме в навечіря «щотижневої Пасхи», — як часто називають християни недільний Господній день, — коли ми спогадуємо Воскресіння Христове. Цей останній похід його тлінного тіла назустріч воскресінню будуть супроводжувати Юрині слова:

На відстані часу,
На відстані літ
Іду, щоб зорю Великодню зустріти.

І цю останню ніч перед зустріччю своєї Великодньої зорі він проведе у храмі Благовіщення, під люблячим покровом Богородиці, Якій він у своїй останній, одинадцятій, поетичній збірці присвятив чудову пророчу поему під назвою «Найвища суть Фатімських таємниць».

А ми, зі свого боку, світлої пам’яті нашому дорогому братові і Слузі Божому Юрієві прагнемо сказати, перефразовуючи його слова, скеровані до нас: «Ми за Тебе помолимось, Юро, не раз і не тричі. Помолимось щиро, від серця, щоб Твій останній крок назустріч вічності був легким, як подих вітру, як дихання Святого Духа. На крилах цього Духа нехай Твоя чиста душа піднесеться до Отця Небесного і спочине у Його люблячих обіймах, за благодаттю Господа Ісуса, за молитвами Богородиці, на віки вічні!» Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ

Патріарший собор Воскресіння Христового,

м. Київ