«Те, що було в самарянинові особливим, наш Господь описав одним коротким словом — «змилосердився» — владика Богдан Дзюрах

29 листопада 2020

«А в якому напрямку крокую я? Якою є моя релігійність? Вона найкраще пізнається не за тим, скільки я поклонів вдарив в церкві чи наскільки докладно виконав той чи інший обрядовий припис. Єдиним критерієм, за яким оцінюється якість нашої віри, моєї віри, є моє відношення до моїх ближніх». Саме про це сьогодні роздумував владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, основуючись на притчі про Милосердного самарянина.

«Те, що було в самарянинові особливим, наш Господь описав одним коротким словом — «змилосердився» — владика Богдан Дзюрах

На запитання законовчителя «Що мені робити, щоб життя вічне осягнути?», Ісус не вступає у богословські дискусії, але вказує на доброго самарянина і каже до законовчителя: «Іди, і ти роби так само!». Але щó саме в поставі самарянина було таке особливе, виняткове, що Господь ставить як взір до наслідування? Щó його так сильно вирізняло від двох перших героїв притчі — священника і левіта, які ішли тією самою дорогою і бачили ту саму непривабливу картину: чоловіка, що стікав кров’ю на узбіччі? Те, що було в самарянинові особливим, наш Господь описав одним коротким словом — «змилосердився».

Здатність змилосердитися

Все почалося не з події, що трапилася з самарянином на дорозі між Єрусалимом і Єрихоном; все почалося в глибині його серця, здатного співчувати, вболівати, милосердитися, одним словом — любити. Все інше буде похідне: те, що він зупинився, наблизився до пораненого, обмив його рани, перев’язав їх (мабуть відірвавши частину власної туніки, бо ж подорожньої аптечки точно не мав під рукою), поміняв усі свої плани, які ще зранку мав на той день, уділив тому нещасному чоловікові свою увагу, час, а навіть свої кошти, які теж планував використати на щось інше. Так здатна поступати лиш любов, яка дозволяє, щоб інша людина змінила наші плани, яка милосердиться, яка не обмежується до гарних слів чи зворушливих почуттів, але сягає до власної кишені, тобто проявляється конкретними ділами, самопожертвою, самопосвятою.

Саме цієї здатності милосердитися забракло двом попереднім перехожим. Найприкріше у тому всьому те, що ці два перших перехожих були представниками релігійного середовища — священник і левіт. А нам відомо, скільки болю, згіршення і розчарування спричиняє негідна поведінка людей, від яких суспільство сподівається отримати не скандали, а приклади гідні наслідування і пошани. Втім, заклик до чесного і побожного життя відноситься до всіх без винятку членів релігійної спільноти. То ж нам варто добре проаналізувати, що було не так з релігійністю священника і левіта, — бо їхня поведінка — це, знову ж таки, прояв того, що крилося у їхньому серці, — щоб почерпнути урок для власного духовного пожитку.

Господь дивиться на серце

Інколи біблісти ставлять собі питання: В якому напрямку подорожували священник і левіт? Бо, за їхніми словами, відповідь на це питання може дещо пояснити таку, а не інакшу поведінку. Отож, якщо вони ішли з Єрихону до Єрусалиму, тобто ішли на службу до Єрусалимського храму, то їхній страх наблизитися до стікаючого кров’ю чоловіка можна б пояснити їхнім бажанням дотриматися ритуальної чистоти, приписаної законами Мойсея, щоб могти безперешкодно виконати службу в храмі. Втім, їхня помилка була у тому, що вони обмежували релігійність до чисто зовнішніх обрядів і ритуалів. Але Господь Бог дивиться глибше, Він бачить не просто людські руки, — чи вони чисті, чи оброблені антисептиком, — Він дивиться на серце, — чи воно чисте, чи в ньому не загніздилися якісь смертоносні і підступні віруси, які можуть загрожувати здоров’ю і життю даної людини.

Господь проти релігійності, побудованої лише на зовнішніх обрядах

Що більше, Бог відкидає релігійність, побудовану виключно на ритуалах і зовнішніх обрядах. Устами пророка Ісаї Господь виявляє своє повне несприйняття такого роду «релігійності»: «Навіщо мені безліч ваших жертв? — говорить Господь. Я пересичений всепаленнями баранів і ситтю годованих телят. Крови биків, ягнят та козлят я не хочу. Не приносьте більше пустих дарів! Кадило стало осоружним для мене. Коли ви простягаєте руки ваші, я відвертаю від вас мої очі. Навіть коли помножуєте молитви ваші, я їх не чую. Руки ваші повні крови. Обмийтеся, станьте чистими; усуньте з-перед моїх очей нікчемні ваші вчинки; перестаньте чинити зло! Навчітеся добро чинити; шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову!» (Іс 1, 11.13.15–17). «Руки ваші повні крови!» — які страшні ці слова! Якщо священник і левіт із нинішньої притчі не хотіли забруднити своїх рук кров’ю нещасного побитого розбійниками чоловіка, то у світлі Божого Слова їхні руки саме у цьому моменті стають «повними крови», бо вони байдужістю своєю ставали співучасниками злочину і добивали того бідолаху, залишеного напризволяще на узбіччі шляху. «Не приносьте більше пустих дарів!» — каже Господь і тими словами відкидає релігійність, позбавлену любови, співчуття і милосердя, релігійність, вихолощену з духа і зосереджену виключно на букві закону, бо ж «буква, — як відомо, — вбиває, дух же оживлює» (2 Кор. 3, 6).

Проти релігійності, позбавленої сили

Не набагато кращим для релігійності священника і левіта був би висновок, якщо б виявилося, що вони верталися вже після служби Божої додому, з Єрусалиму до Єрихону. Бо це означало б, що їхня релігійність позбавлена не тільки духа, вона позбавлена також і сили; вона не здатна спричиняти переміни серця, не дає своїм носіям сили жити по-новому, являти у світі присутність Милосердного і люблячого Бога. А саме до цього покликана жива релігійна спільнота: являти світові присутність Бога і, будучи життєносною і життєдайною, перемінювати світ зі середини. В іншому випадку релігійність стане красивою, але, тим не менше, мертвою декорацією суспільного буття, подібно як великодня писанка: зверху красива і яскрава, але всередині — пуста, мертва, позбавлена життя.

Минуть століття і Господь Ісус скерує до носіїв такої мертвої релігійності своє повне болю й докору повчання: «Якби ви зрозуміли, що то значить: Я милосердя хочу, а не жертви, то ви б безвинних не судили» (Мр. 12, 7), а далі: «От ви, фарисеї, чистите лиш зверху чашу й полумисок, самі ж ви всередині повні здирства й лукавства. Та горе вам, фарисеї, бо ви даєте десятину з м’яти, рути та всякої городини, але занедбуєте правосуддя і любов Божу. І це треба було робити, і того не лишати» (Лк. 11, 39.42). Ця остання заувага нашого Господа дуже важлива: бо автентична і здорова релігійність ніколи не протиставляє Бога і людину, створену на образ і подобу Божу; богопочитання в храмі і прославу Бога через активну позицію в людській спільноті задля преображення суспільства. Невипадково, пригадуючи заповідь любові, Святе Письмо поєднує в одне ціле любов до Бога, любов до ближнього і любов до себе самого. Ми маємо одне-єдине серце, і якщо воно наповнене любов’ю, то у цій любові не буде ані суперечності, ані протиставлення, ані тим більше виключення. Тому й каже св. Йоан Євангелист: «І таку ми заповідь одержали від нього: „Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого“ (1 Йо 4, 21).

Милосердний самарянин: релігійність, що оживляє

Дорогі у Христі! Ми не знаємо, в якому напрямку ішли священник і левіт. Але ми точно знаємо, в якому напрямку ішов самарянин: у правильному, у напрямку, яким бажає сам Господь, щоб ми ішли і яким, властиво, Він сам ішов і йде постійно крізь всю нашу історію. Саме Ісус об’являє нам справжню живу і життєдайну релігійність, суттю якої є любов і милосердя. Любов, яка здатна зупинитися на вид чужої недолі, здатна відчути в серці співчуття, а відтак спонукати до жертовності, до помочі, а навіть — до самопожертви. Саме Господь Ісус є втіленням і проповідником такої духовної постави, такої «релігійності, що оживляє» (Р. Лаваторі, Л. Соле, Зустріч з Христом у Євангелії від Луки, 107).

Якою є моя релігійність?

А в якому напрямку крокую я? Якою є моя релігійність? Вона найкраще пізнається не за тим, скільки я поклонів вдарив в церкві чи наскільки докладно виконав той чи інший обрядовий припис. Єдиним критерієм, за яким оцінюється якість нашої віри, моєї віри, є моє відношення до моїх ближніх. Не йдеться про спасіння всього світу, — Спасителем усього світу є Христос. Ми колись будемо суджені за те, чи похилилися над нуждою і простягнули руку помочі отій одній конкретній людині, яку Господь, подібно як у притчі про милосердного самарянина, поставить на дорозі нашого життя: чи будемо здатні зупинитися і похилитися над нею, простягаючи руку в жесті милосердної любові.

Господи Ісусе, захисти нас — нашу Церкву і наші спільноти — від поверховності і формалізму у духовному житті, а ще більше захисти кожного і кожну з нас від черствості серця і від «байдужості, яка вбиває» (Папа Франциск). Навчи нас бути милосердними самарянами для тих, кого ти ставиш на дорозі нашого життя. Навчи нас бути добрими і відповідальними власниками заїзду, які з готовністю служитимуть усім тим, хто до них завітає у пошуках рятунку, помочі, безпеки. Нехай у нашому серці безнастанно звучить і не дає нам спокою Твій заклик-заповіт: «Іди і ти роби так само!». Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ