СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВід підпілля до сьогодення: серце, віддане Церкві й Україні
Про життя та працю архиєпископа і митрополита Івано-Франківського владики Володимира Війтишина на Христовій ниві читайте у нашому матеріалі у день його 65-літнього ювілею.
Народився майбутній митрополит Івано-Франківський 9 листопада 1959 року в селі Демидівка, Гайсинського району, Вінницької області. У часи його дитинства у Галичині були переслідування, тож молоді батьки Іван та Павліна виїхали на Схід України. Потім вони повернулися на малу батьківщину, звідки походить увесь рід, — у с. Летяче, Заліщицького району, Тернопільської області.
Діти по-особливому любили свого дідуся по маминій лінії — Михайла Гапина, бо саме він навчив їх молитися. «У великих чорних окулярах, з молитвенником у шкіряній оправі, щоранку та щовечора він молився». А після молитви дідусь розповідав онукам історію України та Української Греко-Католицької Церкви. Дідусь Михайло Васильович показував онукам гори Карпати, які було видно в гарну погоду, а також Івано-Франківщину — з другої сторони Дністра. Мамин батько мав два млини на ріці, а радянська влада їх конфіскувала. Власне, тому молоде подружжя Війтишинів виїхало на Вінниччину, щоб їх не забрали у сибір.
Великий вплив на становлення особистості майбутнього митрополита мала саме родина — працьовита й любляча, яка прищеплювала християнські цінності. Дідусь роз’яснював онукам про священство, зазначаючи, яке це велике служіння. Казав, що хто обрав таку дорогу, то зраджувати не можна. Пояснював, що Церква має багато мучеників, починаючи від Ісуса Христа. А на Святвечір завжди мав якесь напутнє слово. Дитинство Володимира Війтишина припало на часи Радянського Союзу, де Церква була переслідувана. Юного школяра завжди цікавило, чому в їхній оселі та сусідських будинках були ікони, а вже у школі їх не було. На їхньому місці були портрети Леніна та Маркса. У селі Летяче храм був зачинений, але люди приходили молитися, бо підробили ключі. Священника в селі не було, тільки дяк читав ті частини Літургії, які можна було служити. Проте у будинку Війтишиних завжди слухали богослужіння з Ватикану по радіо. Батьки казали дітям, що вислухати Літургію по радіо — це так, ніби побувати в храмі. Її в ті часи служили тоді ще отці Софрон Мудрий, Мирослав Марусин та Мирослав Любачівський.
Родина була «неблагонадійною» за радянських часів. За ними дивились «очі». Співробітники КДБ викликали старшокласника Володимира Війтишина на виховні розмови, намагались залякати. Одного разу кадебісти прийшли до будинку, вилізли взутими на ліжко і познімали всі образи. Це робили серед білого дня, щоб сусіди бачили й боялись. Для матері Павліни це було великим тягарем. Та вона не мовчала: «Чому забираєте ікони?». «Бо вони націоналістичні, мають сині й жовті кольори», — вигукнув кадебіст. «Тоді заберіть сонце з неба, бо воно жовте, і небо, бо воно синє, і веселку зніміть, бо й вона жовто-блакитна». Тоді мужня жінка подала скаргу в сільську раду й домоглась, щоб ікони повернули. Коли образи привезли, то Павліна Михайлівна несла їх додому, високо піднявши, щоб усі в Летячому бачили, що влада не перемогла Бога.
Пам’ятаючи та плекаючи приклад цінності української сім’ї, архиєрей завжди каже священникам, що кожен батько-робітник рано встає і йде на працю аж до вечора, щоби утримати сім’ю. А духовні особи мають від ранку до вечора молитися за цих людей, щоби благословити їхню працю, їхні родини, щоб люди не відходили від Церкви. Тоді будуть здорові українські родини, буде здорова держава, буде здоровий народ.
Початкову освіту владика здобув у с. Летяче, неповну середню освіту отримував у с. Струсів, Теребовлянського району, Тернопільської області, а цілковито здобув у с. Дорогичівка, Заліщицького району, Тернопільської області. Після закінчення середньої школи навчався у підпільній семінарії, але навчання був змушений перервати на час служби в армії (1978–1980 роки). У 1982 році закінчив навчання.
27 травня 1982 року митрополит Володимир отримав ієрейські свячення із рук владики Павла Василика. У часи підпілля здійснював душпастирську діяльність у багатьох місцевостях Тернопільської та Івано-Франківської областей.
4 серпня 1987 року, з ініціативи та під проводом владики Павла Василика, разом з декількома священиками та мирянами тоді ще отець Володимир Війтишин підписав Заяву про вихід УГКЦ з підпілля. Цей документ було передано Святішому Отцеві Іванові Павлові ІІ та Президентові СРСР Михайлові Горбачову. 16 травня 1989 року, напередодні з’їзду народних депутатів СРСР, Владика Володимир Війтишин був членом делегації до москви за легалізацію підпільної УГКЦ (у делегацію також входили єпископи Филимон Курчаба, Павло Василик, Софрон Дмитерко, отці Григорій Сімкайло та Ігор Возняк).
Ось як про цей героїчний період нашої Церкви згадує сам владика Володимир: «Часи комуністичної „перестройки і гласності“ за Горбачова греко-католицькі владики й священство розуміли, що нашій Церкві потрібно голосно заявити усьому світові про своє існування, щоб роздерти комуністичну „залізну завісу“, яка відділяла нас від цивілізованого світу. Так появилась заява 4 серпня 1987 року про вихід УГКЦ з підпілля частини єпископів, священства й вірних, щоб на випадок арештів не обезголовити нашу Церкву і щоб друга частина єпископату і священства в Україні могла продовжувати служіння своєму народові й Богові. Іншою доброю нагодою в часі декларування гласності й свободи совісті комуністичною владою совєтського союзу стало святкування 1000-ліття християнства. З одного боку, совєтська влада вкупі з московським патріархатом руской Церкві заявляла, що вони є єдиними спадкоємцями „Кієвской Русі“, а насправді УГКЦ й надалі залишалася в підпіллі».
«Згодом, щоб подолати цю дволичність, делегація єпископів і священства катакомбної УГКЦ вирушила до столиці Союзу. Це не була проста поїздка: ми поїхали в Москву з відповідними зібраними підписами наших єпископів, священства, монахів і монахинь та вірних, щоб домогтися від радянської влади легалізації і реєстрації УГКЦ. У ті часи така постава УГКЦ стала, напевно, єдиною реальною опозицією до „керівної і спрямовуючої сили СРСР“ — компартії союзу. За цих умов планувалось добитися особистої зустрічі з генсеком компартії Горбачовим, але коли ми приїхали в Москву, виявилося, що він відбув з візитом до Китаю. Коли ж ми прийшли в приймальню Центрального комітету КПРС, нас ніхто не захотів прийняти і ніхто з урядовців не захотів з нами проводити будь-якої зустрічі. Мовляв, „ми вас не можемо прийняти як представників УГКЦ, бо її немає, бо ви саморозпустились, лишень можемо прийняти як громадян СРСР“. Навіть чути не хотіли про прийняття й офіційну реєстрацію наших заяв і вимог. По короткій нараді владики і священики вирішили: якщо до 5-ї години вечора нас не приймають, ми оголошуємо в приймальні голодівку. Звичайно, нас швидко обступило велике число представників КГБ та інших органів, фотографували, переконували, але ми залишались стояти на своєму. Нас, напевно, врятувало від арешту те, що на нас звернули увагу ряд закордонних журналістів ще перед тим, як ми зайшли до приймальні. Вже за кілька годин вони почали вести репортажі на західних радіостанціях „Свободи“ й „Голосу Америки“ про те, що єпископи й священики підпільної УГКЦ розпочали голодівку за легалізацію своєї Церкви. Втім, ми також розуміли: підходить кінець робочого дня, приміщення будуть закривати й під тим приводом нас можуть забрати в зовсім інше місце. Тоді наша делегація єпископів і священства вийшла на красную площу, яка була переповнена комуністичною атрибутикою, де стояв почесний караул біля мавзолею Лєніна із довгою колоною заблуканих душ до нього й від нього. Оскільки владики й священики — всі були в єпископських накидках і рясах з панагіями та хрестами, то можна лишень собі уявити, яке тоді ми враження справили на комуністичну владу червоної москви, а разом з ними — й на іноземців…».
«А тим часом вірні УГКЦ Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопілля, Закарпаття, коли почули „ворожі голоси“ з-за кордону, що їхні єпископи і священики, які їх сповідали, причащали, хрестили їхніх дітей й давали їм шлюби, оголосили голодівку в москві, то найбезстрашніші з них разом зі священиками й монахинями швидко спакували найнеобхідніше у валізи й поїхали їх підтримати. Так самосвідомість і самоорганізація, а головне — жертовність галичан, які найкраще проявляють себе в критичних періодах української історії, знову дали про себе знати. В такий спосіб продовжилась безстрокова голодівка священства й вірних за легалізацію УГКЦ на Арбаті. І сьогодні, по 25 роках, постава тих простих людей, готових відкрито й гідно постояти за віру батьків і прадідів проти наймогутнішої атеїстичної держави тих часів, в мене викликає глибоку повагу й зворушення. Для мене вони направду святі люди, яких безнастанні ревні молитви привели до легалізації нашої Церкви й реєстрації в СРСР перших громад греко-католиків у грудні того ж 1989 року. А до незалежності України ще залишалося п’ять довгих років», — згадуватиме пізніше владика Володимир.
Підписання знаменитої Заяви про вихід УГКЦ з підпілля, поїздка до москви з вимогою легалізації Церкви, голодування на красній площі — все це свідчить про безкомпромісну віру і відвагу архиєпископа і митрополита Івано-Франківського.
Після виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля архиєрей продовжив вивчати богослов’я: спочатку навчався в Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституті, відтак — у Люблінському католицькому університеті, де у 2002 році отримав ліцензіат з пасторальної теології.
З 1990 року — парох і декан Тлумача, з 1997 року — економ Коломийсько-Чернівецької єпархії. Протягом цього часу був також судовим вікарієм та членом Колегії консультантів. 13 травня 2003 року папа Іван Павло ІІ номінував о. мітр. Володимира Війтишина єпископом-коад’ютором Коломийсько-Чернівецької єпархії. Чин Архиєрейської хіротонії 15 липня 2003 року здійснив Глава УГКЦ блаженніший Любомир Гузар. Співсвятителями були владики Павло Василик та Софрон Мудрий.
Після смерті єпископа Коломийсько-Чернівецького Павла Василика 12 грудня 2004 року єпископ Володимир Війтишин, згідно з приписами Кодексу Канонів Східних Церков, успадкував престол Коломийсько-Чернівецької єпархії, ставши правлячим архиєреєм Коломийсько-Чернівецьким, і виконував ці обов’язки до червня 2005 року.
11 липня 2005 року Святішим Отцем папою Римським Венедиктом XVI було задоволено прохання владики Софрона Мудрого про його емеритуру. Тому 2 червня 2005 року Верховний Архиєпископ Любомир Гузар, за згодою Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, призначив владику Володимира Війтишина єпископом Івано-Франківським. 12 липня 2005 року відбулася інтронізація нового єпарха Володимира на місце емеритованого Софрона Мудрого, ЧСВВ.
13 грудня 2011 року, у день святого Андрія Первозванного, Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав Шевчук, вслід за Львівською митрополією, проголосив утворення Івано-Франківської митрополії УГКЦ і ввів на престол її першого митрополита — владику Володимира Війтишина.
Від підпільного душпастиря до керівника великої митрополії — шлях владики Володимира Війтишина є свідченням незламності духу та відданості Церкві. Його життя — це жива історія боротьби за віру, за право вільно сповідувати свою Церкву. Сьогодні, очолюючи Івано-Франківську митрополію, владика продовжує служити своєму народові, передаючи молодим поколінням багатий досвід і незламну віру. Його постать є символом не лише для Української Греко-Католицької Церкви, а й для всієї України, нагадуючи про важливість збереження національної ідентичності та духовних цінностей.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
