Владика Богдан Дзюрах: Божа «інклюзивна» любов не виключає нікого

9 жовтня 2022

Саме про дар такої всеохопної любові нам слід молитися у світлі нинішнього Слова Божого, любові, яка скеровується в першу чергу до найближчих і найрідніших — до членів власного роду і народу, а відтак іде далі, огортаючи собою «чужих», «далеких», а навіть ворогів. Про це роздумує апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та Скандинавії владика Богдан Дзюрах у XVII Неділю після Зіслання Святого Духа, 9 вересня 2022 року.

Владика Богдан Дзюрах: Божа «інклюзивна» любов не виключає нікого

«Змилуйся надо мною, Господи, сину Давида! Біс тяжко мучить мою дочку!» — «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш!» (Мт. 15, 21.28).

У діалозі з жінкою-хананейкою реакція Ісуса, на перший погляд здається дуже незвичною. Адже на усильне благання жінки про зцілення її недужої доньки Ісус спершу «не відповідає їй ані словом». Навіть учні вважають за потрібне втрутитися, втім, здається, вони при цьому не керуються любов’ю, а співчуттям до самих себе, бажаючи мати «святий спокій» від цієї надокучливої особи: «Відпусти її, бо вона кричить за нами».

Слід також зауважити, що жорсткий вислів «не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам», на думку екзегетів, міг бути поширеним в тих часах прислів’ям, яке відображало ставлення народу, що вважав себе «вибраним», до сусідніх та інших народів. То ж можна припустити, що Ісус, насправді провадив два діалоги водночас: з жінкою-хананейкою та зі своїми учнями і саме ці останні мали бути адресатами важливої науки, яку Ісус дає у нинішньому Євангелію. Це — наука про живу віру, чинну любов’ю (пор. Гал. 5, 6), зачатки якої Ісус спостеріг у жінки-хананейки, і яку бажав пробудити у серцях своїх апостолів.

Ця жінка-поганка називає Ісуса «Господом» і «сином Давида», а такими титулами Святе Письмо описує Спасителя, Месію. Водночас і її любов виходить поза вузькі рамки старозавітного поділу на «своїх» і «чужих», на «ближніх» і «далеких», виявляючи вже євангельський характер милосердної і співчутливої любові, яка не виключає нікого, а навпаки — огортає собою всіх.

Нам усім, подібно як цій жінці, легко ідентифікуватися із болем і стражданням рідної людини. «Змилуйся надо мною, Господи, сину Давида! Біс тяжко мучить мою дочку» — кличе жінка, і тим показує, що страждання доньки були її власними стражданнями. Водночас в її серці немає злоби чи ненависті до нікого, навіть до тих, хто вважає її не гідною справжньої пошани і любови. В її смиренній і, погодьмося, надзвичайно мудрій та влучній відповіді, яка неначе «роззброїла» серце Ісуса, чути відлуння Христового євангельського духа всеохопної любові. Бо ось на жорстку відповідь з боку Ісуса, під якою, правдоподібно, були готові підписатися апостоли, виходячи з логіки «ексклюзивістської» любові ізраїльського народу, вона виявляє ознаки іншої, а радше — справжньої, бо «інклюзивної» любові, яка скерована до всіх і не відкидає нікого: «Так, Господи!» — мовляв, мені відоме це прислів’я, проте скажу щось інше, що ношу у моєму серці: «Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх».

Можемо припустити, що в цьому моменті в серці Ісуса прозвучало глибоке схвалення і навіть продовження цієї фрази, яке Він міг би скерувати до апостолів: «Так, це — саме те, про що мені ідеться, бо тут, мої апостоли і учні, — хтось незрівнянно більший, ніж щеня, тут перед нами — жива людина, ваша сестра, дитина Божа, що страждає».

Як не згадати при цій нагоді подібну ситуацію, коли Ісус ось так докорив «начальникам синагоги», які обурювалися, що Він в суботу оздоровив скорчену жінку: «Лицеміри! Чи кожний з вас не відв’язує свого вола або осла від ясел і не веде його поїти? Цю ж жінку, дочку Авраама, що її сатана зв’язав ось вісімнадцять років, не треба було від цих узів звільнити в день суботній?» (Лк. 13, 15–16). Тоді Ісус виходив поза межі мертвих релігійних приписів, долаючи їх Божою любов’ю. Те саме робить і тепер — виходить поза вузькі рамки ексклюзивістського мислення свого народу, щоб показати універсальність, всеохопність Божої любові.

Саме про дар такої всеохопної любові нам слід молитися у світлі нинішнього Слова Божого, любові, яка скеровується в першу чергу до найближчих і найрідніших — до членів власного роду і народу, а відтак іде далі, огортаючи собою «чужих», «далеких», а навіть ворогів. Саме віра, чинна такою євангельською любов’ю, вважається в очах Ісуса «великою», правдивою, такою, що провадить до зцілення і до спасіння нашого і тих, кого ми носимо в своїх серцях.

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та Скандинавії