«Священик не є ані урядовцем, ані господарем, а Божим слугою і духовним отцем парафії», — блаженний Омелян Ковч

26 квітня 2019

Цьогоріч припадає 135-річчя з дня народження блаженного священномученика Омеляна Ковча, 10-та річниця проголошення його покровителем душпастирів УГКЦ, 75-та річниця смерті блаженного Омеляна, який був спалений у печах табору смерті Майданек (Польща). З цієї нагоди в своєму традиційному Посланні до священиків на Великий четвер Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав запросив духовенство разом погортати сторінки книжки Омеляна Ковча «Чому наші від нас утікають?», яка вийшла з-під його пера майже сто років тому.

«Священик не є ані урядовцем, ані господарем, а Божим слугою і духовним отцем парафії», — блаженний Омелян Ковч

Як мовиться у щорічному Посланні Глави УГКЦ до духовенства, книжечка блаженного Омеляна Ковча «Чому наші від нас утікають?» — це не трактат із догматики і не підручник з еклезіології чи пасторального богослов’я, а радше роздуми звичайного душпастиря, якому лежало на серці добро народу і людини. Ці його роздуми і поради, як побачимо, не втратили своєї актуальності донині.

Ми підібрали найбільш влучні цитати з книжки «Чому наші від нас утікають?» блаженного Омеляна Ковча, які характеризують постать доброго душпастиря. Подаємо їх мовою оригіналу:

Як священик має мати вплив на нарід і має його притягати до Церкви, до себе, а не відтручувати, то він повинен дістати таке виховання, яке би ще краще його навчило цей нарід розуміти, чим він сам міг би до цего дійти, хоч би й ціле життя пересидів на селі.
Однак таке виховання він одержить аж тоді, коли в часі його студій звернеться головну увагу на вивчення рідної історії і літератури, коли буде вчитуватися в етнографічні розвідки та твори авторів, які дійсно є українські, як Шевченко, Стефаник……, а не лише українські по азбуці, або по імені. Коли кожну вільну хвилину зужиє на перебуванні й говоренні з простим народом і коли підчас богословських студій пізнає твори отців Східної Церкви не менш докладно, як твори західних богословів. (Багато в цім напрямі зроблено на львівськім богословю).
От тоді, так підготований, коли явиться він між своїм народом, прийме його цей добрий і побожний український нарід, як свого провідника й батька. Інакше він буде все уходити в селі за чужинця. Він не задоволить ніколи своїх парохіян, а вони його.
Супружий стан, це доброї пам’яти традиція нашого народу. Традицію треба шанувати, але не вільно нею засліплюватись, і що найважніше, її треба розуміти. Правда, нас вчить традиція, що жонате духовенство, якраз тому, що було жонате, зробило в свойому часі для Церкви й народу дуже багато добра.
А шануючи цю традицію ми повинні старатися, щоби й на дальше в нас було духовенство жонате й надзвичайно пожиточне для Церкви й народу. Однак теперішний досвід ставляє нас перед альтернативу: або духовенство жонате і не так дуже пожиточне, як колись для Церкви й народу, або нежонате і так як колись або ще більше корисне для Церкви й народу.
Натомість священик безженний, очевидно ідейний, який розуміє свій апостольський і народний обов’язок, може без великого напруження і недуже великих матеріяльних жертв, випровадити, за час свого життя, цілу фалянґу інтеліґенції, вибираючи найздібніших дітей з найкращими характерами, навіть з найбідніших родин, підчас коли вартість дітей священика не все мусить бути першорядна.
Однак є жонаті священики, які мимо всего занимаються і то неабияк, справами Церкви й народу. Честь їм за це — але від загалу цего ніяк не можна вимагати.
Священик не є ані урядовцем, ані зарібником, ані господарем. Священик є: Божим слугою, і духовим отцем парохії. Лише таке заложення є слушне й лише на цій плятформі може стояти думаючий чоловік, ревний душпастир, Христовий апостол.
У нинішних часах священик дійсно мусить розвинути свою діяльність поза захристією. Нарід, особливо український, традиційно бачить в особі свойого пароха й свойого провідника в народній роботі. Він уважає, і не без цілковитої слушности, що невиконування цієї роботи є подекуди занедбанням одного з найголовніших обов’язків священика.
Коли священик не бере участи в громадянському житті парохії, коли не займається в якийсь спосіб народніми справами, то вже цей його пасивний стан вистарчає, щоби найгарніші одиниці парохії почали бокувати від нього, а через нього не тільки і від обряду, але й від самої віри.
Коли священик занедбає цю народню ділянку, то народ скорше, чи пізніше, найде собі іншого провідника. А цей в 90 % буде вовком в овечій шкурі й при помочі найгарніших кличів заманить якраз ці найкращі одиниці у ворожий табор, і то ворожий не тільки священикові, але й Церкві.
Отже, коли священик хоче задержати своє стадо при вірі, Церкві й обряді, то він мусить «вийти з захристії» і мусить брати живу участь в громадянському житті своєї парохії. На це не має ради! Не буде цего робити, то стратить грунт під ногами, як це вже не одному й трапилося.
… Наші вірні шукають нині чогось більше. Вони хотять багато відправи, багато науки, частих св. Причастій, якихось медитацій, конференцій, дискусій ітд. — А коли священик не хоче, чи може із-за якихсь причин, не всилі дати, то вони собі це самі беруть. Себто вони самі лучаться під власним проводом, щоб осягнути якийсь вищий ступінь христіянської досконалости. І цей їх поступок, сам в собі, неможна би назвати ще лихим. — Біда лише в цьому, що цей подвиг переростає їх ще слабонькі сили. Вони позбавлені проводу пароха, часто скручують на блудну дорогу, а її закінченням являється повстання якоїсь секти в парохії.
Сповідальниця, між іншими, є одним з перших засобів, які помагають душпастиреві вести своє духовне стадо, з’єднувати собі його симпатії до себе, а через себе тим тісніше, прив’язати й до Церкви. Але й цей так досконалий середник до укріплення вірних у вірі й обряді, якраз легко може бути причиною відступлення цих самих вірних від обряду, а то і від віри.
Подібно і з проповіддю, коли в ній говориться і про Нсв. Тайни й про св. Варвару й про вибори й про злодійство й про страсти й про останню крадіж трьох «ерекціональних» курок, а на закінчення про «оборнік», то дійсно годі вгадати, який то має бути орґанізм, що мав би витримати цю саламаху, особливо, коли вона повтаряється не рік — не два, і не десять!
Народ любить слухати живе слово і з браку іншого, слухає й таке, але як буде міг послухати щось мудрішого, як нпр. в костелі, що є в цій самій місцевости, то розуміється, що піде туди.
Коли хтось хоче, щоби йому вродилася пшениця, то мусить її посіяти. Однак не вродиться пшениця, коли посіє кукіль. — Це ясне! — Рівно ж коли хтось хоче, щоби в серцях вірних народився Христос, щоби там закорінились христіянські чесноти, а особливо їх фундамент христіянська любов, то мусить проповідати Христа.
Як парох хоче, щоб його проповіди мали вплив, мусить своїх парохіян любити, — любити і ще раз любити і бути для них вирозумілим. Він може їх тоді навіть ганити, але так, щоби рука била, а серце плакало. Тоді байдуже, чи буде ця проповідь після всіх правил реторики, чи будуть цитати Св. Отців, чи будуть там високопарні звороти, хоча et illa sunt non ommittenda, однако ця проповідь зайде глибоко в серця його вірних і дасть стократний плід любови.
Як проповідь є без прикладів, то так як разовий хліб без масла. Можна його їсти, можна ним наїстися, але ніхто за ним не пропадає. Їсть, бо мусить, але покинув би зараз, колиб було щось ліпшого.
Щоби проповідь була радо слухана, скажім так — «смачна», а що найважніше, щоби була зрозуміла, мусить бути обильна в приклади особливо поважні й відповідні.
…Не вільно надуживати Церкви для політичних цілей, а такий священик, який защіплював би в душі своїх вірних шовінізм, робив би вовчу прислугу вірі й народові.
… Націоналізм не є ніяким гріхом, а народности сотворив також Господь Бог не через помилку. Що арґументи й приклади взяті з життя й історії цего народу, до якого проповідається, промовляють до його серця найкраще та найсильніше. Скріпляють його в прадідній вірі й обряді. Що вкінці особливо в нас українців, зріст національної свідомости є, в певній мірі також і зростом прив’язання до своєї віри й обряду.