Слово владики Бориса Ґудзяка про професора Ігоря Скочиляса

СЛОВО

владики Бориса Ґудзяка, архиєпископа і митрополита Філадельфійського,

Дорогі Ірино і Соломіє,

опечалена родино,
Дорогий отче-ректоре,
колеги-викладачі,
студенти і випускники,
дорога велика спільното друзів і соратників,
яка з пошаною і вдячністю прощається із славної пам’яті Ігорем Скочилясом!

Сьогодні у мовчанці і збентеженні, але з вірою і надією ми піднімаємо руки перед невимовним таїнством переходу від життя земного до життя вічного вашого Чоловіка, Батька, Брата, Друга, Колеги, Наставника — Ігоря Скочиляса, і з відкритими долонями віддаємо його у руки Божі. У руки Того, який Ігоря створив і збудував та дарував нам. Дякуємо Господеві, що у нашому житті, бодай так коротко, була ця прекрасна і світла Людина. Ми вдячні Ігореві за те, що він був таким, яким був — джерелом світла і надії. Усміхненим, хоч і часто заклопотаним, оповідачем історій — давніх та особистих.

Кілька тижнів він боровся з ускладненнями від коронавірусного захворювання, надія змінювалася відчаєм, а відчай — новою надією, родина шукала способів порятунку, спільнота УКУ гуртувалася в молитві, до якої долучалися сотні людей з усього світу. Однак хвороба виявилася сильнішою, і сьогодні наша молитва про зцілення змінилася на молитву про вічний упокій.

Протягом двох діб соціальні мережі рясніють спогадами від колег і друзів, родини і церковних діячів, відомих науковців та дослідників і студентів. Кожен ділиться історією про Ігоря Скочиляса. Ці маленькі історії, про те як Ігор їх торкнувся — щось розповів, підтримав, показав приклад, привітався, обійняв, посміхнувся — складають мозаїку його великого, хоч недовгого життя. Ці слова і жести єдності та духовної солідарності будуть тривати, бо ми любили Ігоря, а він любив нас. Ця любов і пам’ять будуть вічними, бо це пам’ять і любов у Бозі.

Познайомився я з молодим дослідником Ігорем Скочилясом чверть століття тому, коли в Україні майже не було церковних істориків. За цих 25 років професор Скочиляс створив школу, виховав учнів, ініціював велику кількість проєктів, видав більше, ніж 250 наукових праць — книг, статей, розвідок — як з церковної історії, так і про свій рідний тернопільський край.

Ігор виховувався як історик у архівній документальній школі Ярослава Дашкевича. Основною тематикою своїх досліджень він вибрав XVIII століття і залишався цій темі вірним впродовж свого дослідницького життя. Це найменш досліджене століття у нашій церковній історії, хоч і має багатющий архів джерел. Та небагато було таких працьовитих і відважних як Ігор, щоб пірнути у цю глибінь. Він також не боявся заглиблюватися у суміжні теми, або ж просто з азартом братися за щось незвідане.

Ігор не був сухим науковцем, що лише може висиджувати незліченні години в архівах чи біля комп’ютера, працюючи над черговою книжкою. Він був людиною глибокої віри, і ця віра втілювалася в його наукову працю, викладання, служіння. Він давав платформу для інших науковців, щоб вони могли працювати і публікуватися. Завдяки тому, що професор Скочиляс був принциповим, духовно глибоким, ревним дослідником і педагогом, він став одним зі співтворців і носіїв етосу Українського Католицького Університету, який прагне вплинути на освіту і науку, на Церкву та суспільство, на життя людей, на історію.

Найважливіший з починів, у якому відображені історіософія і характер Ігоря Скочиляса, це проєкт «Київська Церква». Покійний був його натхненником і корифеєм. У рамках цієї наукової ініціативи вже надруковані десятки томів авторста різних істориків. Це була праця Ігоревого життя. Становлення історика такого рівня як Ігор Скочиляс — це справа десятиліть, і зараз він був на піку своєю наукової плідності. Для УКУ буде викликом гідно продовжити цей проєкт. Ігор Скочиляс не належав до тих академічних істориків, яким легше з древніми папірцями, аніж з людьми. Навпаки, він був науковцем наскрізь соціальним — до своїх проєктів він прагнув ангажувати інших. Та й навіть у архівних матеріалах, досліджуючи Київську Церкву, Ігор насамперед бачив живих людей, спільноту і їхню відкритість на Божий дотик. Він намагався показати як жила Унійна Церква, ламати стереотипи та донести живучість традиції до сучасних поколінь. Ігор прагнув рости і розвиватися. Його дослідницька працьовитість була гідна подиву, і він став найбільш публікованим церковним істориком нашого часу. За плідністю Покійного стояло автентичне глибоке духовне життя, він досвідчив і зумів прийняти дотик Божий. Він був правдивим паломником на дорозі пізнання Бога та Його істин. Ігор виростав, несучи у собі українську галицьку традицію, але уникав традиціоналізму. Традиція для нього була живою вірою, що передається з одного покоління іншому. Вірою, що втілюється. Вірою, що шукає наповнення і наповнює. Вірою, що торкається всіх аспектів життя. Почуте у таїнственному спілкуванні і молитві, він застосовував у житті. Прийнявши дотик Божий, Ігор торкався душ і доль багатьох. Ми, кому пощастило бути поруч, могли це глибоко пережити.

Особливо це стосувалося студентів.

Ігор Скочиляс був улюбленим викладачем для багатьох, він вмів захоплювати своєю тематикою, а ще більше — людяністю, вмінням підтримати і бути поруч. Студенти його любили і шанували. Любитимуть і шануватимуть. Він був не лише викладачем і дослідником, плідним автором та організатором науки, а й адміністратором — у різний час працював деканом Гуманітарного факультету УКУ і проректором з питань наукової роботи. Проте найбільше його манили дослідницька праця і виховання студентів. Відслуживши плідний термін деканства і віце-ректорства, професор Скочиляс всеціло повернувся до науки, до розвитку своєї церковно-історичної школи.

Ігор мав м’яке серце і добру душу. Він відгукувався на потребу ближнього і спільноти, шукав способів для своєї тихої боротьби. Протягом усієї Помаранчевої революції жив у наметі на Майдані Незалежності, а потім так само віддано брав участь у Революції Гідності. Він щиро і наполегливо працював заради українсько-польського примирення — не пафосними деклараціями, а завзятою науковою працею.

Ігор горів. До різних справ брався з любов’ю, ентузіазмом, радістю, наполегливістю і своєї фірмовою дитячою усмішкою. Ця усмішка роззброювала. Її важко забути.

Сьогодні разом із болем втрати ми усвідомлюємо і глибоко переживаємо велике Боже благословення, яке на нас спливало через Ігоря Скочиляса. Господь благословив його допитливим розумом, вмінням працювати, талантом спілкування з людьми, прекрасними наставниками, благословив дружиною і донькою, гарними стосунками з родиною, друзями і колегами. Ми не здатні проникнути в глибину таїнства і зрозуміти, чому від нас пішов цей світлий, відданий, добрий чоловік. Єдине, що ми можемо — це застигнути перед таїнством у молитві прохання про вічний упокій для слуги Божого Ігоря та сили для його найближчих.

У ці скорботні години дякую Богові за дар життя нашого Колеги і Друга. Дякую Ігореві за його відкритість на постійний ріст і розвиток. Схиляю голову перед його подвигом служіння в університеті та в академічній громаді, зокрема студентам. Нам бракуватиме тих книг, які він уже ніколи не напише. Бракуватиме того, який так органічно поєднував віру і розум, архівну працю й суспільну відповідальність, аскезу автора великих томів та життєрадісність харизматичного викладача. Бракуватиме його теплої усмішки.

Ігор жив любов’ю до Бога і ближнього. Свідчив, служив і спілкувався. Його ім’я записується золотими літерами в анали ще молодого УКУ, бо Ігор Скочиляс був однією з його колон. Будемо довго осмислювати його приклад і цей приклад будуватиме нас і надалі. Відкритість на Божий дотик, вміння чути Боже слово, здатність у далекому минулому бачити Божих дітей та спільноти, які прагнули жити і творити — це риси історика—християнина, людини—професіонала, інтелектуала, який віддано служить. Ці риси втілював у собі Ігор Скочиляс.

Дорогий Ігоре, прощатися з Вами непросто. Допомагайте нам, опікуйтеся нами, а ми будемо за Вас молитися і продовжувати справи, які Ви розпочали. Ми знаємо, що Ви в добрих руках Люблячого Батька.

Прийми Господи, душу Твого вірного слуги Ігоря, і осели його у Твоєму місці спочинку, де всі Твої святі і праведні спочивають.

Вічная пам’ять!