СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиУГКЦ у Парагваї: Наші батьки багато бідували, але лишили нам українську культуру
Подорожуючи нашими парафіями по всьому світу, водночас виникає безліч різних думок: і як же сюди наших людей життя занесло, як більше ніж сто років можна зберігати віру своїх предків, мову, культуру, та і навіщо їм це десь там за 12 тисяч кілометрів від України…
Саме такі думки виникають, коли дивимося сюжет «Живого ТБ» про життя вірних Української Греко-Католицької Церкви в Парагваї.
Республіка Парагвай розташована у Південній Америці між Бразилією, Аргентиною і Болівією. Це 12 тисяч кілометрів через Атлантичний океан від столиці України.
У Парагваї, на іншій півкулі Землі, вирує українське духовне життя, яке об’єднує тут парафія Введення в храм Пресвятої Богородиці в Енкарнасьйоні.
Українці прибули сюди майже сто років тому в пошуках кращого життя, та спершу їхнє життя було на виживання.
Марія Кривінська-Ляшукова розповідає:
«Мій батько Володимир Кривінський мав 12 років як приїхав сюди з України. Тут не було чистої землі, були тільки ліси, в яких жили різні небезпечні звірі. Тому спершу хати робили на деревах, бо боялися».
Катерина Шостак:
«Тато з мамою брали таке велике листя, яке є в Парагваї, і робили з них дах, аби на них дуже дощ не капав».
Потім люди почали рубати ліс і засаджувати землю.
Люди трималися між собою в спільноті, були дуже згуртовані. Збиралися вечорами, співали, молилися разом. І на таких посиденьках вирішили, що їм потрібна церква.
Отець Володимир Філіпов, парох парафії Введення в храм Пресвятої Богородиці, Енкарнасьйон.
«Ця парафія народилася в 1975 році. Було тяжко це збудувати. Але не тяжко для тих, хто хоче…»
Тут зберегли всі традиції, які родини привезли з України.
У Енкарнасьйоні парафія налічує до 270 родин. Багато людей, які не є українцями, полюбили наш обряд. Також є багато мішаних подружжів, які родинами приходять до храму.
Отець тут служить уже 25 років. Відчувається, що він зі своїми парафіянами як одне ціле.
Марія Кудик відзначає:
«У будь-яку годину, яку ми його закличемо, коли хтось слабий, він прийде. Чи як нам щось дуже треба… Це наша найперша рука».
Українці в Парагваї переважно живуть у селах, які тут називають колоніями і багатьох з яких вірні знайшли ресурс на зведення невеликих церков. Долати десятки кілометрів між цими колоніями — це вже звична справа для священника в Парагваї. Але кожна з десяти церков щомісяця має Службу Божу.
Та вірні не були б вірними, якби молилися тільки раз на місяць. Тому коли нема священника, люди самі сходяться.
Марія Кривінська-Ляшукова:
«Ми самі сюди приходимо, молимося. Засідаємо і думаємо, що можемо поліпшити в церкві».
Здебільшого люди тут займаються фермерством. Розводять худобу, свині, кури. І так заробляють свій щоденний хліб.
Пан Петро Кудик перейняв господарство батька:
«Мої тато були тутка, жили тутка. І ми тут уже 41 рік. Лишилися у старому гнізді. Маємо худому. Сіємо 169 гектарів пшениці, сою, кукурудзу. І ще маємо 47 гектарів лісу. Ось зібрали пшеницю і посіяли сою. А ще вирощують „мадйогу“ — це так, як європейська картопля».
Священник відзначає, що тут люди мусять багато працювати, але роботи не бояться.
Пані Марія:
«Тут земля прекрасна, дуже врожайна. Аби тільки хотілося працювати. Оце наш город. Маємо капусту, салат, уже огірки зійшли. Є мелони (диня). Мама розказували, що в Україні мали сади. Ми так само тут тримаємося того звичаю».
«Оце — дуб з України. Моєї сестри син їздив в Україну і привіз насіння. Я посадила і він мені зійшов. Плануємо збудувати український салон, я хочу посадити цей дуб там як символ українців».
«Ми тут далеко від України, — розповідає парафіянин, — але мову зберегли. Мене батьки навчили, а я вчу своїх дітей. Моя жінка не є з українок. Вона — парагвайка. Але ми тримаємо мову».
Отець Володимир розповідає, що колись тут навіть не мали букварів. Перші букварі якось привозили катехитки. Але якщо буквар порвався, то іншого не було.
«Але сьогодні ми щодня в контакті з Україною. Наші парафіяни по два-три рази на рік їдуть в Україну».
Марія Кудик:
«Ми маємо українського єпископа, українських катехиток, українського священника. Я кажу, то вже ліпше не може бути. Ми тут маємо велику силу».
Українці тут показали себе не тільки як добрі хлібороби, але і як люди науки.
Священник:
«Ми маємо адвокатів, депутатів, які працюють у Парагвайському уряді. Є лікарі, професори».
Антоніо Криничний, професор, декан Парагвайського національного університету:
«Мої тато, мама були маленькі, коли приїхали до Парагваю. Вони тяжко працювали, багато бідували. Але вони нам лишили українську культуру. Ми тут так само їмо борщ, вареники. Не всі багаті, але всі весело, гарно працюють».
«Пишаємося, що ми є з українських родин і можемо тут працювати».
Отець Володимир:
«Ми стараємося, щоб наші молоді люди були ревні, правдиві християни і щоб наше майбутнє покоління вміло зберігати свою мову, культуру, традиції, обряд, щоби наша Церква тут, у Парагваї, і далі процвітала».
За матеріалами Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
