СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Вічне життя можемо осягнути лише йдучи життєвим шляхом за Ісусом», — владика Тарас Сеньків
«У питанні нашого спасіння йому не існує жодної альтернативи. Віра у воскресіння та вічне життя або є, або не є вірою, але самообманом. Все залежить від того, наскільки вона є конститутивною основою для усіх наший помислів, діянь та прагнень. Стикаючись з цією правдою ми нераз буваємо засмученими, бо в глибині сумління усвідомлюємо, що маємо зробити радикальний вибір. А для цього маємо стати свобідними. Свобідними не тільки «від чогось», але передовсім «для Бога»». Про це говорив владика Тарас Сеньків, єпарх Стрийський, під час проповіді у XII неділю після Зіслання Святого Духа, роздумуючи над євангельським уривком про розмову багатого юнака із Ісусом Христом.
«І він відійшов засмучений». Історія розмови Ісуса з юнаком, який хотів осягнути вічне життя, скриває у собі багато важливих тем, і може викликати у нас різні почуття: від співчуття до осудження. Але станьмо подумки самі на його місце, бо і ми хочемо осягнути вічне життя. Ісус пропонує юнаку зректися всіх багатств, які він має зараз у своєму праведному житті, і йти за ним.
Людина, «свобідна для» Бога
Не важливо, що та скільки ми чогось маємо. Кожен, без огляду на достатки та суспільну роль, має впродовж земного життя щось для себе винятково цінне, але що в нас конкурує з перспективою вічності. Важливо те, що Ісус хоче, щоб ми звільнилися від влади таких речей, ідей, осіб, без яких ми не уявляємо свого життя, або залежні настільки, що не припускаємо альтернативи.
Можемо сказати, що центром євангельського діалогу Ісуса та юнака є тема свободи. Однак не лише його «свободи від» неволі багатства, без якого він не бачив для себе перспективи навіть у вічному житті, але «свободи для» того, щоб належати Богу: йти за Ісусом до кінця. Вічне життя починається з нашої цілковитої приналежності Христу. Воно є рушійною та творчою могутністю віри, і не припускає присутності у нашому житті якоїсь дочасної, навіть найбільш благородної альтернативи щодо Божої влади над нами. Свобода є першим даром Творця людині, створеній на його образ. Тому вона стає справді подібною до нього тоді, коли є свобідною «для нього».
Христос не осуджує багатства
Смуток юнака спонукує запитати: а яке «вічне життя» власне він хотів осягнути? Виглядає, що він уявляв його як ідеал свого особистого непроминаючого комфорту. Був цілковито зосереджений на себе, та на досягнуту власними зусиллями особисту праведність. Пропозиція позбутися багатства цей ідеал зруйнувала.
Ісус не осуджував багатство як таке, але вказував на нього, як на перешкоду, котра грозить особистій свободі, та може стати джерелом егоїзму. Тому в банальному роздаванні своїх багатств бідним об’являється не тільки благородство милосердя, але для отримувачів криється і небезпека заразитися хворобою жадності та егоїзму. Бо важливим є не те «щось», котре якимось чином посідає людина, але те «щось», якому вона дозволяє окупувати центр свого серця та стати змістом життя.
Усі здобутки для осягнення вічного життя
Апостоли теж заявили, що ради Христа опустили усе. Для них Ісус став здійсненням пророцтв, сповненням їх месіянських очікувань у відновленні Царства Ізраїля. Однак Ісус говорить про Царство Боже, яке вже розпочалося його приходом на землю. У ньому є здійснення обіцяного універсального спасіння людини, яке завершиться її воскресінням до небесної слави та вічного життям у Бозі. Однак, апостоли Христа не розуміють, та намагаються його слова зредукувати на земні категорії та обставини. Вони не далеко відстали від мрій юнака. Лише пережита ними трагедія Голгофи, а опісля зустріч з Воскреслим та вилиття Святого Духа, відкрили їм справжнє розуміння «вічного життя» як блаженного пізнання Єдиного Бога Отця та того, кого він послав — Ісуса Христа.
Тому усі благородні здобутки людини мають служити їй в дорозі туземного життя для єдиної цілі: осягнути вічне життя, прославляючи Бога своєю любов’ю, змістом якої є «жити для Бога та інших». З цього погляду Христові слова: «роздай своє багатство бідним», неможливо відділити від його запрошення: «йди за мною».
Сьогодні всі шляхетні зусилля, спрямовані на допомогу всякого роду потребуючим людям, називаємо філантропією. Однак вона досягає своєї власної цілі лише тоді, коли будується на фундаментальному прагненні осягнути вічне життя як тими, хто її чинить, та і тими, хто є адресатами проказаного милосердя. Інакше вона є замкнутим циклом людських зусиль у пошуку способів відновлення у світі універсальної справедливості, яку одночасно ті ж самі люди постійно нищать.
Мало називатися християнами, потрібно ними бути
Вічне життя можемо осягнути лише йдучи життєвим шляхом за Ісусом. А йти за ним будемо здатні лише будучи свобідними. Тому мало називатися християнами, потрібно ними бути. Віра у воскресіння та вічне життя не може бути абстрактною, але за усіх обставин стати для нас фундаментом непохитної життєвої позиції та єдиним джерелом натхнення безкомпромісної вірності Христовій Правді. «Боже слово — живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча: воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та кістяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця» (Єв 4, 12).
У питанні нашого спасіння йому не існує жодної альтернативи. Віра у воскресіння та вічне життя або є, або не є вірою, але самообманом. Все залежить від того, наскільки вона є конститутивною основою для усіх наший помислів, діянь та прагнень. Стикаючись з цією правдою ми нераз буваємо засмученими, бо в глибині сумління усвідомлюємо, що маємо зробити радикальний вибір. А для цього маємо стати свобідними. Свобідними не тільки «від чогось», але передовсім «для Бога». Справжня неволя має передовсім духовний вимір. Тому центром християнської боротьби за досконалість є змагання за свободу. Це не лише протистояння рабській залежності від різних гріхів, але і кожній прив’язаності до цілком добрих, але проминаючих дійсностей світу, які окупують перше місце у нашому серці та житті. Місце, яке по праву належить лише Богові, який є нашим вічним життям. Амінь.
єпарх Стрийський
