«Справді, тяжко говорити Богові «так», але ще важче говорити Богові «ні», — владика Богдан Дзюрах про нове служіння у Німеччині

8 квітня 2021

18 квітня 2021 року у Мюнхені (Німеччина) відбудеться інтронізація новопроголошеного Апостольського екзарха у Німеччині та країнах Скандинавії владики Богдана Дзюраха. Перед від’їздом з Києва єпископ поділився роздумами щодо нового призначення, підвів підсумки свого єпископського служіння в Україні та подав кілька глибоких думок для роздумів щодо відкриття свого покликання та Божої волі у житті.

«Справді, тяжко говорити Богові «так», але ще важче говорити Богові «ні», — владика Богдан Дзюрах про нове служіння у Німеччині

Цей рік є роком кількох Ваших ювілеїв. У березні, окрім дня народження, Ви також відзначали 15-річчя єпископської хіротонії та 30-ліття священничих свячень. Це хороші дати, які важливо проаналізувати разом. Адже це етапи Вашого духовного зросту, Вашого становлення, а на Вашому прикладі і тих багатьох парафіян та священників, котрі були поруч із Вами. Отож, що цей рік, який також тепер збагатиться новим призначенням, для Вас означає?

Коли пригадую події 30-літньої та 15-літньої давності, то насправді розпізнаю у них таїнственну присутність Бога і Божої руки: Бог провадив як до одного моменту, так і до іншого. Тому сьогодні я прагну насамперед подякувати Богові, адже це є великою ласкою — Господь допускає до Свого священничого служіння, яке Він спочатку здійснював Сам, а відтак доручив апостолам та їхнім наслідникам. «Як мене послав Отець, так і я посилаю Вас». Це щось незвичайне і незбагненне для людини: тебе включено до такої місії Самого Бога, Воплоченого Сина Божого.

Пригадую собі той момент, коли я перебував у черзі до священничих свячень. Тоді нас було аж 19 кандидатів, адже Церква виходила із підпілля і відчувався надзвичайний брак греко-католицьких священників. Я був у цій черзі чи не останній, адже був наймолодшим. Мені навіть бракувало три дні до канонічного віку 24 років. Йдучи довкола престолу до владики Юліана Вороновського приймати із його рук свячення, я побачив невеликий запрестольний образ Христа, який несе хрест. Тоді у глибинах серцях подумалося про те, що хотілося би трохи допомогти Христові нести той хрест. Можливо, це дещо зухвала, по-людськи міркуючи, думка. Однак, вона була дуже щира. У серці тоді сказалося: «Ісусе, тобі буде легше. Нас тепер буде двоє».

Насправді, питання про те, хто кому допомагає нести хрест є риторичним. Не ми йому допомагаємо. Хоча інколи Син Божий упродовж історії людства, народів і конкретної людини потребує цієї людської помочі. Він потребує тих Киринеїв, які допомагають Йому впродовж історії нести Його хрест. У кожній страждаючій людині перебуває страждаючий Спаситель, і саме тому Він потребує тих Киринейців. Коли ми кажемо, що хочемо допомогти Ісусові нести Його хрест, то це означає підставити плече своєму ближньому, який перебуває у потребі, нужді чи недолі. Мені здається, що це є найголовнішим щодо того, із яким настроєм чи ставленням священник мав би приступати до цього служіння — допомогти Ісусові нести Його хрест у ближніх. Проте, з іншого боку, вже сам, будучи не раз у нужді та досвідчуючи власну убогість і падіння як людина, я відчував як Ісус, як добрий Киринеєць підходить до мене і допомагає піднятися з моїх падінь та далі нести мій хрест. Це хрест моїх обов’язків, хрест моїх завдань, хрест моєї немочі. Ця взаємна мандрівка вже триває 30 років.

Очевидно, що переломним моментом на дорозі цієї мандрівки став грудневий день 7 числа 2005 року, коли Блаженніший Любомир під час Постійного Синоду закликав мене з монастиря на розмову. Я щось вже тоді відчув. У своєму серці я розпочав тривожитися, адже Глава Церкви не так часто кличе на розмову. Коли ж я прийшов і почув про своє призначення єпископом-помічником до Києва, то справді почував себе надзвичайно збентежено. Я завжди говорю про те, що дотепер це було найважче рішення у моєму житті — сказати «так». Але я таки сказав, перед тим висловивши ряд застережень, які могли би мені дати підстави відмовитися, але Блаженніший у свій, навіть дещо гумористичний спосіб легко нівелював усі мої аргументи. До прикладу, коли я мав застереження щодо того, що я ще занадто молодий, — мені було лише 39 років на той час, — то Блаженніший відповів: «Отче, якщо молодість — то хвороба, запевняю, вона швидко минає».

Хіротонія преосвященного владики Богдана Дзюраха, 15 лютого 2006 року, м. Львів

Уже коли відбулося проголошення про свячення та мого призначення на єпископа, я приїхав відвідати владику Юліана Вороновського, який мене святив на священника. На той час його протосинкелом, а водночас помічником та правою рукою був теперішній правлячий єпископ Самбірсько-Дрогобицький владика Ярослав Приріз. Пригадую собі також, що коли я висловив владиці Юліанові про свою боротьбу, змагання, перед тим як сказати Богові «так», то він сказав одну фразу, яка мене дуже зворушила, але також збудувала і заспокоїла. Він сказав: «Справді, тяжко говорити Богові „так“, але ще важче говорити Богові „ні“».

Таким чином, упродовж усіх 15 років мого єпископського служіння я відчував безнастанну і люблячу присутність Ісуса. Адже я не мав великого досвіду, — ані душпастирського, ані адміністративного. Мушу сказати, що насправді багато речей робилися із Божою поміччю. Я був лише знаряддям; я не був протагоністом. Головним героєм був хтось Інший. Це важливо для нас як священників усвідомлювати, що це не ми будуємо та відроджуємо Церкву, проповідуємо, даємо людям відчути Божу любов, але це Він сам послуговується нами, щоб Себе об’явити людині.

Преосвященний владико, але погляньте: 30 років Ваших священничих свячень і 30 років Незалежності України — ваш період священства збігається із важливим історичним періодом в історії нашої країни — відновлення і відродження Церкви; 15 років Ви є єпископом і 15 років від того моменту, як оці абсолютно голі і піщані дніпровські береги, де росли верболози, перетворилися на прекрасний двір, на сьогодні засаджений 1100 трояндами Патріаршого собору. Тобто, Ви були у числі тих, хто відроджував Церкву після підпілля, прийшовши як молодий священник, і Ви були у числі тих, хто тут збудував храм, створив великий собор і заснував Курію. Ви відчуваєте певну сатисфакцію від того, що «Мені доручили таке важливе, я був обраний для такої гарної місії»?

Я би сьогодні говорив не так про сатисфакцію чи задоволення, як про вдячність. Адже на моєму місці міг бути будь-хто інший. Я цілковито є свідомий цього. Маючи досвід 15-літнього служіння як Секретар Синоду і досвідчивши пошуки кандидатів на єпископське служіння, ти починаєш усвідомлювати, що Господь Бог може кликати несподіваних людей. Думаю, що й моє призначення було для багатьох несподіваним і неочікуваним.

Проте, хочу наголосити на тому, що це великий привілей для нас жити у цих часах, у яких ми живемо, адже Господь Бог зберіг нас від великих випробувань. Упродовж 30-ти років ми мали свої випробування, але не настільки великі і жорстокі, як у наших попередників. Не раз, читаючи розповіді про підпільну Церкву, запитую себе: «Чи вистачило би тобі, Богдане, сил, відваги, витривалості, щоб усе це перенести гідно? Залишитися вірним Христові, Католицькій Церкві, своїм переконанням?» І насправді відповідь не є такою легкою та очевидною. Якщо би хтось мав таку відповідь відразу, то був би подібним до апостола Петра, який на Тайній вечері запевняв Ісуса, що «Навіть якщо всі апостоли тебе покинуть, я з тобою піду і на смерть, і у тюрму!» Але за кілька годин сталося щось інше. Завжди пригадую собі слова Блаженнішого Любомира, який казав: «Те, що ми вистояли у тих жахливих випробуваннях, це не наша заслуга, це Божа ласка». Божа ласка… І Божа ласка також допомагала нам відроджувати нашу Церкву; це Божа ласка зробила так, що Глава Церкви повернув свій осідок зі Львова до Києва; це Божа ласка зробила, що на цьому місці, де справді був пустир, постала наша найголовніша святиня.

Владика Богдан Дзюрах із Блаженнішим Любомиром Гузаром, Отцем і Главою УГКЦ

Сьогодні також хотів би віддати належне головному будівничому Блаженнішому Любомирові, але також моєму попередникові на служінні як екзарха Києво-Вишгородського та Секретаря Синоду владиці Василеві Медвіту. Це його велика заслуга і праця, що саме на цьому березі постав наш Собор, адже початково призначене місце було деінде і земля була виділена у зовсім іншому місці, а саме там, де зараз є пошта. Отож, наш Собор був би затисненим між будівлями та посеред гамірної вулиці. Проїжджаючи ж попри цей пустир, владика Василь Медвіт задався запитанням: «Чи не можна було би тут збудувати цей собор?» І це стало можливим, — через відкритість тогочасного керівництва міста Києва, але й також через його таку наполегливість, витривалість. І за це йому велика вдячність. Відтак крок за кроком поставав наш собор. Я завжди повторюю: ми є щасливі, що ми є свідками не того, як церкви руйнують, а того, як церкви будують. Не кожному поколінню дана така ласка будувати храм, адже храм будується на віки. Щасливі ті люди, тут на цих берегах Дніпра, але й також усюди по великій Україні, де зараз є можливість будувати Божий храм, Божий дім, місце зустрічі людини із Богом. І за це потрібно дякувати Богові.

Я щасливий також від того, що кілька років мав нагоду координувати працю нашої будівельної дирекції щодо собору. У той час було багато цікавих ініціатив. Мабуть, найбільш пам’ятною для мене залишилася ініціатива «Моя цеглинка на собор». Із нею насправді пов’язано безліч цікавих і захоплюючих історій людей, які щиро відгукнулися.

Ця ідея зародилася із запитання: «Чому навіть невеличке село може збудувати свій власний храм, а ми як велика Церква не в стані збудувати одного центрального храму — Патріаршого собору?» Відповідь насправді була на поверхні і дуже простою. Вона полягала у тому, що люди у селі чи на міській парафії будують СВІЙ храм. Тому у нас постало питання: «Яким чином дати відчути нашим вірним, що вони будують СВІЙ Патріарший собор?» Відтак постала ця ідея із цеглинкою. Велика заслуга у цьому є отця Ігоря Яціва, людини творчої і креативної, та інших членів будівельного комітету. Отець Василь Захарусь зокрема очолював молитовну складову цього комітету. Були люди, які відповідали за технічну сторону, були ті, хто шукали меценатів та добродіїв. Одним словом, була така доволі активна команда людей, які справді перейнялися тією ідеєю і вкладали у неї все: вміння, час, серце і любов до нашої Церкви.

Власне, через оці цеглинки ми побачили наскільки люди перейнялися та зворушено відгукувалися на наші прохання. Була одна така розповідь про жіночку вже старшого віку, яка прийшла до отця із проханням, що хоче купити цеглинку. Цей отець відтак розповів про свої думки, які зародилися у нього у цей момент — «може попросить цеглинку за 50 чи 100 гривень». Натомість, ця жіночка сказала: «Але, прошу отця, дайте мені цю найбільшу». На той час найбільшим номіналом була 1000 гривень. Коли ми почули цю історію, то зрозуміли, наскільки великою була щедрість тієї жінки, яка скоріш за все, відклала усю свою пенсію, а може й декілька, щоби дати на собор свою пожертву. Іншим разом прийшла маленька дитинка і сказала: «Мені мама сказала вдома, що збирають пожертви на Патріарший собор у Києві, і тому ми усі маємо дати пожертву. Я сьогодні не купував собі булочку в школі, і ось — моя пожертва!» Із таких жестів, — а їх було сотні тисяч, якщо й не мільйони, — будувався і надалі будується наш собор. І це дуже гарно.

Владика Богдан Дзюрах у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у м. Києві

Очевидно, що червоною ниткою через Ваше служіння у Києві проходить спорудження Патріаршого собору. Однак, 15 років тому Ви прийшли вочевидь у чуже для Вас місто. Чи стало це місто для Вас рідним, тобто таким, в яке хочеться повертатися? Якщо так, то завдяки чому?

Я зі щирою душею можу співати: «Як тебе не любити, Києве мій» (ред. — сміється). Хоч попри київську прописку, якою я вже володію кілька років, я не вважаю себе киянином. Я вважаю, що буття киянином чи мешканцем якого міста і володіння пропискою — це дві відмінні речі. Однак, хотів би подивися на Київ очима мого товариша, старшого співбрата по Чину, редемпториста і професора із Польщі, з яким в один із перших своїх разів прибув до Києва. Він, подивившись на Київ, сказав: «Без Києва неможливо пізнати України».

В одному із журналів я також знайшов таке порівняння, що Схід України більш тяжіє до такого східновізантійського стилю життя, Захід більше до католицького, натомість Київ — це європейська митрополія. Тут справді б’ється серце Європи. Не тільки географічне. І у киян це можна побачити. Це виявляється у їхній свідомості власної гідності, а водночас велика теплота, відкритість, щирість. Це завжди мене захоплювало у киянах. Оця їхня спонтанна щирість, доброта, готовність відразу тобі прийти на допомогу і велика толерантність. Одного разу ми із моїм секретарем сиділи у кафе поблизу Майдану Незалежності. Поруч із нами за столиком сиділи дві молоді дівчини, які спілкувалися. Одна із них розмовляла російською мовою, а інша — українською. Їхня розмова справді виглядала щирою і радісною. І я, мимоволі спостерігаючи їхню бесіду, сказав: «Таке є можливим тільки у Києві». Оця така велика толерантність, щирість і зичливість.

Напевно, найбільше характер киян проявився під час трьох революцій. Я мав нагоду ще під час Революції на граніті бути у Києві із владикою Юліаном Вороновським. На той час, я ще був семінаристом. Ми приїхали тоді для того, щоб молитися і служити Божественну Літургію для протестувальників на Майдані. Тому сьогодні зустріти деяких осіб і довідатися про те, що вони у цей час також були на Майдані — це ще одна окрема і дуже зворушлива історія. Наступною революцією стала Помаранчева. У цей час я знаходився у Римі на навчанні. Ми намагалися також долучатися своїми акціями у цьому місті: ми ходили до українського посольства із протестами та пікетами. Італійська поліція з одного боку була змушена якось на нас реагувати, а з іншого боку нам тихенько підказувала як ми маємо робити, щоб нас звідти не попросили. Зокрема нам підказали, щоб ми не стояли на місці у великому скупченні, адже це вже буде маніфестація, але ми можемо спокійно ходити по тротуарі і ніхто не має права нам це заборонити. Тому ми так і робили. Найголовнішим же моментом стало те, що ми попросилися на аудієнцію до Святішого Отця Івана Павла ІІ. Це відбувалося у середу, 24 грудня. Найцікавішим було те, що я пішов за квитками і нам їх дали, хоча й була потреба у 200 штук. Квитки на папські аудієнції завжди б і роувають різного кольору. Саме у той день вони були помаранчевими. Насправді, це було лише співпадіння, але для нас це було гарно. Зайшовши у зал Павла VI, дочекавшись того моменту, коли Святіший Отець уже виходив, ми розпочали скандувати деякі гасла та прохання про поміч: «Україна любить Папу», «Україні — правду!». Тоді до нас відразу підбігли із папської обслуги і розпочали розпитувати про те, хто ми і в якій ми справі. Очевидно, що на той час уже цілий світ спостерігав за Помаранчевою революцією. Відтак того дня Святіший Отець сказав дві важливі фрази, зокрема про те, що він молиться за наш боголюбивий український народ. Ввечері до мене телефонує одна сестра-монахиня, яка було однією із співорганізаторок душпастирства разом із св. п. отцем Василем Поточняком, і розпочала плакати. Я затривожився і розпочав собі думати про те, що там вже сталося у Києві. «Що сталося?», — кажу до сестри. «Отче, цей уривок із привітання Святішого Отця увесь час крутять на Майдані. Це дуже підтримує людей; вони зрозуміли, що є по стороні правди». Для нас це також був момент вдячності Богові за те, що ми могли хоча б у такий спосіб спричинитися до цієї спільної справи, за яку кияни та інші мешканці України стояли на Майдані.

І очевидно, найновіші події — Революція гідності. Це вже доволі свіжа подія, яку я також дуже глибоко і особисто переживав.

Тобто історичних подій, які накладаються на Вашу особисту біографію та історію Української Греко-Католицької Церкви вже тепер із осідком у Києві, є дуже-дуже багато. Вони насправді міксуються у доволі цікаве 30-ліття, яке ще буде описане у багатьох джерелах. Я думаю, що Ви також маєте написати ще одну книгу. Одну Ви вже нам подарували, але Ви ще маєте описати і цей дуже цікавий історичний період.

Владико, скажіть, будь ласка, на що Ви їдете? Який це, — вибачте, що так скажу, — «шмат роботи»? Яка місія покладається на Вас у Німеччині та країнах Скандинавії?

Це доволі важке запитання. Я не скажу, що їду у якусь невідомість, адже їду туди, де наша Церква є присутньою вже багато десятків років, починаючи від першої половини XX століття, коли першим посланцем митрополита Андрея Шептицького був сьогодні блаженний священномученик Петро Вергун. Він був одним із перших душпастирів, який поїхав туди, де вже було багато десятків тисяч українців. Він ніс їм Боже Слово та забезпечував духовну опіку. Пізніше відбулася друга потужна хвиля еміграції по завершенні Другої Світової війни. І зараз, мабуть, ми можемо говорити про третю хвилю еміграції з України. Очевидно, що кожна із цих хвиль потребує певного особливого підходу та опіки. Але найголовніше, що сталося — це те, що Святіший Отець більше 60-ти років тому, у 1959 році створив Апостольський екзархат для українців візантійського обряду в Німеччині та країнах Скандинавії. Це був не просто жест підтримки, але реальні кроки для того, щоб забезпечити усім нашим вірним на тих теренах належну духовну опіку. Насправді ми повинні бути вдячними Апостольському Престолові за те, що у найтяжчих моментах історії нашого народу і Церкви Святіші Отці разом із своїми співпрацівниками завжди ставали по нашій стороні і надавали ту поміч, якої ми найбільше потребували. Першим екзархом став владика Платон Корниляк. Після цього короткий відрізок часу, після його відходу до вічності, екзархом був мій співбрат владика Михайло Гринчишин, який сьогодні вже також покійний. Велику роль у супроводі наших вірних відіграв генеральний вікарій отець Мирон Боєчко. Від 2001 року апостольський екзархом є мій попередник владика Петро Крик. Звичайно, що є багато наших священників, існує структура та парафії, можна побачити певну стабільність, але також є нові виклики. Якими вони є, я ще до кінця не знаю. Тому не буду вдавати зараз, що я вже знаю дійсність. Це можна порівняти із тим, коли ти чув про людину, навіть бачив її фотографію із різних ракурсів, але ти з нею особисто не зустрічався, — тоді тяжко сказати, що ти її знаєш. Так само і я: я бував у Німеччині, владика Петро часто приймав у себе в гостях, адже він дуже гостинна, щира і добра людина. Але сказати, що я знаю дійсність, яка мене чекає — це було би великим перебільшенням. Тому я дуже відкритий. Господь відкрив переді мною двері, а я відкрив своє серце. Тому із доброю волею і щирим бажанням послужити я йду на зустріч цим новим завданням. Натомість, Господь знає, що і як Він хоче зробити. Я тільки прошу для себе, для всіх наших отців, а навіть і для всіх вірян, богопосвячених осіб екзархату, щоб ми справді ставали щораз кращим знаряддям у руках Божих.

Здається, усе це Ви висловили у своєму відкритому зверненні, яке вже можна віднайти на сайті апостольського екзархату у Німеччині. Це своєрідний лист-звернення до усіх тих, з ким Ви надалі маєте жити і працювати. У ньому Ви запевняєте їх у своїх молитвах, у своїй відкритості і в бажанні працювати разом. Чи можемо ми розраховувати на те, що коли ставатимуться важливі речі чи цікаві події Ви будете і надалі спілкуватися із слухачами Живого радіо «Воскресіння» і Живого телебачення чи то через скайп, а чи через зум? Сьогодні онлайн-зв’язок вже є абсолютно нормальним явищем у житті Церкви і Церква дуже швидко та ефективно освоїла усі ці технології. Ми би бажали і надалі мати із Вами ефіри у такий спосіб, аби відчувати цю єдність, інтерес до життя наших вірних у Німеччині та звичайно, до Вашої діяльності.

Я буду тільки вдячний за таку можливість. Богу дякувати доволі швидко вже відбулася перша зустріч із духовенством екзархату 3 березня цього року. Це стало першою можливістю, коли можна було познайомитися принаймні через онлайн-зв’язок із усіма. Я також мав уже зустріч із Головою Об’єднання українських організацій у Німеччині. Я відчуваю і бачу великі можливості та потенціал у наших людях, у нашій Церкві на цих теренах. Сподіваюся і вірю в те, що зможемо із Божою поміччю щось доброго зробити для нашої Церкви і нашого народу, перебуваючи на цих теренах. Так само вважаю, що є надзвичайно важливо не втрачати зв’язок із рідною землею, бо ми є частинкою цього народу і живою клітиною нашої Церкви-мучениці. Тому, мабуть, маємо у цьому певне своє завдання. Багато людей приїжджає туди через певні економічні негаразди, шукаючи порятунку від матеріальної убогості та економічних труднощів, але ми також приносимо із собою щось, що можемо запропонувати мешканцям Європи, Старого континенту. Я не раз, відвідуючи різні країни Західної Європи, казав: «Українці приходять із простягнутою рукою, але не як жебраки; ми простягаємо руку, пропонуючи дещо. Зокрема йдеться про нашу свідомість власної гідності, готовність навіть помирати за певні цінності. Адже дуже легко їх декларувати, дуже легко виписувати їх на прапорах чи програмах політичних партій, а чи якихось міжнародних об’єднань. Натомість, жити ними або навіть відстоювати їх ціною власної крові, власного життя — саме це показали українці у новітні часи. Таким чином, із цією свідомістю, що ми маємо не тільки певну потребу, але ми також маємо певну місію чи завдання, хочемо і будемо продовжувати нашу присутність на теренах екзархату.

Владико, моя вже покійна бабуся нам колись завжди казала: «Ангела тобі на плече». Я собі дозволю використати цю нашу родинну фразу, бажаючи Вам щасливої дороги у Мюнхен, а від себе та усіх моїх колег скажу «З Богом!» Ми чекаємо добрих звісток від Вас із Німеччини. Ми бажаємо Вам успішної та дуже ефективної праці задля українців і задля єдності всієї Європи через нашу Церкву. Я вам дякую за цю присутність на сьогоднішній «Добрій розмові».

Нагадаю, що 18 квітня у Мюнхені відбудеться інтронізація новопроголошеного апостольського екзарха у Німеччині та країнах Скандинавії владики Богдана Дзюраха. Сьогодні ми з ним підводили підсумки його праці в Україні, побачили дуже цікаві речі, почули дуже цікаві слова і пишаємося цією «Доброю розмовою».

Дуже дякую Вам. У свою чергу, хочу закінчити таким висловом, яким завжди завершував зустріч чи розмову один мій співбрат, старенький монах-редемпторист, що цитував вислів із Літургії та богослужбових текстів, пом’янувши Пречисту Діву Марію і всіх святих, «самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо». Тому я дякую за розмову і цю зустріч. Прошу також про молитву. Бажаю усім радісного і благословенного свята Пасхи Господньої. Принагідно, хочу ще подякувати усім. Хочу подякувати усіх, хто супроводжував мене, хто розділяв зі мною радощі і смутки, виклики і надії, які були пов’язані із моїм єпископським служінням, розпочинаючи від Отця і Глави нашої Церкви Блаженнішого Святослава, всіх єпископів нашої Української Греко-Католицької Церкви, Римо-Католицької Церкви в Україні, священників, богопосвячених осіб і добрих та щирих мирян, які оточували мене великою любов’ю і зичливістю. Нехай Господь Бог винагородить усіх вас сторицею!

За матеріалами Живого радіо «Воскресіння»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ