СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Смерть пробуджує до вічної радості, де немає ночі, бо все наповнене Божим світлом», — владика Василь Івасюк
Єпископ Коломийської єпархії владика Василь Івасюк у день світлого празника Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня 2021 року, роздумував над призначенням людського тіла для Господа. «Хай всі люди, дивлячись на наше життя, бачать, що наші тіла належать Богові, бо ми втікаємо від розпусти в усіх її проявах і навпаки робимо усе на славу Богові заради Христа», — мовив єпископ.
Вступ. Празник Успіння — це переміна смерті на життя, перемога над гріхом і повернення подорожнього з далекої дороги у Батьківський дім.
І). Успіння Пресвятої Богородиці
Церква називає смерть Пресвятої Богородиці Успінням, тобто мирним сном. Апостоли і всі присутні не плачуть над Її гробом, але співають і радіють. Гріб Пресвятої Богородиці — це двері до Царства Божого і невимовна радість для кожного християнина. Цей гріб безумовно обіцяє безсмертя душі і нетлінність тіла, знищуючи в нас страх смерті. Ісус Христос переміг смерть.
Господь залишив Церкві великий дарунок — свою матір — Пречисту Діву Марію. Святе Письмо мало розповідає про життя Діви Марії, але багато розповідає про Різдво й дитячі роки Ісуса Христа. Цар Давид пророчо писав про Неї: «пишно входить царівна, золотом ткані її шати» (Пс. 44, 14).
Незадовго до свого Успіння, Божій Матері Їй з’явився Архангел Гавриїл — Її Ангел Хоронитель — з пальмовою гілкою в руці і сказав, що Господь скоро забере Її до Себе. Пальмова гілка — це символ перемоги.
Діва Марія — це одинока людина, котра цілковито зберегла чистоту душі і серця. Апостоли Христові були вражені такою новиною, хоча Марія обіцяла їм завжди бути близько до них. В день Успіння Богородиці апостоли зібрались навколо Її ліжка. Ісус взяв Її душу на руки і переніс із земного Єрусалиму до Небесного.
Стіни міста Єрусалиму руйнували вавилоняни і римляни. По вулицях міста на своїх конях гарцювали воїни — араби і проходили лицарі — хрестоносці. Над воротами міста змінювались прапори з римським орлом, двоголовим візантійським орлом, півмісяць із зірками, білий прапор з хрестом, ливанський кедр і шестикутна зірка. Єрусалим перетворювався в розвалини і знову воскресав із попелу, але гробниця Матері Божої залишалася порожньою. Людські війни зупинялися, хвилями розлюченого океану перед гробом Пресвятої Діви Марії.
Ікона Успіння Пресвятої Богородиці, с. Воля Кривецька, XVII ст.
Успіння Пресвятої Богородиці стає празником, бо від сьогодні смерть перетворюється на тихий сон, відпочинок від земної праці і терпіння. Смерть пробуджує до вічної радості, де немає ночі, бо все наповнене Божим світлом. Святі говорили, що день смерті більше за день народження, бо він відкриває людині її саму.
ІІ). Успіння відкриває тайни людського серця
В глибині людської душі зберігаються всі події із цілого життя людини — її вчинки, бажання і думки. Нічого не проходить безслідно, бо все залишається записаним у серці, тобто у нашій совісті. Навіть те, що здавалось би назавжди пропало в темних проваллях минулого, насправді збережено в підсвідомості. Велика мудрість — пізнати себе. Насправді ми бачимо тільки зовнішнє життя, а його глибина залишається для нас закритою.
Святе Письмо порівнює людське серце з морем. Дивлячись на спокійне море, бачимо бездонну, ласкаву і тиху гладінь. Натомість перед бурею бачимо поверхню потемнілого моря, великі хвилі подібні до гірських хребтів, хоча глибина для нас є непроглядною. Невідомо, що приховує від нас море у своїх глибинах: дорогоцінні каміння, дивні рослини і риби, підводні рифи.
В серці зберігається все, що відбувається з людиною. Смерть — це останній момент в самовизначенні людської особи. У вічності змін немає. Там розкривається і зло, і добро, вчинені за час життя і сховані в своєму серці. Це щось на подобу багача, котрий сховав свої багатства в глибокому підземеллі. Для одних людей день смерті світлий і прекрасний, а для інших — страшний, немов день страти.
Смерть праведника — це пробудження у прегарному світі. Смерть нерозкаяного грішника — це наростаючий жах, котрий приводить до пекла. Пекло страшніше для грішника, аніж прокинутися від летаргічного сну в закритому гробі. Опинившись в закритому гробі під землею, людина не розуміє, що з нею трапилось. Вона кричить, кличе на допомогу, але ніхто її не чує, як в безлюдній пустині; вона хоче підняти кришку гробу, але вона міцно забита цвяхами і неможливо навіть поворухнутися. Зверху лежить важкий ґрунт, який придавлений могильним каменем, наче печаткою. Опісля приходить справжня смерть в тісному гробі. Однак для грішника в пеклі знищення не буде. Він вічно буде помирати опутаний людиноподібними зміями. Кінця не буде, час зупиниться навічно. Це пекло! Пекло — це місце забуття, переповнене ненавистю, бо там немає любові. Душа померлого стає подібною до демонів. Логічним буде запитання «Як це можливо, щоб так сталося з людиною, створеною на образ Божий?». Нічого дивного. Історія показує, що на землі є люди, немов страховиська. Наприклад, це можуть бути жорстокі вбивці-садисти. Людина своїми вчинками стає подібною до диявола, коли знаходить постійну потребу і таємну насолоду, заподіюючи ближньому біль і страждання. Хоча диявол ніколи в цьому не признається.
Спасіння — це взаємодія волі Божої і волі людської. Свобідна воля — це велика гідність людини. Без свобідної волі не існує особистості, яку створив Бог. Напевно, люди завдають собі запитання «Чому Господь не знищив можливість гріха, котра знаходиться у свобідній волі?». У такому випадку моральна людина перетвориться в простий предмет цього світу. Прикладом може бути запрограмований комп’ютер, котрий вже не є особою. Насправді гріх є знищений Ісусом Христом, але його наслідки — метастази продовжують діяти у світі досить ефективно. Моральна людина має свободу вибору і дії, потенційну можливість творити зло і в той же час — перемогти його. Земне життя дано людині для свого визначення через систему добрих і поганих вчинків. В глибині людського серця приходиться приймати важливе рішення: «З Богом чи без Бога?». Любов єднає, а ненависть роз’єднує. Без любові неможливо спілкуватися з Богом і врятуватися. Слід пам’ятати, що без Бога починається темрява, божевілля, внутрішня самотність, вічне залишення Богом і хаос. Ось це і є пекло. І тут перед постає важливе питання: «Як спастися? Що робити?»
ІІІ). Святе Письмо наголошує, що для спасіння людини потрібні три чесноти — віра, надія і любов
Апостол Петро — взірець віри, бо він перший серед всіх визнав Христа Сином Бога живого (пор. Мт. 16, 16). В апостола Якова — надія, бо він перший з дванадцяти апостолів поклав свою голову під меч. В апостола Івана — любов. Він був улюбленим учнем Господа і названим сином Пречистої Діви Марії (пор. Ів. 19, 26–27). За це апостол Павло називає їх трьох «стовпами, на знак єдности» (Гал. 2, 9).
Апостол Павло практично навчає, як перемінити грішника у праведника, щоб спасти його душу. Нині світ, як підводний човен, активно поринає у вир грішних пристрастей, особливо розпусту. Деякі люди в наші лукаві дні не просто перестали вважати розпусту гріхом, а навіть схвалюють і заохочують інших до цього гріха. Гріх розпусти колись привів до знищення міст Содоми і Гоморри, а сьогодні широко відкриває двері до пекельної безодні.
Гріх розпусти легко прилипає до душі і важко виліковується. Реклама цього гріха проходить у так званих громадянських шлюбах, статеве життя молоді до шлюбу, пропаганда розпусти з екранів телевізорів та інтернету. Блудне життя набирає витончених гріховних форм і це все виправдовується демократією і свободою слова. Натомість, апостол Павло навчає «Все мені можна, та не все корисне» (І Кор. 6, 12).
Апостол Павло перестерігає: «Утікайте від розпусти. Усякий бо гріх, що його чинить людина, є поза тілом. А хто чинить розпусту, той грішить проти власного тіла». Немає іншого такого гріха, який настільки завдає шкоди тілу людини. Господь порівнює людське тіло із храмом. І якщо всі інші гріхи оскверняють храм зовні, то гріх розпусти, блуду, перелюбу оскверняє цей храм усередині. І це — жахливо. «Бо заплата за гріх смерть, а дар Божий вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рм. 6, 23).
Тому апостол Павло просить: «Утікайте від розпусти!» так, як утікав Йосип від розпусної дружині його пана, Потіфара. Йосип утікав від розпусти, бо вірив у Господа. Бо «тіло не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла». Тіло для — Господа. Бо Господь Сам зодягнувся у тіло, аби наша душа і наше тіло належали Йому. У Посланні до Галатів читаємо: «Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли» (Гал. 4, 4–5).
Ми народилися в полоні гріха, але Господь народився праведним і святим. Заради нас Він виконав досконало кожну Божу заповідь. Кожна Його думка, кожне Слово Христове, кожен учинок Христа були святими. Він міг насолоджуватися життям у Своєму тілі вічно, від часу народження від Діви Марії. Але Господь Христос вибрав іншу дорогу і та дорога лежала на Голгофу, на римський хрест.
На Своєму хресті, як це передвіщав був пророк Ісая «Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас оздоровлено» (Іс. 53, 5). На хресті Господь Ісус приніс повну і цілковиту заплату за всі ваші гріхи і провини.
Ми належимо Христові через віру. Ми — Господні. Не тільки наші душі належать Христові, але й наші тіла. Тому Господь Святий Дух через апостола Павла так каже: «тіло не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла». Бо наші гріхи прощені і наші тіла воскреснуть до вічного життя із Господом, Який скоро повернеться, щоб судити живих і мертвих.
А оскільки наше тіло — Господнє, то й жити воно має для Господа і саме це тіло воскресить Господь, як сповідує це воскресіння за тисячоліття до народження Христа праведний Йов: «Я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі…» (Йов 19, 25–27).
Господь підтримує вічне життя у нас Своїм Словом і Своїми святими тілом і кров’ю. Кожна віруюча людина переживає особливе єднання із Богом і це єднання відбувається через Святе Причастя на Господній Вечері. Це — ще одне велике чудо, коли ми стаємо єдиними із Христом у Євхаристії, як це буде відбуватися сьогодні під час служби Божої. Смертні наші тіла з’єднаються із святим тілом прославленого Христа, щоб і нам воскреснути і жити вічно.
Наймогутніші царі світу прагнули збудувати храм Богові, а тут ви, кожен із вас — храм Духа Святого, Бога. Це — справжнє чудо, бо ж у кожному з вас живе Господь Святий Дух. І ви вже не належите самі собі, хоча й маєте абсолютну свободу, якщо порівняти ваш стан із рабами тіла, гріха та диявола. Але це — один із християнських парадоксів. Христос для волі вас визволив, але ви не свої. Бо справжня воля, справжня свобода — у Богові, Який є Життя і без Якого ніяке життя існувати не може. А ви — прощені, ви — храм Духа Святого.
Таке призначення нашого тіла — бути храмом Духа Святого і таке призначення нашого життя — поклонятися Богові. Апостол Павло вигукує: «Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони». Тіло — ваше і дух — ваш. Але водночас вони вже — Божі. Хай всі люди, дивлячись на наше життя, бачать, що наші тіла належать Богові, бо ми втікаємо від розпусти в усіх її проявах і навпаки робимо усе на славу Богові заради Христа.
Катерина Шадріна. Успіння Пресвятої Богородиці
3.1). Притча про «Світло душі!»
Одного разу дочка запитала маму: «Чому про одних людей говорять, що у них світла душа, а в інших темна. Адже в душу людини заглянути не можна. Люди можуть прикидатися».
Мати відповіла: «Коли зустрічаєш людину зі світлою душею, то тобі стає світло. Якщо ти відчуваєш якусь душевну біль, то поруч з такою людиною вона стихає. Така людина буде зміцнювати віру в Бога, віру в себе, ти відчуваєш тиху радість і надію на щастя, хочеться всіх любити і творити добро».
Дочка далі запитує: «А якщо начебто людина говорить все правильно, але мені від її правильності стає погано? Опускаються руки і життя здається якимсь безпросвітним? Чи означає це, що людина лицемірна і зла?».
Мама пояснює: «Ні, доню. Це означає, що в душі цієї людини не вистачає світла. Вона нещасна і несвідомо ділиться з тобою своєю бідою».
Дівчина продовжує питати: «І що мені робити тоді?».
Мама відповідає: «Світити самій для цієї людини. І чим більше зусиль ти будеш прикладати, щоб світити, тим більше світла ти отримаєш! Запам’ятай, світло — це не тільки розмови про Віру і Бога, світло — це привітна Посмішка, Добре слово, Підтримка і Допомога. Людина повинна ставати кращою з доброї волі. Не важливо чи стане вона ліхтарем в місті чи маяком на скелях… головне, щоб вона несла в собі світло!».
Висновки. «Це Мати твоя» (Ів. 19, 26–27). Такими словами звернувся Христос до апостола Івана і Пресвятої Богородиці. Християни усиновлені діти Матері Божої. Тайна життя Божої Матері — це тайна любові до всіх людей. В Коломиї маємо ікону «Це Мати твоя» і це видимий знак Її невидимої присутності. На руках Богородиця тримає Ісуса, а значить всіх людей доброї волі.
Пресвята Богородице, Мати Божа Неустанної Помочі, прославлена в Коломийській іконі «Це Мати твоя», допоможи нам з усіма паломниками у Зарваниці щасливо повернути в дім Божий, тобто бути храмом Духа Святого.
Благодать Господа нашого Ісуса нехай буде з вами! (І Кор. 16, 23). Амінь.
† Василь Івасюк,
єпарх Коломийський
с. Зарваниця
