СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиУчень Духа, сподвижник Слова: отець Маркіян Шашкевич
Вчора, 7 червня 2023 року, виповнилося 180 років із дня відходу до вічності отця Маркіяна Шашеквича — письменника, поета, духовного просвітителя, натхненника національного пробудження Галичини.
Постать «українського пророка» — «Будителя» — через 180 років після його смерті — майже легендарна. А водночас — майже невідома. Коротко окреслити його життєвий шлях можна основними віхами — народився 6 листопада 1811 року в с. Підлисся на Золочівщині, навчався у початковій школі в Білому Камені, міській нормальній школі та домініканській гімназії у Львові, Бережанській гімназії, був вільним слухачем Львівського університету; пізніше навчався у Львівській духовній семінарії Святого Духа, яку закінчив у 1838 році. Очолив «Руську трійцю» — галицьке літературне угруповання, що з кінця 1820-х років розпочало на західно-українських землях національно-культурне відродження; ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Виступав за рівноправність української мови з польською, під час навчання в семінарії вперше виголосив публічну проповідь українською мовою. Після священничого рукоположення служив на парафіях Львівщини — в Гумничах, Нестаничах, згодом — Новосілках, де 7 червня 1843 року відійшов до вічності, хворіючи на туберкульоз.
Але якщо кожен із цих кроків розглянути уважніше, то перед нами відкриється інша, значно глибша постать, непересічна особистість митця, прогресивного мислителя і жертовного служителя. Священник, що здобув сан після нелегкого шляху семінарійного навчання (яке з перервами тривало близько десяти років), міг стати звичайним єгомостем на сільській парафії; але діяльний і творчий дух рухав ним задля вищої мети. Зачинатель нової української літератури в Галичині, релігійний та культурно-громадський діяч, перший у нових часах речник відродження західноукраїнських (галицьких) земель — Маркіян Шашкевич став найпалкішим у своєму часі служителем Слова, яким кликав за собою багатьох. Значення цього покликання неможливо переоцінити.
«В Галичині перший Маркіян Шашкевич ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних чувств. І бризнула струя живого слова і живої народної літератури…» — цитує Наталію Кобринську на своїй фейсбук-сторінці науковець і яскравий діяч у громадському й церковному житті Львова Зенон Боровець. І додає: «Подібно як рибалки, що стали Христовими апостолами і словом своїм струснули старим світом, так і Маркіян замість стати пересічним провінційним священиком став апостолом національного пробудження і струснув свідомістю мільйонів русинів-українців».
Але вся діяльність Шашкевича — його творчість і слава, на жаль, здобута посмертно, — є плодом Слова, яке для молодого семінариста, а відтак священника, було єдиним орієнтиром. І то Слово рідне; на захист української — руської, як сам її називав — мови Маркіян Шашкевич скерував усі свої зусилля, почавши із безпрецедентного кроку — виголошення проповіді українською мовою з амвону Собору святого Юра — через численні статті, переклади (в тому числі й Святого Письма) та оригінальні твори — до заснування «Руської Трійці» та видання свого magnum opus — «Русалки Дністрової».
«Не журися, Русалочко з-над Дністра, що-сь неприбрана, в наряді, який від природи і простодушного і добросердного народу твойого приймилась, стаєш перед твоїми сестрицями. Вони добрі, вибачать ти, приймуть тя і прикрасять», — у передмові до легендарного альманаху писав Шашкевич. І це слово благословило його: «Русалка», яку прирекли на смерть, вижила. І живе досі, майже два століття тому ставши фундаментом переродженню мови, новим її ликом. «Судило нам ся посліднім бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюють і єстли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однако ж язик і хороша душа руська була серед слов’янщини, як чиста сльоза дівоча в долоні серафима», — журився Шашкевич; а тим часом, можливо, й не усвідомлюючи того, став тим новим співцем «сльози в долоні серафима».
«Новим був дух Шашкевичевої поезії — свіжий і оригінальний; новим був той її індивідуальний, суб’єктивний характер, що дає нам можність із-за кождого твору, із-за кождого стиха бачити особистість поета, його симпатичну вдачу і щире серце», — аналізує творчість о. Маркіяна Іван Франко у статті «М. Шашкевич і галицько-руська література». «В Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії XIX віку; давня „мова богів“, як колись називано поезію, тут сталася кристалізованою, очищеною мовою людського серця, зверненою безпосередньо до сердець усіх інших людей». І справді: творча спадщина Маркіяна Шашкевича — зовсім крихітна; а водночас не подібна ні на що до того — і також опісля. У ній дух митця проявляється у пошуку й боротьбі, які ознаменовують усе його життя. У ній же — глибока віра, непересічний трепет віри в Бога — і любові до рідної мови і рідного краю. «Віра серця мого, як Бескид, твердо постановилась на любові; смуток твій знидіє, а радость сліди єго позмітає, а сумна північ буде ясним полуднем — і звеселишся, а око твоє заблищить зірничкою в бурній пітьмі життя твоєго, і огорнешся зоревою свитою тихомиря, і линяєт над тобою милость божая, бо надія із серця твого не втікла, — бо хто яко бог!» — промовляє о. Маркіян Шашкевич у «Псалмах Русланових», а тоді з болем додає: «Сполошиш ми долю і проженеш щастя, день ми споморочиш, і світ ми западе, нуждов мя вдариш і нашлеш ми злидні, світ ми спустіє і йме ворогувати, знидіє радость і плач мя огорне, туга ми ранком і вечером журба, і ніч ми не сонна і горьовання з сонцем, вирвеш ми очі і душу ми вирвеш: а не возьмеш милості і віри не возьмеш, а не видреш любові і віри не видреш, бо руське ми серце та й віра руська».
І разом з тим він — жива людина, повна сумнівів, переживань і щирої любові. Неймовірно зворушливі рядки листа до дружини Юлії відкривають зворушливу постать не гучномовного «Будителя», а сердечного ієрея і люблячого чоловіка, що творив хіба силою серця: «… Від неділі я слуга божого вівтаря і хочу і прагну бути вірним, старанним і невсипущим, як ті дівиці у святому євангелії, які не сплять і очікують жениха. Прошу тебе, благаю тебе, єднай рано і ввечері свої побожні із повного серця твого випливаючі молитви з моїми гарячими молитвами, аби мене, вірного слугу свого, бог підтримати зволив і аби, подавши нам руку свою всемогутню, запровадив нас до храму благословенних і примістив нас біля підніжка трону свого нерозлучених… Цілую тебе, дорога Юлю, ти знаєш, як щиро. Кохай мене, як я тебе кохаю, і буду я щасливий, і ти будеш щаслива, бо я тим самим щасливий, що тебе кохаю».
«Слава М. Шашкевича як Пробудителя національної свідомости та зачинателя нової української літератури в Галичині почала ширитись після його смерті, а пророче слово не змовкає і сьогодні. В радянські часи на матірних українських землях воно стримувало українців від тотальної русифікації, а на еміграції зупиняло процеси асиміляції. То ж недарма Маркіяна Шашкевича вважають „Подвижником і Провісником відродження Галицької і всієї України“», — пише Зенон Боровець. І справді: у 180-ті роковини смерті можна згадати, що помер о. Маркіян від тяжкої хвороби у неповних 32 роки у злиднях; „просвітитель Галичини“ віддав усю свою життєву снагу на справу Духа і Слова, але залишився беззахисним перед обставинами буденності. Що ми тепер можемо зробити для його пам’яті? Вулиці, сквери і школи імені Шашкевича — це сторінки історії; але що найцінніше — зберегти Слово, яким він жив. Чи, точніше, Слово, яке його створило — покликало собі і запалило вогнем, який через нього пробудив цілий народ і не згас донині.
За матеріалами Марії ЦьомикПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
