СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Церква може дати слово надії»: 15 актуальних думок Блаженнішого Святослава про служіння Церкви, цінності й перемогу України
Сьогодні, 5 травня 2023 року, Отцю і Главі Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішому Святославові виповнюється 53 роки. З цієї нагоди пропонуємо вам 15 актуальних і сильних думок Глави УГКЦ про душпастирство під час війни, місію і перемогу України, а також про силу молитви Божого слова.
1. Слово «війна» для українців означає великий злочин, а той, хто починає війну, є злочинцем.
Сьогодні саме слово «війна» для українців означає великий біль, велике страждання. Можливо, для частини західноєвропейських чи північноамериканських суспільств воно все ще означає комп’ютерну гру. Можливо, так сприймають війну навіть ті, хто сьогодні війну планує. Але це — гра людськими долями, долями цілих народів і держав. Для українського народу — це біль і страждання. У звучанні самого слова «війна» ми чуємо російські ракети і дрони, що надлітають, бачимо руїни, розуміємо, що в одну мить може бути стерте з лиця землі ціле місто, а цілий регіон — стати пусткою.
2. Україна сьогодні — держава, яку вже понад рік у великій війні захищає молодь.
Коли я думаю про нашу війну, переді мною — обличчя наших юнаків, дівчат, усіх воїнів, їхні ясні, променисті погляди. Війна має конкретне обличчя і ставить перед цією молоддю головні життєві питання. На жаль, найбільшим тягарем війна лягла на плечі саме молоді. Можна сказати, що це вони є основою українського війська чи навіть так — Збройні сили України стали загальним молодіжним рухом.
3. Ідеологія «русского міра» становить загрозу для майбутнього християнства.
Маю надію, що християнство матиме відповідний імунітет, щоб його відкинути, а якщо хтось потребує щеплення від вірусу «русского міра», нехай приїжджає в Україну: вона вже вакцинована і має «антитіла». Бо йдеться про майбутнє християнства як такого. Якщо, не дай Боже, ця ідеологія затруїть уми і серця християн інших країн, нам — і Європі, й світу — загрожує потужна хвиля дехристиянізації та втрата морального авторитету Церкви.
4. Душпастирство під час війни є душпастирством болю, покликаним надати людині стійкості, щоб перетворити її біль на мужність.
Йдеться про допомогу та супровід людини зболеної. І християнський, я би сказав — аскетичний душпастирський супровід полягає саме в тому, щоб надати людині стійкості, яка допоможе їй перетворити біль на мудрість. Часом ми просто не можемо змінити ситуацію, не можемо уникнути досвідчення болю, але можемо змінити ставлення до цього.
5. З Україною як державою, з українським народом потрібно будувати відносини незалежно від перспектив стосунків із Москвою.
Особисто я вважаю, що сприйняття України крізь призму відносин із росією є анахронізмом. Треба будувати відносини з Україною, яка стає центром світових змін. Дивіться самі — нині кожен керівник держави вважає своїм обов’язком приїхати до Києва. Один із них — не хочу називати прізвища — сказав мені щось на кшталт: «Той, хто сьогодні не був у Києві, є аутсайдером дипломатії». Тому ця війна поставила Україну в центр діяльності всіх міжнародних інституцій — і гуманітарних, і тих, що займаються питаннями безпеки й інших напрямів міжнародних відносин у сучасному світі.
6. Українці вмирають сьогодні за людську гідність, за право на життя і свободу. Це — основи кожного суспільства.
Цим сьогодні Україна засвідчує всьому світу, який є світом постправди і втрачає певні моральні орієнтири, що існують такі цінності, без яких людина жити не може. Вони аж ніяк не є плодом економічного добробуту. Сьогодні ми дуже переживаємо за українську родину, тому що вона, з одного боку, є найпершим щитом, який охороняє життя людини, а з іншого — першою фортецею, у яку б’є ворог. Під час війни, на жаль, бачимо, що людське життя знецінюється. Життя нічого не варте. І це — величезна трагедія.
7. Місія України — показати, яке місце повинно займати Євангеліє в житті сучасної людини, яка стараждає і шукає сенсу життя.
Саме в Україні в певний момент усі усвідомили, що Церква може дати щось більше, ніж хліб і одяг, що вона може дати слово надії.
8. Євангеліє — це сила Божа, яка дає спасіння, а Церква — це спільнота, яка носить в собі силу Божого слова.
Євангелія — це не якась добра інформація, бо це не таблетка, яка вгамовує біль. Це — сила Божа, яка дає спасіння. Тому навіть люди, які, можливо, не мають до кінця християнської формації, підсвідомо очікують від Церкви передовсім слова надії, якого не можуть дати ані політики, ані президент, ані хтось інший. Церква — не тільки бюро соціальної служби. Це — спільнота, яка носить в собі силу Божого слова, силу Євангелія.
9. Молитва завжди є подихом Святого Духа в Церкві, що виходить за межі простору і часу.
Адже це саме Святий Дух вчить нас молитви, Він є духом молитви, кличе з нашого серця — «Авва, Отче!», як каже апостол Павло. Тому ми дихаємо не тільки молитвою, а й Святим Духом, який єднає нас в одне ціле з нашим Главою, Спасителем Ісусом Христом. Також у розмові з Богом я можу до певної міри огорнути весь біль молитвою. Ба більше, як люди, ми можемо молитвою допомогти військовим на фронті, незважаючи на те, що вони далеко. Молитва виходить далеко поза межі часу та простору і справді їх там огортає та допомагає їм. Військові свідчать про надзвичайні речі, що, наприклад, вийшли живими з-під обстрілу, бо хтось за них молився.
10. Коли я не можу особисто допомогти комусь із поранених, то звертаюся за допомогою до когось зі святих. І святі творять дива.
Тобто молитва єднає святих у небі і з тими, хто перебуває у чистилищі, і з тими, хто мандрує на землі до Царства Небесного. У такий спосіб ми всі навзаєм допомагаємо один одному. Інколи лікарі кажуть: «Та людина мала давно померти, а вона живе». І це — чудо, якого я не можу пояснити.
11. Майбутню перемогу, яка означає, що ми маємо стати кращою Україною, ніж до війни, можемо побачити в очах пораненого воїна.
Тому коли б мене сьогодні запитали, де можна побачити майбутню перемогу України — бо всі повторюємо: знаємо, що Україна переможе, — я би сказав: подивіться в очі пораненого українського воїна, який не має руки, не має ноги, весь обпечений, але який у нього погляд! У його очах можна побачити перемогу України. Перемога означає, що ми маємо стати кращою Україною, ніж до війни. І це — спільна ідея й усвідомлення: ми хочемо бути кращими, ми вчимося, віримо, що можемо перемогти, ми перевірили свою готовність до того, щоби бути народом-переможцем. Таке неможливо пережити, якщо не стати до бою. Думаю, майбутнє України оператиметься на базові цінності, бо кажемо, що українці розуміють сенс своїх страждань.
12. Служіння жертвам насилля, біженцям, сиротам — одне із великих завдань служіння нашого духовенства, наших релігійних спільнот, які справді мають відкриті серця і вуха, готові вислухати зранену людину й допомогти їй звільнитися від внутрішнього болю.
Часом, коли бачу людей, які пережили насилля, вигнаних зі своїх домівок, осиротілих, вони схожі на змоклих пташенят, які тремтять від холоду й хочуть лише під крильце мами-пташки, яка б їх просто зігріла. Вони потребують відкритих обіймів теплої сердечної спільноти. І ми намагаємося це робити, серед іншого, коли служимо біженцям, які втратили все, пережили жахи воєнного насилля, коли передаємо їх у руки зичливої спільноти, яка може їх обійняти.
13. Коли росія сьогодні каже, що України не існує, що немає української культури, ми їм співчуваємо, бо вони — невігласи. Ба більше, наша Церква намагається вступити в діалог зі сучасною культурою і нести християнські цінності.
Вони дивляться на нас крізь свою призму і не бачать реальності. А ми запрошуємо тих, хто справді цікавиться українською культурою, щоби приїжджали, порозмовляли, побачили, послухали, почули, торкнулися тих багатств, які має Україна. Маємо дуже багату сучасну літературу, багато письменників, які глибоко переосмислюють реальність, у якій ми живемо. Моя особиста приятелька — Оксана Забужко. Ми разом із нею написали передмову до нового видання творів Лесі Українки, і це стало, я би сказав, богословською дискусією з аналізом різних символів, які Леся вплітала у свої поезії. Так наша Церква намагається вступити в діалог зі сучасною культурою і нести християнські цінності.
14. Я дуже гордий за наших священників, монахів, монахинь, єпископів, бо вони сьогодні показують, що не є наймитами, що вони — добрі пастирі, які хочуть себе і своє життя віддати за своїх вівців.
У цьому виявлено те, що ми називаємо фундаментальними цінностями. Вони народжені з жертовної любові, яка сьогодні тримає нас у житті. Це — єдиний рятівний круг, який дає нам надію. Якби ми не любили свого народу і не були готові на цілковиту самопожертву задля нього, ми не мали б за що вхопитися у тому абсурдному світі війни, яка затоплює нас такою хвилею.
15. Сьогодні Схід України сам до нас прийшов.
Багато разів говорилося, що наша Церква хоче нести Євангеліє на Схід України. А сьогодні Схід України сам до нас прийшов! Тому ми закликаємо: відкриймося до брата і сестри зі Сходу! Не засмучуйся, що українець із Луганська не знає української мови. Навчи його, допоможи йому, не тицяй йому на це, як на ваду, слабкість чи брак ідентичності!
На основі книги «Бог не залишив Україну»Текст: Христина Потерейко
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
