СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Там, де Бог лікує рани і дає надію»: історія українських біженок з Мелітополя, що опинилися у Люрді
Щороку понад 6 мільйонів паломників зі всього світу відвідують Марійський санктуарій в Люрді. Ірина та Олена з Мелітополя приїхали сюди не як паломники, а як біженки, якими опікується місцевий Карітас. «Тут я по-справжньому наблизилась до Бога, — каже Олена. — Я вважаю, що саме Господь привів мене сюди». «Я не уявляю, як би я пережила цей час в іншому місці», — підкреслює Ірина.
«Ми боялися залишати місто, хотілося бути вдома: у своєму місті, на своїй вулиці, в своєму будинку. Але протягом першого місяця окупації наше місто почало перетворюватися на зовсім чуже місто. Воно було схоже на зґвалтовану жінку… Коли йдеш по вулиці вже не тішать ні дерева, ні клумби, ні люди, обличчя вже не свої», — розповідає Ірина, заледве стримуючи сльози. Від того часу, коли вона покинула Мелітополь, пройшов майже рік, але ні час, ані відстань не можуть втамувати душевний біль. Слова, які промовляє жінка, немов хочуть залишитися в її горлі, бо вийшовши назовні, вони вкотре нагадують страшну дійсність: ти не можеш повернутися до рідного дому. Про це розповідає Світлана Духович у занотованому свідченні для української редакції «VaticanNews».
Ірину та її подругу Олену ми зустріли в Люрді, на південному заході Франції, де міститься один з найвідоміших Марійських санктуаріїв. Вони прибули сюди разом з іншими біженцями з України.
Виїзд з Мелітополя
Мелітополь був окупований російськими військами вже 26 лютого 2022 року, і якщо у перші тижні в тій частині міста, де мешкала Ірина, на вулицях не було багато російських військових, то за місяць, як розповідає вона, все навкруги змінилося і перебувати там далі для неї було «морально нестерпно», тому вирішила виїжджати. А як їхати, невідомо, тому що евакуаційних автобусів було дуже мало. Російські окупанти дозволяли вивозити лише літніх людей, осіб з інвалідністю та дітей. Власного автомобіля в неї не було. Її сусіди запропонували Ірині виїжджати з ними.
«То був день великого релігійного свята Благовіщення, — пригадує Ірина. — Дві родини, які вирішили виїжджали своїми автомобілями, взяли із собою мене і ще одну дівчину, яка втікала з Луганщини. Кожного ранку люди організовували в Мелітополі колони машин, які виїжджали. Ми вирушили, і коли їхали, було дуже страшно, бо не знали, що нас чекає. Щодня надходила інша інформація: одним вдавалося виїхати, інших обстрілювали, ще інші автомобілі підривалися на мінах, під час перевірок чоловіків роздягали, оглядали і допитували. Але Господь, мабуть, нам допоміг, бо порівнюючи з тим, що пережили інші, навіть деякі наші знайомі, то ми проїхали дуже добре, без довгих затримок та якихось небезпечних ситуацій. Єдине, що на кожному із дев’яти блокпостів, які ми проїжджали, було велике хвилювання: Про що будуть питати? Що будуть робити? А якщо нас змусять повернутися?».
Після дев’ятого блокпоста колона продовжувала рухатися в напрямку Запоріжжя, але оскільки основна дорога була зруйнована, то вони їхали об’їзними дорогами, і не знали, в якому місці перебувають українські військові. «В один момент, — розповідає Ірина, — колона знову зупинилася і ми думали, це черговий російський блокпост, але коли наблизилися, то побачили, що це були вже наші солдати з нашими прапорцями на шевронах. Всі люди вистрибували з машин, були сльози… І сонце інше було». Під час цього інтерв’ю було багато пауз. Мої співрозмовниці не приховують своїх сліз. Я розумію, що вони ризикували найдорожчим — життям. Не запитую, заради чого, бо для українців це зрозуміло. Ми продовжуємо розмову.
Олена, яка сидить поруч, — це та сама сусідка Ірини, яка запропонувала їй місце у своїй машині, в якій її родина виїжджала з Мелітополя. «Для нас війна розпочалася ще 2014 року, — розповідає Олена, — бо Мелітополь розташований недалеко від Маріуполя. І влітку 2014 року до нашого міста привозили багато поранених українських солдатів, яким ми тоді допомагали як волонтери. Цей увесь біль я відчула ще тоді, і тому для мене було немислимим жити в окупації. Коли вони захопили наше місто у лютому 2022 р., арештовували людей, в перший день вони розгромили онкологічне відділення лікарні».
У перші три тижні після окупації мешканці міста виходили на протести. Щодня о 12:00 годині біля пам’ятника Тараса Шевченка збиралося кілька тисяч осіб. Вони тримали в руках синьо-жовті прапори. Навколо були російські танки, бронетранспортери. Спершу російські військові не реагували на демонстрантів, але потім почали їм погрожувати, а пізніше — розганяти.
Переїзд
Ні Олені, ні її синові-підлітку, ані чоловікові, який 25 років мав у Мелітополі свій бізнес, не було легко залишати місто. Подолавши всі дев’ять блокпостів, вони доїхали до Дніпра, де зупинилися ночувати у далеких знайомих, а потім прибули до Вінниці, де їх прийняли абсолютно незнайомі люди. «Я тепер зрозуміла, як багато щирих людей в Україні, як багато добрих, доброзичливих і дуже душевних людей. Саме тому наша Україна тепер так тримається, і я впевнена, що ми переможемо, що ми все це перетерпимо», — наголошує Олена. Зворушує чути ці слова з вуст людини, яка за національністю — не українка: один з дідусів Олени був таджиком, а батьки її матері були росіянами, які переїхали до Таджикистану. Олена також народилася в цій країні й прожила там до 21-річного віку. У 1991 році вона переїхала до України. «Я вважаю себе українкою, — підкреслює вона, — мій чоловік українець, мої діти українці, такі щирі патріоти своєї країни. І для мене Україна — це моя батьківщина. Я готова життя за неї віддати».
Дорога до Люрду
Після Вінниці Олена із сім’єю та Ірина приїхали до Львова. Тиждень після того сім’я Олени вирішила виїжджати за кордон, бо її чоловікові, якому 63, запропонували роботу у французькому місті Ніцца. Отримати ту роботу не вдалося, і вони потрапили до Люрду. «До того часу я взагалі ніколи не чула про це місце, — ділиться Олена. — Це стало для мене такою приємною несподіванкою, такі гостинні люди. Нас дуже добре тут зустріли». Жінка із захопленням пригадує той день, коли група українських біженців прибула до Люрду: їх зустріли керівники місцевого Карітасу, який опікується ними, мер міста, господарі і персонал готелю, що надає їм прихисток. «Нас так урочисто і тепло зустрічали, з келихами шампанського, — додає вона із захопленням, — і дотепер вони дбають про нас, тому я дякую французам, всім людям, які допомагають нам і не залишають нас наодинці».
Український острівець у Люрді
Ще однією несподіванкою для українських біженців стало те, що у Люрді є невеличка українська діаспора, яка гуртується навколо українського греко-католицького храму Успіння Божої Матері, побудованого в 1982 році. Сьогодні священиче служіння в храмі здійснює отець Михайло Романюк, якому допомагають сестри Марта Козак та Антонія Кулик зі Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. «Ця церква стала для нас, для мене, другою домівкою, — каже Олена. — Сестра Антонія, сестра Марта і отець Михайло стали для мене рідними людьми. Вони опікуються українцями і дуже нам допомагають».
Українська церква, певною мірою, допомагає подолати стрес також синові Олени, якому, як і всім його одноліткам-підліткам, нелегко пристосовуватися до нових обставин. Тим більше, що в Мелітополі він займався танцями і щодня після школи до 10-ї години вечора був на тренуваннях, а крім того часто їздив на турніри. Приватна школа у Люрді, до якої безкоштовно прийняли сина Олени, дуже добра, але тут він не має можливості займатися танцями. Тепер новим і незвичним заняттям для нього стало прислуговування у церкві. «Можливо, завдяки цьому, він переживає всі ці зміни не так важко, як це могло бути», — ділиться його мама.
Український греко-католицький храм Успіння Божої Матері в Люрді
Духовний досвід Олени: «Бог щось забирає, а щось дає»
До Люрду прибувають паломники з усього світу. Тут вони просять посередництва Пречистої Діви Марії, аби Бог зцілив їхню душу і тіло. «Тут я по-справжньому наблизилась до Бога, — ділиться Олена. — Я вважаю, що мене саме Господь привів сюди. У жодному місці на світі, крім свого дому, я б не почувалася краще, аніж тут: мені тут затишно, тут мені спокійно. Я почуваюся як вдома, звичайно, сумую за домівкою, за своїми рідними, за своїми друзями, за своїм минулим щасливим життям. Ми дуже були щасливі. В мене все було добре: у мене гарна родина, чудовий діти, друзі, я жила щасливим, повноцінним, насиченим життям… Тепер я всього цього позбавлена, але я щось інше в житті знайшла, я знайшла Бога. Бог щось забирає, а щось дає. В моїм серці живе надія, що все буде добре. Я вірю в це».
У Люрді, немов вдома
Ще деякий час після того, як Олена переїхала до Франції, Ірина жила у Львові. А коли вирішила їхати за кордон, то Олена порадила їй також приїжджати до Люрду. Ірина раніше також ніколи не чула про Люрд. Того вечора, коли вона приїхала до міста, вона пішла до гроту і до базиліки. «Все те, що мене тоді оточувало і все, що відбувалося навколо мене, — пригадує вона, — допомогло мені на мить відволіктися від думок про те, звідки я виїхала, що я пережила, що бачила і чула. З часом, коли я зрозуміла, чим є це місце, я зрозуміла, що це не випадковість, що я потрапила сюди, тому що я не уявляю, як я пережила би цей час в іншому місці. Щоразу, коли їду в інші міста Франції і потім повертаюся, то в мене відчуття, що повертаюся додому. Хоча важко назвати домом готель, в якому нам надали прихисток, але ставлення людей, місцевої влади і те, з яким теплом нам допомагають, то це дуже цінне і ніщо це не замінить. Мабуть, тому ми і почуваємося, як вдома».
«Ця війна забирає в нас дуже багато, — повторює Олена, — але Бог, одночасно, і дає: ці обставини привели нас сюди. І як би не склалася моя доля, Люрд залишиться для мене містом моєї сили, куди я буду повертатися немов додому».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
