СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«У напрямку сходу Сонця»: In memoriam. Владика Василь Медвіт
«Владика Василь був тільки людиною. Мав свої слабкості. Але був теж людиною з великою покорою, терпеливістю та людиною сильною у терпінні, особливо в останньому періоді його життя, коли був практично прикований до ліжка та повністю залежний від других осіб. Не було однак чути з його боку жодного нарікання, бунту чи спротиву», — мовив про нього владика Володимир Ющак.
Дитинство
Майбутній владика Василій (хресне ім’я — Ігор) Медвіт народився 23 липня 1949 року у м. Перемишлі (Польща), в українській патріотичній сім’ї Івана та Марії. Окрім нього, у сім’ї також виростала його сестра. Багато українців того часу у Польщі скривали свою національну приналежність, проте батько майбутнього владики навчив його цього не робити.
Під час війни його батьки врятували від загибелі єврейську дівчинку, доньку батькового приятеля. Ховали її вдома, а подекуди — у крипті греко-католицького храму, де священник Василь Гриник облаштував притулок для єврейських дітей. Пізніше, у 1989 році батьки єпископа Василя отримали ізраїльську медаль «Праведник народів світу». Тож з раннього дитинства майбутній єпископ виростав в атмосфері національної самобутності, позбавленої шовінізму та наповненої повагою до інших національностей.
«Талановитий, вихований, обдарований різними дарами, у тому числі досконалим слухом і голосом. Володів прекрасним тенором. Співав в церковному хорі, а також був членом славного чоловічого хору „Журавлі“. Виступав теж на українській перемиській театральній сцені. Батьки ним раділи, раділа перемиська українська греко-католицька спільнота», — пригадує про цей період життя єпископа владика Володимир Ющак.
По завершенні середньої освіту у м. Перемишлі, здобув вищу ветеринарну освіту у м. Люблін.
Священниче служіння
Після завершення вищої освіти 26 грудня 1978 року у віці 29 років юний Ігор Медвіт вступив до Василіянського чину у Варшаві, де 2 лютого 1980 року складає перші обіти, а 1 січня 1984 року — довічні. Відтак богословську освіту здобував у Варшавській духовній семінарії та у Папському університеті в Римі.
31 травня 1984 року рукоположений на священника святим папою Іваном Павлом II. Після свячень продовжує навчання у Римі, завершивши їх ліцензіатом з духовності.
Упродовж 1984–1986 років працював у Папській українській колегії Святого Йосафата в Римі на посаді віце-ректора. Повернувшись до Польщі, у 1986–1989 pоках був душпастирем українських парафій Бань Мазурських і Круклянок.
4 січня 1989 року призначений протоігуменом Василіянської віцепровінції Покрови Пресвятої Богородиці у Польщі.
«Стає першим протоігуменом у Польщі з молодого покоління. До цього часу провінцією управляли отці з Галичини, які прийняли свячення ще до війни або ж під час війни, та після цього потрапили до Польщі: о. Павло Пушарський, о. Йосафат Романик, о. Мелетій Білинський. Після перебирання обов’язків протоігумена владика Василь запропонував мені перебратися до Варшави та прийняти обов’язки магістра новіціяту та вихователя молодого василіанського покоління. Я погодився на його пропозицію і, мабуть, теж моя пізніша життєва, монаша і священнича дороги покотилась так, а не інакше. Іншими словами, якби не тодішня його пропозиція, я, мабуть, не проповідував би тут сьогодні на його похороні. Протягом чотирьох років ми служили разом і в церкві, і в монастирі, розподіляючи поміж собою відповідальність за дім, за Церкву та передовсім за людей», — продовжує розповідати владика Володимир Ющак.
Єпископська діяльність
Єпископ-помічник Львівської архиєпархії
30 березня 1994 року номінований єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ і титулярним єпископом Адріане. 12 липня 1994 року у Львові в архикатедральному соборі Св. Юра відбулася єпископська хіротонія. Єпископські свячення отримав із рук Блаженнішого Мирослава Івана, кардинала Любачівського у співслужінні із митрополитом Перемишльським Іваном Мартиняком та єпископом Едмонтонським Мироном Дацюком, ЧСВВ.
«На українській землі щойно відновлювались і творилися церковні структури. Гарячим було питання повернення власності греко-католицьких церков, забраних колись комуністичною владою і переданих православним. Неодноразово з різних причин народ був налаштований агресивно не тільки до представників влади, але також до священників, а навіть і до владик. Два єпископи-помічники Глави і Отця Української Греко-Католицької Церкви — владика Василь Медвіт та висвячений кілька днів раніше від нього владика Юліян Ґбур не мали легкого життя у Львові. Тим більш, що обидва вони приїхали в Україну з Польщі. Не всі в Україні, навіть поміж духовенством і єпископами, розуміли тоді і не всі досі ще розуміють, що у Польщі також можуть бути українці, греко-католики, які були переслідувані комуністичною владою», — зазначає владика Володимир Ющак.
Будучи єпископом-помічником Львівським, владика Василій усі свої сили та енергію спрямував на духовні потреби молоді та екуменізму. Зокрема, з ініціативи владика та з підтримкою організації «Українська молодь — Христові» у 1996 році на Львівщині був організований екуменічний молодіжний табір, у роботі якого, окрім вищезгаданого владики Василія, брали участь митрополит Львівський і Сокальський УПЦ КП Андрій Горак, Архимандрит Вірменської Апостольської Церкви в Україні Натан та єпископ Римо-Католицької Церкви Маркіян Трофим’як. Варто сказати, що основну фінансову підтримку цього табору взяв на себе єпископ Фрайзінгу (Німеччина).
Служіння єпископа-помічника Львівської архиєпархії УГКЦ владика Василь Медвіт завершує 30 вересня 1996 року.
Апостольський візитатор УГКЦ в Казахстані
Наприкінці 1996 року Апостольський Престол призначив владику Василія Апостольським візитатором для вірних УГКЦ в Казахстані та Середній Азії.
Декілька разів на рік єпископ приїздив до далекої азіатської держави, зустрічався там із віруючими, місцевою владою, допомагав становленню церковного, власне, духовного життя, сприяв відродженню національної самосвідомості українців.
Вже від першого візиту до Казахстану його незмінним супутником став о. Василь Говера, теперішній апостольський адміністратор для католиків візантійського обряду в Казахстані та Центральній Азії. Як розповідає о. Василь, його перші зустрічі з владикою відбулися ще задовго до подорожей цією азійською країною, а саме у Польщі. Владика Василь Медвіт, на той час ще ієромонах, був протоігуменом Василіянього чину у Варшаві, а брат Василь Говера — студентом у Любліні. Тож уперше вони зустрілися саме у столиці Польщі, у монастирі отців-василіян, а вдруге — у Перемишлі, вже після єпископської хіротонії владики Василя.
«Вже ближче ми познайомилися, коли владика Василь був єпископом-помічником у Львові. Після навчання у семінарії я повернувся до Львова, де працював у Катехитичному відділі. Я мав виконувати служіння візитатора щодо катехитичного служіння Львівської архиєпархії. Наші приміщення були поблизу собору Святого Юра. Там були кімнати протосинкела, владики Василя і нашого Катехитичного відділу», — пригадує отець Василь Говера.
За словами отця, саме у тих стінах готувався перший візит владики Василя до досі невідомої країни. «Оскільки моя родина пов’язана з цією країною, бо мій тато у 1947 році разом із мамою та сестрою у 14-річному віці був депортований до Караганди. Тому мене ця новина сильно зацікавила. На той час я проходив дияконську практику у соборі Святого Юра і не мав конкретних планів. Я зайшов до офісу владики, який вже планував першу поїздку до Казахстану, і запитав, чи він має когось для супроводу. Він відповів, що немає. Тож я виявив йому своє бажання їхати […]. Владика десь дістав велику карту. Тож ми дивилася, яким чином летіти та добиратися до тих чи інших місць. Це справді був стрибок у невідомість», — ділиться своїми спогадами священник.
Відповідно до спогадів отця Василя, перший візит до Казахстану розпочався вильотом з Києва 16 грудня 1996 року. Вже на свято Миколая Чудотворця, 19 грудня, делегація з трьох осіб — владика Василь Медвіт, Василь Говера та Ірина Федак, секретарка єпископа, прибула до Алма-Ати. «Ми потрапили у цілковито інший світ», — мовив отець Василь.
«Початки справді були цікавими, — розповідає отець Василь Говера. — Владика зробив собі ватиканський паспорт. У Києві такий паспорт бачили перший раз. Тому при виїзді зібрали усіх прикордонників і затримали нас на пів години. У той час існували декларації, які передбачали декларування усього майна. Усе, що було на тобі, включно із шубою, перснями та ланцюжками, потрібно було заносити до декларації. Окрім того, ми багато з собою везли, адже цілковито не знали ситуації. Тільки уявіть собі, що ми везли пральний порошок! Ми не мали жодного поняття, що там, у тому Казахстані є. Там ніхто не був і нічого не знав, тож навіть не мали у кого запитати».
У Караганді вже з 1955–1956 років існувала українська громада. Коли засуджені священники вийшли із в’язниць, то розпочали служити. Звичайно, що це не відбувалося офіційно, але по різних землянках, бараках чи хатах. За деякий час, у 1978 році римо-католики збудували свій храм і надали його для служіння. Тож упродовж 1980–1985 років українці молилися у храмі. Зокрема для них служив підпільний владика Олександр Хіра та двоє священників з Василіянського Чину — Микола Шабан та Степан Пришляк. Укінці 1980-их років, після смерті владики Олександра та повернення отців-василіян до свого монастиря в Україні, на служіння вже розпочали приїжджати священники з України. Серед них були отці Володимир Геш та Василь Дурда. Однак, ці приїзди були несистематичними. 1996 рік став поворотним, тому що благодійний фонд «Реновабіс» подарував навелику дерев’яну збірну церкву. Волонтери привезли її у травні і поставили у Караганді. Після цього з Караганди виїхав священник і громада залишилася без пастиря. Громадою в той час заопікувався отець Збігнє Григорцевич, польський священик, який спеціально вивчив східних обряд, щоби служити для наших вірних, які залишилися без священника.
«Коли ми приїхали з владикою уперше, то нас на місяць поселили у домі сім’ї Степана і Анни Чирів, які були надзвичайно патріотичними і залишилися тут проживати після відбуття ув’язнення. У той часто виключали світло, тривалий час не було тепла. Нам приходилося спати одітими у куфайках, валянках і шапках, адже на вулиці було 30 градусів морозу. А перед нашим від’їздом ще й розпочалися бурани. На Йордан водій не міг нас підвезти до церкви, бо не було видно дороги. Тож ми були змушені йти пішки. Аеропорт через негоду закрили. До самого кінця ми не знали, чи нам вдасться вилетіти, адже нічого не працювало», — згадує про цю подорож отець Василь.
Перша візитація Казахстану владикою Василем Медвітом завершилася наприкінці січня 1997 року. «Владика гадав, що я налякався нашого перебування у Казахстані, але у лютому я підійшов до владики і повідомив йому про мою готовність поїхати на три роки для служіння. 2 березня 1997 року владика висвятив мене на священника, а 3 квітня я вже вилетів у Казахстан на служіння. Кілька тижнів я ще служив у римо-католицькому храмі, а у квітні владика прибув на посвячення храму. Відтоді я вже молився у ньому», — продовжує свою розповідь отець Василь.
Упродовж 18–29 квітня 1997 року, на Великодні свята, відбулася друга візитація владики Василія Медвіта вірних Української Греко-Католицької Церкви у Казахстані. Під час цього періоду 20 квітня, на Квітну неділю, владика Василь здійснив Чин посвячення храму Покрови Пресвятої Богородиці у м. Караганді. Цей храм став першим збудованим й освяченим храмом УГКЦ на території однієї із держав колишнього Радянського Союзу. На Літургії також були присутніми архиєпископ Мар’ян Олесь, Апостольський Нунцій у Казахстані і Середній Азії, єпископ Іван Павло Ленга, апостольський адміністратор Римо-Католицької Церкви у Казахстані, о. Едуардо Каннета, генеральний вікарій Римо-Католицької Церкви у Казахстані, о. Василь Говера, тодішній парох цієї парафії, та диякон Микола Хворостина. Чисельність вірних досягла 500 осіб.
У червні 1997 року до Караганди на прохання владики Василія на два роки приїхав священник-василіянин з Бразилії отець Відал Климчук.
Кожен приїзд єпископа Василя до Казахстану був великою подією для тамтешніх українців.
На запрошення голови українського товариства у Павлодарі Михайла Парипси владика відвідав місто Павлодар, де зустрівся з місцевою громадою. Після цього владика просив василіян приїхати, що увінчалося приїздом священника та брата. У 1997 році відбулося перенесення столиці з Алма-Ати до Астани. З 1999 року отець Василь Говера щомісячно доїжджав туди, аж до того моменту, доки в Астану в 2001 році не приїхав новий священник.
Повертаючись до Європи, владика Василь докладав неабияких зусиль, щоб віднайти — вдома чи за кордоном — кошти на будівництво бодай невеликого храму десь у Караганді чи Павлодарі, щоб послати туди церковні книги та ікони або забезпечити такі необхідні поїздки до Казахстану священників і сестер-черниць. Усі ці функції він виконував як апостольський візитатор. У кабінеті єпископа висіла на стіні велика карта колишнього Союзу, на якій були позначені місця, де компактно проживають українці.
«Фактично, усе розпочиналося з нуля, адже окрім однієї каплички ми більше нічого не мали. Йому потрібно було писати проєкти, купити автомобіль, зробити ремонт у будинку, придбати приміщення під каплицю у Павлодарі. Усюди потрібно було підпис владики. Проте, він завжди був відкритим на співпрацю та ідеї. У нього була така звичка, що він ніколи не приймав рішення відразу. Він завжди казав, що повинен з тією чи іншою пропозицією „переспатися“. Тобто він потребував певного часу для того, щоби обдумати усе. А вже на наступний день він подавав і свої ідеї, і свою візію того, як він це бачить. Отож, наша співпраця була доволі добра. Він ніколи не блокував наших проєктів чи ініціатив, а завжди підтримував», — підкреслює отець Василь.
З 1996 до 2002 року владика Василь Медвіт самовіддано здійснював душпастирську опіку над вірними візантійського обряду в Казахстані та Середній Азії.
«Свої візитації владика здійснював до 2001 року. У травні 2001 року ми посвятили храм у Павлодарі. Там була куплена велика хата, у якій був зроблений парафіяльний будинок і каплиця на першому поверсі. Також нам вдалося купити будинок у Караганді, і його також переробити на каплицю. І вона також була посвячена владикою Василем. У вересні ж владика Василь прибув на візит Папи до Астани. І це був його останній раз. Адже у 2002 році він подав у відставку зі служіння Апостольського візитатора у Казахстані», — згадує наш співрозмовник.
У 2002 році отець Василь Говера був призначений Делегатом Конгрегації Східних Церков для цих же вірних.
Пригадуючи характер і звички свого попередника, отець Василь Говера відзначає його своєрідний оптимізм та любов до читання. «Владика Василь був великим оптимістом. Водночас він був веселим, і підходив до усього з такою своєрідною усмішкою. Він казав, що у нашій ситуації по-іншому жити не можна. Адже справді, не було світла, не було тепла… І що робити у такому стані? Нарікати чи сваритися? Але що це дасть? Тож він усе це переводив на сміх. Тому коли він приїжджав, це був дуже веселий час для мене. Мабуть, я ніколи у житті стільки не сміявся, як під час його візитів. Він також любив читати. Коли він приїжджав, то завжди привозив зі собою багато книг. Що цікаво, що читав усе: і художню літературу, і навіть фантастику. Він справді це любив», — каже він.
Екзарх Києво-Вишгородського екзархату
4 грудня 1997 року Синод Єпископів УГКЦ призначив його екзархом Києво-Вишгородського екзархату з осідком у м. Києві.
Під час інтерв’ю газеті «День» владика Василь розповів про стан Києво-Вишгородського екзархату. «Екзархат охоплює греко-католиків центральних, південних і північних регіонів України. За чисельністю він займає доволі скромне місце в Церкві. До нього відносяться 120 парафій і 68 священників. Точну кількість вірних оцінити нелегко. Та, ми вважаємо, що за межами Західної України їх налічується близько 10 тисяч. У Києві налічується 2–3 тисячі вірних та 8 священників. Нашими вірними є у більшості українці із західних областей, які колись примусово були переселені у східні області, а також ті, які скривалися від репресій, та їхні нащадки. Прозелітизмом, тобто „переманюванням“ членів інших Церков, ми не займаємося, незважаючи на постійні звинувачення зі сторони деяких православних ієрархів. Нема у нас також намірів перебільшувати чисельність Церкви і вважати її членами людей, які переповнюють наші храми двічі на рік, на великі свята», — зазначив він.
За майже дворічний термін свого служіння владика Василій разом із своїм протодияконом Михайлом Продиусом об’їздив майже усі греко-католицькі громади і парафії. Місцем свого постійного служіння владика Василь обрав храм Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі, як розповідає о. Ігор Онишкевич, теперішній настоятель цієї парафіяльної спільноти.
У 1997–1998 роках єпископ піклується про реставрацію церкви на Аскольдовій могилі. 22 травня 1998 року він разом з блаженнішим Любомиром Гузаром освячує відреставрований храм.
Окрім того, владика Василь Медвіт покликав отців Чину Святого Василія Великого повернутися у Київ, виділивши їм ділянку на Львівській площі по тодішній вулиці Смірнова-Ласточкіна для побудови монастиря. На цій ділянці вже з 5 серпня 1990 року стояв освячений хрест для будівництва храму, який освятив у той час владика Софрон Мудрий.
Проєкт архітекторки Лариси Скорик та усі дозвільні документи на початок будівельних робіт єпископ Василь Медвіт передав 8 березня 1998 року о. Теодозію Янківу, який очолив будівництво нового монашого осідку у Києві.
16 травня 1999 року, на свято Теодозія Печерського, одного із основоположників українського чернецтва, Києво-Вишгородський екзарх благословив будівництво храму василіянської чернечої обителі у Києві. Тоді ж, у фундамент поряд із символічним наріжним каменем із Крехівського монастиря вмурували пам’ятну капсулу із грамотою про спорудження храму і заснування монастиря. У цих урочистостях взяв участь перший Апостольський Нунцій в Україні Антоніо Франко. Розпочався інтенсивний етап розбудови як будівель монастиря, так і монастирської спільноти.
14 січня 2000 року з нагоди ювілею народження Ісуса Христа на празник Святого Василія Великого була відслужена перша Божественна Літургія за участі владики Василія Медвіта. Рівно через рік єпископ освятив чотири позолочені куполи, які були встановлені на монастирському храмі.
Посвячення храму Святого Василія Великого, яке очолив Глава УГКЦ блаженніший Любомир Гузар із українськими греко-католицькими єпископами, які з’їхалися до Києва на зустріч із Святішим Отцем папою Іваном Павлом ІІ, відбулося 22 червня 2001 року. Сам святий папа благословив храм і помолився біля вівтаря із духовенством УГКЦ та РКЦ в Україні, а також із братами Василіянської чернечої спільноти.
Освячення ж самого монастиря Чину Святого Василія Великого відбулося 19 травня 2002 року. Святу Літургію очолив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви блаженніший Любомир Гузар з владиками Василем Медвітем та Софроном Дмитерком. В освячений престол храму були закладені мощі блаженного священномученика Йосафата Коциловського, єпископа Перемишльського.
«За час єпископського служіння владика Василій завжди підтримував київську спільноту отців та братів, допомагав у розвитку монастиря і парафії, не одноразово навідувався з братнім візитом, часто служив Архиєрейські Святі Літургії, не раз брав участь у святкуваннях храмового празника в день св. Василія Великого, залишивши багато добрих справ та спогадів про себе», — зазначили на власній фейсбук-сторінці монахи Чину Святого Василія Великого у м. Києві.
Також владика Василь Медвіт спричинився до постання храму Української Греко-Католицької Церкви у Житомирі. 14 жовтня 2000 року, на свято Покрову Пресвятої Богородиці, єпископ Василій Медвіт освятив ділянку під будівництво нового храму. Далі 16 червня 2003 року, коли Церква святкувала день Святого Духа, відбулося освячення та закладення наріжного каменя храму на честь святого Василія Великого, яке здійснив владика Василь. Для спільної молитви прибули Ян Пурвінський, єпископ Києво-Житомирської дієцезіїї Римо-Католицької Церкви, а також духовенство, монахи та монахині, чимало вірних Східного та Західного обрядів із Києва та Бердичева. «Це є справді історична подія, бо цей храм стане першим храмом УГКЦ, який розпочали будувати на теренах полісся за останні 200 років», — зазначає місцева парафіяльна громада. Сьогодні вже активно функціонує нижній храм на честь світлого празника входу Господнього до Єрусалиму і триває будівництво верхнього храму Святого Василія Великого.
Служіння ближньому в світлі Євангелії залишається під пильною увагою владики і він допомагає в переїзді служб «Карітас Київ» у нове приміщення, де важливим проєктом стає благодійна кухня для потребуючих. Владика Василій неодноразово відвідував сиротинці, яким активно допомагав гуманітарною допомогою «Карітас Київ».
23 червня 2001 року владика Василій з духовенством зустрів папу Івана Павла ІІ, котрий розпочав свою Апостольську подорож в Україну з молитви на Аскольдовій могилі. Там єпископ Василь промовив слово вітання папи на Українській землі. Його слова були сповнені радістю від присутності на українській землі Івана Павла ІІ: «Радіє сьогодні вільна Україна, , що в її відвічній столиці на місце, де починалося християнство цієї землі та цього народу, прибув наслідник Петра. Радіє тому, що християнство цієї землі від своїх початків було переповнене вселенськістю, було звернене на Схід і на Захід, було поміж Сходом та Заходом. Час служити Господеві. Святіший Отче, благослови!»
Важливим організаційним рішенням владики Василія був остаточний вибір місця для побудови Патріаршого собору на лівому березі Дніпра і отримання дозволу від мерії міста Києва.
«Виконуючи це служіння, він відшукав ділянку під будову Патріаршого собору в Києві та знайшов архітекторів, які виготовили прийнятий опісля Синодом Єпископів УГКЦ проєкт майбутнього Патріаршого собору УГКЦ у столиці України. За нього був посвячений наріжний камінь та розпочалася будова Патріаршого собору. У 2004 році вже стояв корпус собору та були посвячені та встановлені хрести на його п’яти куполах», — ділиться спогадами про владику Василя його співбрат владика Володимир Ющак.
28 березня 2004 року на Микільсько-Слобідській вулиці м. Києва відбулося посвячення каплиці Благовіщення Пресвятої Богородиці. Чин посвячення та Божественну Літургію очолив владика Василь Медвіт, екзарх Києво-Вишгородський. У своїй проповіді єпископ наголосив на важливості постійної молитви для звершення доброї справи, узгодження своєї поведінки внутрішньому духовному станові та потреби у житті людини духовних дарів, які ми отримуємо через Церкву.
Продовжуючи свою екуменічну діяльність, владика Василій у м. Донецьку зустрічався із єпископом УПЦ КП Преосвященним Юрієм.
У 2001–2005 роках також здійснював служіння Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ.
У 2005 році після перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва, Блаженніший Любомир Гузар, за згодою Синоду Єпископів, призначив владику Василія своїм єпископом-помічником (єпископом Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства).
Єпископ-помічник Донецько-Харківського екзархату
17 березня 2009 року призначений єпископом-помічником Донецько-Харківського екзархату УГКЦ. «Я завжди хотів здійснювати своє єпископське служіння на теренах Східної України. Тому, коли після мого лікування, з Божої допомоги, я зміг повернутися до повноцінного служіння, то просив наш Синод призначити мені завдання саме у цій частині України», — так для Департаменту інформації УГКЦ прокоментував своє призначення владика Василь.
«Владика Василь, як сам говорив, любив Схід України та людей, які там жили. Мабуть, теж Схід України більше його розумів і любив, як Захід. Хотів служити цьому народові, що тривало аж до його зречення з уряду у 2013 році», — зазначає владика Володимир Ющак.
Окрім того, неодноразово владика Василь підкреслював, що праця на теренах східної України має бути зосереджена на простоті, доступності та щирості духовного батька. Любов священника та його жертовність є складовими, які єднають. Також часта спільна молитва, співпереживання один за одного та взаємодопомога будуть сприяти розвиткові духовних спільнот, де буде формуватися «одне стадо і один пастир».
«Завжди ми бачили владику усміхненим та веселим, а його поради і допомога були дуже влучними та потрібними, оскільки він дуже добре розумів проблематику служіння на Східній Україні», — підкреслили у Департаменті інформації Святопокровського монастиря оо. Василіян після подячної Літургії владики Василя Медвіта 26 листопада 2013 року.
Упродовж свого єпископського служіння владика Василь Медвіт плекав й інші уподобання. Зокрема, він глибоко цінував класичну музику і володів солідною збіркою італійських опер XIX століття. Але на перше місце архиєрей ставить книги, особливо світову класику. Також владика Василь володів польською, італійською, російською та англійською мовами.
25 жовтня 2013 року, згідно з кан. 210 Кодексу Канонів Східних Церков, прийнято зречення з уряду.
«Владика Василь повернувся до Варшавського монастиря, де активно включився у щоденне монаше і священниче служіння місцевій монашій спільноті і парафіяльній громаді: служив Божественну Літургію, проповідував, сповідав. Усіляко творив монашу спільноту. Тут дожив до кінця своїх днів, отримуючи справжню братню опіку з боку монашої спільноти та, коли цього вимагав щораз важчий стан його здоров’я, також з боку фахової медичної обслуги. Його монаше служіння розпочалось у Варшавському монастирі і тут воно закінчилось», — розповідає владика Володимир Ющак.
Будучи наприкінці свого життя прикутим до ліжка, зберігав спокій та мир, як про це згадує владика Володимир Ющак. «Владика Василь був тільки людиною. Мав свої слабкості. Але був теж людиною з великою покорою, терпеливістю та людиною сильною у терпінні, особливо в останньому періоді його життя, коли був практично прикований до ліжка та повністю залежний від других осіб. Не було однак чути з його боку жодного нарікання, бунту чи спротиву», — мовить він.
12 вересня 2024 року о 20:00 місцевого часу на 76-му році життя після тривалої хвороби упокоївся у Бозі єпископ-емерит Василь Медвіт. Владика відійшов у вічність в монастирі отців василіан у Варшаві (Польща). «Сьогодні сумує Київ, сумує Харків, але, мабуть, радіє владика, бо його хресний шлях уже завершився. Він уже стоїть перед Божим обличчям на небесах», — ствердив Глава УГКЦ.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
