«У немочі бачити нагоду зустрічі з Христом». Послання Папи Франциска на 33-й День хворого

ПОСЛАННЯ

Папи Франциска на 33-й Всесвітній день хворого

«У НЕМОЧІ БАЧИТИ НАГОДУ ЗУСТРІЧІ З ХРИСТОМ»

Дорогі брати і сестри,

33-й Всесвітній день хворого ми відзначаємо у Ювілейному 2025 році, в якому Церква запрошує нас стати «паломниками надії». Тут нас супроводжує Боже слово і через святого апостола Павла пропонує нам підбадьорююче послання: «Надія не розчаровує» (Рим 5, 5); справді, вона скріплює нас у випробуванні.

Це слова, які дають розраду, але вони можуть викликати певні запитання, особливо у тих, хто страждає. Наприклад: як залишатися сильними, коли нас торкнулися серйозні недуги, які роблять нас недієздатними, в той час як лікування вимагає коштів, що перевищують наші можливості? Як чинити, коли окрім свого страждання, ми бачимо страждання тих, хто нас любить і почувається безсилим допомогти? В таких обставинах відчуваємо потребу в підтримці, що є більшою від нас: ми потребуємо допомоги Бога, Його благодаті, Його Провидіння, нам потрібна та сила, що є даром Святого Духа (пор. Катехизм Католицької Церкви, 1808).

Зупинімося на мить, щоб роздумати про присутність Бога поруч з тими, хто страждає, з перспективи трьох різних аспектів: зустрічі, дару, ділення.

1. Зустріч. Коли Ісус посилає сімдесят двох учнів на місію (пор. Лк 10,1–9), Він закликає їх говорити хворим: «Наблизилося до вас Царство Боже» (Лк, 10, 9). Тобто Він просить їх допомагати побачити навіть у немочі, якою б болючою і важкою для розуміння вона не була, можливість зустрічі з Господом. Дійсно, у часи хвороби, якщо, з одного боку, ми відчуваємо всю нашу неміч як створіння — фізичну, психологічну і духовну, — то з іншого боку, досвідчуємо близькість і співчуття Бога, який в Ісусі розділив наші страждання. Він не залишає нас і часто дивує нас даром витривалості, якої ми не очікували і якої ніколи не змогли б досягти самотужки.

Тоді хвороба стає нагодою для зустрічі, яка нас перемінює, вона стає відкриттям непохитної скелі, за яку можемо триматися, щоб протистояти життєвим бурям, стає досвідом, який навіть ціною великих жертв робить нас сильнішими, тому що допомагає усвідомити, що ми не самі. Ось чому кажуть, що біль завжди несе з собою таїнство спасіння, бо дозволяє відчути близьку і реальну розраду, яка походить від Бога, настільки, що ми «пізнаємо повноту Євангелія з усіма його обітницями і його життям» (св. Іван Павло II, Звернення до молоді, Новий Орлеан, 12 вересня 1987 р.).

2. Це підводить нас до другого аспекту: дару. Ніколи ми не усвідомлюємо так глибоко, як у стражданні, що вся надія походить від Господа, а тому є насамперед даром, який ми повинні прийняти і плекати, «залишаючись вірними Божій вірності», як написала Мадлен Дельбрель у своєму гарному вислові (пор. «La speranza è una luce nella notte», Città del Vaticano 2024, Передмова).

Адже лише у Христовому воскресінні кожна наша доля знаходить своє місце в безмежному горизонті вічності. Тільки в Христовому пасхальному таїнстві ми отримуємо впевненість, що «ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любові» (Рм 8, 38–39). Ця «велика надія» є джерелом усіх тих маленьких проблисків світла, які допомагають нам долати життєві випробування та перешкоди (пор. Бенедикт XVI, Spe Salvi, 27, 31). Але крім цього, Воскреслий Ісус також крокує разом з нами і стає нашим супутником, як це було з учнями на шляху до Емаусу (пор. Лк 24,13–53). Подібно до них, ми можемо розділити з Ним свою розгубленість, своє хвилювання і свої розчарування, можемо слухати Його слово, яке просвічує нас і зігріває наші серця. Як і вони, ми можемо розпізнати Його присутнього в ламанні хліба і, таким чином, навіть у сьогоденні відчути ту «більшу реальність», яка, наближаючись до нас, відновлює нашу відвагу і впевненість.

3. І так підходимо до третього аспекту — ділення. Місця, де ми страждаємо, часто є місцями, де ми ділимося чимось одні з одними і збагачуємо один одного. Скільки разів, перебуваючи біля ліжка хворої людини, ми вчимося надіятися! Скільки разів, стоячи поруч з тими, хто страждає, вчимося вірити! Скільки разів, схиляючись над потребуючими, ми відкриваємо для себе любов! Ми усвідомлюємо, що ми є «ангелами» надії, Божими посланцями одні для одних, ми всі: хворі, лікарі, медсестри, родичі, друзі, священики, богопосвячені особи; де б ми не були: в сім’ях, клініках, будинках для людей похилого віку, лікарнях і медичних закладах.

І важливо навчитися усвідомлювати красу і значення цих сповнених благодаті зустрічей, навчитися занотовувати їх у своїй душі, щоб не забути: зберігати в серці добру усмішку медпрацівника, вдячний і довірливий погляд пацієнта, розуміюче і турботливе обличчя лікаря або волонтера, тривожне і сповнене очікування обличчя дружини чи чоловіка, дитини, онука чи дорогого друга. Все це — промені світла, які варто цінувати; навіть у темряві випробувань вони надають нам сили, водночас навчаючи нас глибшого сенсу життя, який полягає в любові та близькості (пор. Лк 10,25–37).

Дорогі хворі, дорогі брати і сестри, що піклуєтеся про стражденних, у цьому Ювілеї ви відіграєте особливу роль. Насправді, те, що ви прямуєте разом, є знаком для всіх, «піснею людської гідності, піснею надії» (Spes non confundit, 11). Її звуки лунають далеко за межами лікарняних палат і ліжок, в яких ви перебуваєте, надихаючи і заохочуючи «взаємодію всього суспільства» (там же) в любові, в гармонії, яку іноді важко реалізувати, але саме тому вона прекрасна і сильна, здатна нести світло і тепло туди, де вони найбільше потрібні.

Вся Церква дякує вам за це! Я теж дякую і молюся за вас, ввіряючи вас Марії, Цілительці Хворих, словами, якими так багато братів і сестер звертаються до Неї в потребі:

Під Твій захист прибігаємо, Пресвята Богородице Діво.
Благаннями нашими не погорди в потребах наших,
але від усяких небезпек нас визволи, Діво преславна і благословенна.

Благословляю вас, разом з вашими сім’ями і рідними, і прошу вас: будь ласка, не забувайте молитися за мене.

† ФРАНЦИСК