СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиСпадщина Шептицьких: недосліджені сторінки
Рід Шептицьких дав Україні сподвижників віри, меценатів, колосальну культурну та історичну спадщину. І досі вони залишаються недослідженим до кінця. Команда Центру Шептицького Українського католицького університету створила кроссекторальний проєкт «SACRUM: траєкторія Шептицьких», який присвячений ретроспективному, сучасному та перспективному аналізу збереження архітектурної спадщини роду Шептицьких. Ділимося конспектом з першого фокус-форуму.
Керівниця програм та проєктів Центру Шептицького, кураторка проєкту Ярослава Яковлєва згадує, що історія ініціативи почалася з книжки «Софія з Фредрів Шептицька» с. Олени Данути Манькут: коли прочитала цю книжку, то зрозуміла, що постать графині-матері Софії Шептицької є дійсно ще дуже малодосліджена. Про це розповідає Релігійно-інформаційна служба України.
Ярослава Яковлєва
Сестра Олена Данута Манькут зі Згромадження служебниць Діми Марії зауважує, що постаті братів Шептицьких: Андрея (Романа при хрещенні) ― митрополита Греко-Католицької Церкви, Станіслава ― генерала армії в ІІ Речі Посполитій і блаженного священномученика Климентія (Казимира) видаються на перший погляд цілком різними, хоча вони є синами одних батьків ― Софії з Фредрів та Івана Шептицького.
Постать матері є неймовірно різносторонньою, але маловідомою для загалу. Сестра Олена Данута проаналізувала листи Софії до подруги Ванди Островської, а також архівні матеріали, щоб дослідити, якою була жінка, що виховала таких дітей.
Сестра Олена Данута Манькут
«Софія народилася у Львові 20 травня 1837-го року й була наймолодшою дитиною Софії з Яблоновських і Олександра Фредра ― визначного польського письменника. Передусім Олександр був добрим чоловіком і люблячим батьком. Він любив доньку, розповідав їй казки та гуморески, робив несподіванки. Хоча з батьком дівчині не завжди було легко: мав різкий темперамент, гнівався і сварився через дрібниці, але робив це в жартівливій формі. Олександр Фредро піклувався про розвиток доньки. Вона брала приватні уроки малювання у найкращих на той час львівських учителів, уроки гри на фортепіано, уроки гімнастики.
Та найбільше батько дбав про добре виховання. Коли Софія почала з’являтися у вищому світі, Олександр присвятив їй вірш «Заслона Магомета», у якому висловив свої сподівання щодо майбутнього доньки. Для нього було головним, щоб Софія не втратила свого скарбу: чистого серця, палкої віри та гарячої любові.
Мати Софії Шептицької, Софія Яблоновська, народилася в галицькій графській родині. Інтелігентна, артистично обдарована, була доброю матір’ю. Щоправда, її виховання було вимогливим, чого донька не завжди розуміла. Наймилішими спогадами Софії молодшої були хвилини хвороби ― тоді мама приділяла їй багато уваги й турботи. Згодом вони зблизилися, донька змогла через власний досвід зрозуміти матір, її терпіння та слабкості».
Софія Фредро (мама)
Дім Фредрів відвідували численні родичі та приятелі, які належали до різних суспільних і політичних прошарків. Софія з усіма вміла налагодити близькі стосунки. До багатьох вона відчувала особливу прив’язаність, як-от до своєї виховательки та вчительки Аделі де Форел і тітки Праскеди Фредро. Аделі Софія завдячує вихованням у простоті, уроками з історії та катехизму. Праскеда Фредро також мала величезний вплив на формування релігійності Софії. Особливо тітка приваблювала дівчину своїм свободолюбством, однаковою для кожного добротою, життєрадісністю, стилем духовного життя і християнським милосердям.
У багатьох поколіннях Фредри були споріднені зі Скринськими і Яблоновськими. Софія дружила зі старшою на чотири роки кузиною Вандою Островською (з дому Скринська). Жінка називала Ванду ангелом-хоронителем свого життя, бо небагато було людей, котрим вона стільки завдячувала. Софія цінувала поради Ванди, яка вміла підтримувати її у різних життєвих ситуаціях і вказувала їй на Бога як головну мету життя, бо сама була глибоко віруючою людиною. Основною тематикою їхнього листування були справи душі і стосунок до Бога.
На зацікавлення Софії мали вплив родинне середовище, суспільні відносини, культурне та політичне життя, в якому опосередковано брала участь через заангажованість батька, брата, а згодом ― чоловіка; освіта. Жінка надзвичайно любила малювати. Живопис був для неї засобом вираження почуттів і туги за ідеалом. Численні портрети виконувала на прохання конкретних осіб, переважно родичів і приятелів. Інші роботи були наслідком її релігійних переживань. Багато картин Софії до війни можна було знайти в польських костелах і монастирях на Галичині. Проте сама графиня не вважала себе художницею і не хотіла, щоб її так називали. Вважала, що характерно для жінки є не геніальність, що проповідує великі діла, а бути ангелом миру, додавати віри і надії, бути готовою присвячуватися тим, кого любить, і невтомно просити вміння служити Богу і чинити добро людям.
Софія цікавилася театром, у молоді роки дуже часто бувала на виставах, уміла критично оцінити гру акторів. Захоплення театром народилося ще в дитинстві, коли вона спостерігала репетиції аматорського театру в домі батьків.
Софія Фредро-Шептицька
Софія Шептицька свої роздуми щодо віри часто писала у формі щоденників, призначених родині. З багатьох її праць за життя вийшла друком тільки одна книжечка ― молитовник «В ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого». Всі інші видання з текстами графині побачили світ задовго після її смерті.
З юних років Софія не приховувала своїх поглядів і думок. Часом відчувала себе зайвою у товаристві, бо сповідувала інші цінності й не розуміла манірності, сарказму та блюзнірства. Софія турбувалася, щоб ніхто не вважав їй кращою, ніж була насправді. Їй скромність не дозволяла вважати свої думки, молитви, натхнення чимось надзвичайним. Жінка завжди вміла опанувати власні емоції. В її молитвах повторювалися прохання про терпеливість і життєрадісність. Софія вважала, що почуттям гумору та веселістю можна більше досягти, ніж моралями. Мала графиня й певні комплекси, але через них не сумувала, лише жартувала ― так уміють лише зрілі люди.
Софія була вразливою до краси природи, до кривди й терпінь, а також у прагненні допомогти іншим. Уникала ситуацій, в яких інші могли почуватися приниженими, засоромленими чи заклопотаними. До кожного ставилася з повагою, була гостинною. Не висміювала людей, яких негативно оцінювала, стримувалася від зайвих слів. До численних щоденних обов’язків графині в Прилбичах входили відвідини хворих і тих, хто в потребі.
Щоденні буденні заняття, любов до ближніх Софія вважала своїм добре виконаним обов’язком, бо знала, що слова, промовлені з почуттям, спокоєм, мають більше значення, ніж ті, в які вкладено багато зусиль і красномовства. Була переконана, що всім, що має, варто ділитися з іншими.
У 1861 році Софія вийшла за Івана Шептицького. Він мав сильний характер, був вимогливих до себе й іншим, але й побожним, добрим і люблячим, відповідальним і наполегливим у праці. Життя в подружжі розвинуло в Софії здатність до самопожертви. Сімейне щастя пари забезпечувала не лише любов, але й віра, спільна праця, виконання всіх обов’язків. Софія керувала домашнім господарством, а згодом допомагала чоловікові у справах маєтку. Вона піклувалася про релігійне життя чоловіка, його духовне зростання.
Родина Шептицьких
Софія народила семеро синів, тільки п’ятеро з них дожили до зрілого віку. Дітей вважала не своєю власністю, а цінністю, даною їй на збереження Богом. Вона була не лише побожною, але й веселою. Софія була протилежністю поширеного типу релігійних фанаток з вервицею в руці. Вона з посмішкою на обличчі після молитви поверталася до щоденних занять та забав з дітьми. Багато часу перебувала з дітьми сама. Софіїним принципом у вихованні дітей було втримати власне серце у вірності Богові і таким чином просити благословення для них. Вона багато молилася і звіряла Богу свої найдрібніші турботи. Софія продовжувала дбати про духовне життя синів навіть тоді, коли вони були зрілими людьми.
Графиня Шептицька намагалася виховати своїх синів хорошими людьми, вчила їх бути самостійними, щоб уміли давати собі раду без слуг, виконували дрібну роботу власноруч. Своїм прикладом заохочувала синів турбуватися про матеріальні та духовні потреби ближніх, молитися за вмираючих.
У подружньому житті Івана та Софії Шептицьких не бракувало терпінь. Найбільшим, мабуть, було покликання Романа до служіння в Греко-Католицькій Церкві. Мати не лише страждала душевно, але й хворіла через це фізично. Двічі Софія пережила смерть власних дітей. Вона писала, що приймає цей хрест, бо коли Бог дає хрест людині доброї волі, то хрест несе людину, а не людина хрест.
Земний шлях графині завершився 17 квітня 1904-го року. При ній були чоловік і діти. Останніми словами були: «Я була Христовою, і ви будьте Христові».
Ігор Набитович, доктор філологічних наук, професор Університету Марії Склодовської-Кюрі в Любліні та Дрогобицького державного педагогічного університету проводить траєкторію життя роду Шептицьких-Фредро місцями, де збереглася пам’ять про них.
Ігор Набитович
«Можемо говорити, що навіть Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові, пов’язаний з родом Фредрів. Першим чоловіком Софії Фредро (у дівоцтві ― Яблоновської) був набагато старший від неї граф Станіслав Скарбек. Він збудував знаменитий театр Скарбека, тепер ― Заньковецької. Через роки Софія стала дружиною Олександра Фредра. У Львові є велика кількість будинків, які пов’язані з життям цього роду. На жаль, частина з них уже втрачена.
Історія родового маєтку Фредрів у Беньковій Вишні починається 1795-го року. Його придбав Яцек Фредро ― прадід митрополита Андрея Шептицького. Новий палац звів Олександр Фредро: почав будувати 1832-го року й закінчив у рік народження доньки Софії ― майбутньої Шептицької. Потім вона у спогадах писатиме про те, що постійно повертається до Бенькової Вишні. Для маленької дівчинки ці виїзди були чудовими мандрівками, які завершувалися щасливою зустріччю з усім, що вона так любила. Біля маєтку був старий парк, який посадила ще мама Олександра Фредра ― Маріанна. Це була пам’ятка про неї.
Тепер палац у не дуже доброму стані. Чимало з будинків, які сьогодні зруйновані чи руйнуються, є місцями пам’яті. Зараз видаються неважливими, а колись дуже багато важили для тих, хто в них мешкав».
Костел в Рудках
Наступне місце пам’яті ― костел у Рудках. Туди родина Фредрів їздила щонеділі, там по смерті знайшли спочинок Олександр і Софія ― дідусь і бабуся Андрея Шептицького.
У селі Соколівка, яке розташоване між Ходоровом і Львовом, також є костел, пов’язаний з родиною Шептицьких. Сюди приїжджала молитися Софія Шептицька. А село Дев’ятники неподалік належало до спадщини матері Івана Шептицького. Там, на жаль, будь-яка пам’ять про цей рід знищена.
Садиба Шептицьких у Прилбичах
Село Прилбичі на Яворівщині стало родинним гніздом Софії та Івана Шептицьких. Одразу по весіллі у Львові вони вирушили туди. Спочатку їх зустріли в сусідньому Брухналі (тепер село Терновиця), а потім ― у Прилбичах. Тут Іван збудував новий дім, тут народилися всі діти подружжя. Це той будинок, у якому минули найкращі і найбільш трагічні роки життя сім’ї. Російські окупанти знищили цей будинок вщент. На його місці, а також на місці каплиці, де щодня молилася графиня Софія, залишився лише камінь. Останнім власником дому був наймолодший син ― Леон Шептицький. Коли більшовики відвели його в сад на розстріл, його дружина Ядвіга сказала: «Я піду за ним». У тому саду пару й поховали.
Костел Святої Трійці в Брухналі
Костел Святої Трійці в Брухналі (Терновиці) був місцем, куди щонеділі сім’я Шептицьких вирушала на Літургію. Тут охрестили всіх синів. Зараз храм у дуже поганому стані ― совєти зробили там склад для хімічних речовин. Це один з їхніх прийомів знищення пам’яті. На стінах ще збереглися написи, які свідчать про постійну підтримку костелу з боку родини Шептицьких.
Ще одним місцем є усипальниця роду в Прилбичах, яку збудував Іван Шептицький. Тут зберігається список тих, хто тут похований. А ще у каплиці на стіні є спеціальна чаша, де зберігалося серце Софії Фредро. Була така традиція в Католицькій Церкві. Після смерті свого чоловіка Олександра Фредра Софія жила при доньці й зятеві в маєтку Шептицьких. Тут поховане її серце, а тіло покоїться в Рудках, поруч з чоловіком. Російські окупанти намагалися знищити усипальницю в Прилбичах ― там зробили склад дусту, з останків знущалися ― вони були поза межами крипти. Однак зараз про неї дбають і відновлюють місце пам’яті.
Усипальниця в Прилбичах
Місця теж мають душу. Часом вони стають ключем до скарбів, які ми ще не дослідили, про які не знаємо, які від нас намагалися забрати. Так відбувається і зі спадщиною Шептицьких ― зараз, понад століття опісля, ми збираємо шматочки цілісної картини.
Довідка
Організатори форуму ― команда Центру Шептицького УКУ. Проєкт реалізовують за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Культурна спадщина».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
