СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиСлідувати за Христом і бути з людьми: про сучасне богопосвячене життя розмова з с. Магдалиною Витвицькою, ЧСВВ
Про те, що турбує, чим живе католицьке монашество в Україні, про покликання і виклики, про те, як війна вплинула на це все та інше — у розмові з сестрою Чину святого Василія Великого, заступницею голови Патріаршої комісії у справах монашества УГКЦ Магдалиною Витвицькою.
У травні у Львові відбулася зустріч Вищих настоятелів усіх монаших чоловічих і жіночих орденів і згромаджень Греко- і Римо-Католицької Церков в Україні. Впродовж кількох днів вони слухали доповіді, присвячені темам духовно-психологічній стійкості, межам навантаження, культурі відновлення та синодальному стилю духовного лідерства. Як зазначають організатори, мета асамблеї — поглиблення єдності між спільнотами богопосвяченого життя, зміцнення духовного проводу в час суспільної нестабільності та пошук шляхів відповідального служіння людям, які переживають травму війни.
Сестра Магдалина вже четвертий рік є настоятелькою монастиря сестер-василіянок в Києві, а тому добре знає і розуміє, що таке служити в умовах фактично постійних ворожих обстрілів. Вона сама має юридичну освіту і зауважує, що сучасні монахині крім духовного служіння часто працюють за світськими професіями — психологами, медиками, вчителями… Сама с. Магдалина професійно підходить і до управління монастирем, і до викликів, пов’язаних з війною. А щоби зрозуміти сучасне молоде покоління — вивчає дослідження інших і на рівні комісії проводить власні соціологічні дослідження.
У спільній розмові для Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ) Тарас Антошевський спробував запізнатися з життям і служінням сучасного католицького монашества в Україні.
Сестру Магдалину привітали з її іменинами. Джерело фото: Фейсбук-сторінка с. Магдалини
А починаємо з особистої розповіді про те, як Надія Витвицька вибрала богопосвячене життя і стала Магдалиною. Вона ділиться, що її прихід до монастиря був дуже природнім. Ще з юності вона виростала при монастирі отців-василіян у Бучачі. За її словами, тут на початку 90-х років було дуже активне духовне життя, активна душпастирська діяльність з молоддю.
Так, молоді брати та отці активно працювали з молоддю: катехизація, табори, прощі, тематичні театральні постановки, соціальні служіння. Я була членкинею Марійської дружини, відповідала за секцію місійну та поширення літератури. Згодом поступила на юридичний факультет Хмельницького університету, і там заснувала гурток дівчат, з якими разом пізнавали Бога через Біблію, через правди віри. Отці приїжджали до нас, щоб уділяти під час Літургії в гуртожитській кімнаті Тайну Покаяння та Євхаристії, адже храму чи навіть громади УГКЦ на той час в Хмельницькому не було.
Я змалку мріяла про люблячого чоловіка і багато дітей. Але коли в дискусії з батьком на тему вступу до монастиря подруги і сусідки прозвучало запитання: «Може і ти туди збираєшся?», — в мене відповіді не було. Видно Господь вже вклав у серце бажання, запрошення, а я ще цього не усвідомлювала. Мене завжди тягнуло до чогось іншого, більшого. Вступила до монастиря вже після університету, коли мені було майже 22 роки. Вперше бажання вступити до монастиря з’явилося коли закінчила школу, але так, як мені ще не було 18 років і я не мала благословення батьків на цю дорогу, приймати рішення щодо стану не змогла і продовжила навчання.
Ми в нашому Чині, одягаючи габіт, змінюємо ім’я. Символічно це означає новий початок, нове покликання чи завдання, як це було у Старому Завіті з Аврамом, який став Авраамом. Часто чую запитання: чому вибрала ім’я Магдалина, чи часом не мала такого життя до монастиря, як біблійна Магдалина до зустрічі з Ісусом? Запевняю, такого життя не мала. Перед монастирем 6 років була в групі читців і акторів-волонтерів при районному будинку культури. Часто це були релігійні вистави чи тематичні вечори. Доводилося бути і св. Магдалиною, і св. Веронікою, і св. Єлисаветою, відтворюючи ту чи іншу біблійну сцену. Тоді я дуже прожила тих біблійних жінок, особливо Магдалину, яка багато полюбила і опісля багато зробила, була відважна і вірна всупереч. Римо-Католицька Церква святкує день св Магдалини у Літургії дуже торжественно.
Василіянське монашество Ви обрали тому, що були під духовною опікою отців василіян?
Не зовсім так. Я не належу до тих, що мені можна нав’язати якусь свою думку чи якусь загалом. Коли вирішила йти в монастир, я знайомилася з різними спільнотами, які були. Колись, у середині 90 х, був такий «Календар Світла», де було коротко написано про всі згромадження. Я це все перелистала не один раз, щоби знати, які є монастирі, чим займаються, яка харизма. І теж попросила отців, а у них була дуже велика бібліотека, діаспорна, почитати ще щось про монаше життя як таке. В тій бібліотеці я знайшла як і про різні згромадження, які є тепер, так і дуже багато про початки монашого життя, зокрема про св Василія Великого та його ідеал чернецтва. Я бачила його особу як доброго адміністратора і як людину глибоко вкорінену в Бозі, як апологета — того, хто відстоює віру в Церкві, так і доброго дипломата в стосунку до зовнішнього світу.
Мене така постать дуже захопила. Я почала багато читати про Василія Великого, про його ідеали. Звичайно, відома книжка «Досконалий християнин», але я читала не тільки її. До нас дійшли перекладені Андреєм Шептицьким його аскетичні твори, монастирська бібліотека мала багато наукових праць, написаних про св. Василія. Познайомившись з тим ідеалом, захотіла ним жити. Сестер Василіянок я ще не знала близько, лиш одну, яка всюди супроводжувала владику Іринея Білика і яка одного разу, побачивши мене, всунула мені в руку контакти і адрес монастиря в Івано-Франківську зі словами «може пригодиться». Поза тим я йшла в монастир, слідуючи лише своєму ідеалу. Це дає силу й сьогодні не звертати з дороги, служити Богу в монашому стані, незважаючи на недосконалості системи чи немочі інших людей.
Я вже 26 років в монастирі, і ні разу не пошкодувала. Дуже дякую Богові, який підтримував своєю ласкою і людям які випробовували моє покликання ще до монастиря.
Сестри-василіянки. Джерело фото: Фейсбук-сторінка с. Магдалини
Сучасне монашество і те, яке було на початках, у IV-V століттях, у часи Василія Великого, напевно дуже відрізняється. Які зараз є завдання у монашества? Які, зокрема, питання ви розглядали на цій конференції, про що йшла мова?
Завдання для монашества завжди є одне і те саме: слідувати за Христом, у тих обставинах, в тому місці, куди їх Господь посилає, і в тому часі, в якому кличе. А це, не зраджуючи харизмі і духу засновника, завжди в інший спосіб, відповідно до історично-політичних, соціально-культурних обставин, а також обставин місця, країни, континенту. І другий момент — це бути з людьми чи для людей. Навіть отці пустині, аскети не відверталися від людей, коли ті поспішали до них по пораду, благословення, молитву. В Католицькій Церкві є багато строгих, контемплятивних монастирів, де монахині чи монахи не виходять поза мури монастиря, але їхні двері завжди відкриті для людей, які хочуть з ними молитися чи просити про молитву.
В Україні зараз триває війна, наше буття з людьми в різний спосіб часто є зцілюючим моментом для їхніх ран, спричинених війною. Обидва вищезазначені моменти переплетені і взаємозалежні: як ти слідуєш за Христом, настільки ти маєш зцілюючу силу бути з людьми як Богу посвячена особа.
Щодо різниці IV століття і тепер, їх не так багато. Як я вже вказувала, змінився зовнішній світ, технічний прогрес, інформаційне море зриває береги душ і умів, але це все лише зміна інструментів, середників, а завдання ті самі: мій Господь і мій ближній.
Щодо тем, заради яких ми тут зібралися, то треба спочатку зазначити, хто саме зібрався. Це вищі настоятелі, тобто головні, провінційні, генеральні настоятелі, очільники делегатур, місій чи окремих домів. Це, можна сказати, найвища інстанція кожної чернечої спільноти Греко- і Римо-Католицької Церкви тут, в Україні. Це вперше в історії разом зібралася така «еліта» (усміхається) чернечого світу обох Церков, обох обрядів. І, звичайно, про що такі люди можуть говорити? Про владу і її виклики в час війни. Ми говоримо про те, як можемо, як керівники, допомогти членам наших спільнот сьогодні служити Богу тут, в Україні, відповідати на потреби часу, зокрема у служінні людям, одночасно не втратити свою ідентичність, не вигоріти, не зійти з дороги слідування за Христом. Говорили і про новий образ духовного лідера, про те, як, так званий, монастирський менеджмент поєднаний з духовним материнством та батьківством.
Зустріч Вищих настоятелів усіх монаших чоловічих і жіночих орденів і згромаджень Греко- і Римо-Католицької Церков в Україні. Джерело фото: Фейсбук-сторінка с. Магдалини
Напевно, йдуть розмови також про стан покликань до монашого життя, про інші подібні речі. Скажімо, чи є бажаючі, готові йти на, умовно кажучи, цілинні території, на місіонерство? І чи є потреба у такому класичному місіонерстві, як це було колись?
Я можу скоріше сказати зі своєї сторони, тому що я тут представляю голову Патріаршої комісії в справах монашества Української Греко-Католицької Церкви, владику Михаїла Бубнія як його заступниця. Щодо питання покликань до чернечого і священичого стану, ми тепер, влітку, очікуємо засідання Синоду УГКЦ, який має цю тему як головну (інтерв’ю відбулося перед цим засіданням Синоду. — ред.) Це буде Великий Синод, на якому зберуться всі єпископи Української Греко-Католицької Церкви, з цілого світу, і вони будуть про це розмовляти. Попередньо ми теж вже мали в листопаді 2025 Архиєрейський Синод, на якому збиралися єпископи з України, і в постановах якого ми вже отримали багато завдань, скерувань, як працювати над покликаннями.
На, так званий, Великий Синод ми готуємо статистику, аналізуємо стан суспільства, сімей, проводимо анкетування ченців і черниць, які не так давно вступили до монастиря, щоб розуміти перші кроки слідування за Христом сьогодні.
Отож, щодо покликань, то я би не сказала, що в нас останні роки був кричущий момент, припускаю, що виклики прийдуть саме тепер. І загалом на це потрібно дивитися ширше. Кількість покликань залежать від демографічної ситуації в Україні, від ситуації пов’язаної з війною, багато людей емігрувало, багато хлопців і навіть дівчата є на передовій.
Якщо подивитися на історію чернечого життя в Україні після виходу з підпілля, то ми мали найбільший бум покликань наприкінці 90-х — на початку 2000-х років. І в той час переважно в монастир приходили у віці 18–20 років. Тобто це були ті, хто народився у 70-80-ті роки, плюс-мінус, а це був бум народжуваності ще. І це означає, звичайно, що було багато потенційних осіб, які могли вступити в монастир. Тепер їх є менше, але з виправданих причин. Зрештою, ми маємо інший виклик — розпізнати покликання, а розпізнавши зрозуміти молодих людей і їх інакшість. А ще будуть ті, які вступатимуть після повернення з війни.
Сама дорога покликання змінилася. Раніше приходили більш спонтанно, часто під ейфорією або побачивши отців, сестер на місіях. Звичайно не всі так знаходили дорогу до монастиря, але часто саме так. А тепер приходять усе зваживши, часто вже з вищою освітою, з розрахунком на особисту реалізацію в монастирі, зі збереженням особистого простору, приватності, права на думку і слово. І також молоді люди добре вивчають те місце, куди приходять. Тобто вони перед тим знайомляться з тим чернечим осередком, в який збираються вступити, пробують пожити там, відчути себе в спільноті, чи їм комфортно, які там стосунки, чи їх не будуть там ущемляти.
Можна би було сказати, що тепер молодь є перебірливою, навіть щодо одруження, проте часто це страх зробити крок в непевність, адже ти ніколи не знаєш, не можеш прорахувати, як складеться твоє життя з тією людиною чи у тому колективі. Ми це теж спостерігаємо і у світі, молоді вибирають те, що зрозуміле, безпечне і, звичайно, перспективне.
Сестра Магдалина. Джерело фото: РІСУ
Щодо місійних завдань у нашій Церкві, то ми як Комісія років десь сім років тому заснували школу місій св. Івана Павла ІІ при семінарії в Брюховичах. Вона складалася з трьох блоків, кожен з них має теоретичний і практичний модулі. Блоки пов’язані з трьома видами місій: народні місії, коли священники приїздять в якусь парафію зі своєю командою сестер чи братів, де проводять так звану «нову євангелізацію», щоб оживити церковну спільноту, ходять по школах, по установах тієї парафії чи того села; другий блок — місії в Україні поза Галичиною та в діаспорі з українцями і третій — місії ad gentes тобто цілком нові нехристиянські терени.
Перші два тематичні блоки для українського контексту є дуже актуальні. Якщо перший вид є виключно українським напрацюванням, то досвід діаспорних місій мають й інші Східні Церкви. Кожний, той, хто їде на місії, повинен розуміти, як в тій місцевості, культурі і т. д. має виглядати місія, тобто її специфіка. На наших теренах східної, центральної, південної чи північної України є теж своя специфіка, про що ми в цій школі говорили і відчули на практиці, коли виїжджали на практичний модуль поза Галичину. Там люди мають свою, іншу від людей на західній Україні ментальність, інше бачення Церкви, інше ставлення до церковних активностей. На Галичині чи на Закарпатті люди люблять долучатися до того, що робиться при церкві: фізична праця, прибирання чи ремонтування, паломництво, соціальне волонтерство тощо. На Великій Україні так не є. Людей треба заохотити, пояснити навіщо це потрібно, що вони можуть робити, а що ні, як робити і наскільки це важливо.
Оскільки я багато часу в своєму житті проводила в центральній Україні, то зауважила, що там люди переважно більш прості і прямолінійні, а також те, що пізнавши Бога, вони вірно Його тимаються в чистоті віри, а не в обрядовому чи ритуальному наповнені, що часто притаманно нам на заході України, бо ми виросли в цьому. Часто ми навіть не застановляємося, чому це робимо — бо так робила мама і бабуся. Розумію, що багато хто після цього речення захоче заперечити чи подискутувати, адже саме там більшість охрещених обмежуються відвідинами храму днями, коли благословлять паску, фрукти чи спішать лише поставити свічку, коли щось сталося чи може статися. І всі, хто так скаже, не помиляться, але я повторюю, що говорила про тих, які по справжньому, глибоко пізнали Бога.
Поза Галичиною люди переважно не мали підпільної Церкви, не мали передання віри в родині, не мали катехитичних шкіл і багато з цього всього досі не мають. І якщо хтось з них сьогодні дотикає Бога, то хоче пізнати не лише, що є в кошику на Великдень, коли і чому благословлять зілля або фрукти, а хочуть знати самого Бога в усій Його недосяжності, сакральності й одночасно уважності та любові до людини. Коли приходять до церкви, вони хочуть знати, що відбувається, чому це так, а те по іншому співається, що за чим, що означає і чому стільки разів повторюється. І коли ти все це їм поясниш, навчиш молитися, відчувати смак Божої ласки, привідкриєш їм Бога, вони, надалі, дуже міцно його тримаються. Це завдання і виклик для кожного, хто їде на місії на схід України, північ чи південь.
Синод Єпископів УГКЦ у 2013 році запропонував для ченців і черниць документ Місійність монашества, в якому чудово окреслено суть місій, характер місійності кожної чернечої спільноти і завдання богопосвячених осіб в тій ділянці.
Робочі зустрічі Патріаршої комісії у справах монашества УГКЦ. Джерело фото: Фейсбук-сторінка с. Магдалини
А якщо дивитися на реальну ситуацію в Україні зараз, то народні місії проводяться. Їх проводять переважно чоловічі монастирі, які деколи залучаються підтримкою жіночих. Щодо місій поза Галичиною та в діаспорі, то тут все залежить від можливостей, ресурсу, кваліфікації.
У нас, в Українській Греко-Католицькій Церкві, є багато чернечих спільнот, які є маленькі. Вони часто не мають ресурсу кадрового, але ще більше фінансового чи логістичного, щоб організувати такі місії, наприклад, ближче до місць, де сьогодні лінія фронту. До мене зверталися сестри деяких згромаджень, чи від Комісії не будете щось таке організовуватися, щоб вони могли долучитися до якоїсь групи і поїхати на схід. Часто, зокрема, сестри монахині можуть там бути потрібні не лише як духовні особи, але і як медики, психологи, волонтери.
Ми в Комісії маємо намір відновити нашу місійну школу, яку ми призупинили через пандемію Ковіду, а потім повномасштабну війну, яка унеможливила вже продумані практичні модулі поза західною Україною і відновити її з врахуванням побажань служити людям прифронтової України та специфіки місій в час війни.
Ви згадали, що сестри можуть мати суто світські професії або реалізовуватися не лише як духовні особи. Які зараз є покликання у сестер до практичного служіння, до соціальної праці?
Так, Господь кличе часто вже після завершення навчання і кожна чернеча спільнота має завдання розпізнати так зване покликання в покликанні. Чи професія, отримана до монастиря, була вибрана чи нав’язана, а також чи особа сама бачить себе в тій професії у чернечому стані. Наприклад, я юристом не могла бути так, як я себе бачила в світі. В монастирі змогла ще вчитися, стати церковним юристом, а саме зробити докторат з канонічного права. У моїй спільноті в Києві живе сестра-стоматолог — вона працює в стоматологічній клініці. Відразу зазначу, що ті, які приходять в монастир після школи, теж мають можливість віднайти себе в тій чи іншій професії і здобути її будучи ченцем чи черницею. Тобто відповідно до того, які дари має брат чи сестра, яку спеціальність він або вона вже здобула, чи мріє здобути тим може служити в монастирі.
Наприклад, у нас, василіянок, в Івано-Франківську є школа, куди потрібно вчительок. Вже перебуваючи в чернечому стані багато сестер сказали: «я хочу бути вчителькою». Хтось захотів вчителювати у молодших класах, хтось вибирав якийсь профіль — українська мова, історія, біологія… Вони розпочинали студії, хтось очно, хтось заочно — і тепер ми маємо вчительок як для старшої школи, так і для молодшої. Ще ми маємо два садочки, тому є сестри, які мають освіту відповідну для садочка. В час війни відкрили соціальний центр для покинутих дітей. Це та праця, яка нас в’яже зі святим Василієм Великим, адже саме він заснував Василіаду — ціле соціальне містечко з чернечою спільнотою в його центрі. Сьогодні в Україні дуже багато дітей, які з тієї чи іншої причини втрачають батьків і рідних. І це не тільки ті, що втратили близьких, скажімо під час ракетної атаки — такі теж є. Проте є також ті, яких батьки не витримали тиску війни, наприклад, батько загинув на війні, а мама спилася або стала наркоманкою, її позбавили батьківських прав, а дитину, яка попередньо була практично на вулиці, на якийсь час поселяють у нас. У нашому центрі, куди їх розміщують державні органи опіки, вони можуть знайти тепло, ласку, бути доглянутими, мають можливість подорожувати, вчитися, розвиватися. І для такої роботи нам потрібні відповідно підготовлені сестри з педагогічною, медичною освітою чи освітою психолога або соціального працівника.
Якщо трошки історії, пригадаю, що в кінці XIX — на початку XX століття масово почали засновуватись згромадження, бо раніше існували монастирі лише строгі, клявзурові. Особливо, коли говоримо про жіночі монастирі, то пригадується термін «папська клявзура», де монахиня могла вийти за межі монастиря лише за делегованим дозволом єпископа. Це і нас василіянок торкнулося, від Берестейської унії ми дуже добре знали, що таке папська клявзура. Перші місійні чернечі спільноти були чоловічі, наприклад єзуїти, францисканці, домініканці тощо. Жіночі підтягнулися вже в період революцій, змін суспільного ладу, секуляризації суспільства. Треба було йти до людини, бо людина вже не приходила до храму сама. Саме тоді почали творитися жіночі Згромадження, які не мали вимоги папської клявзури, а мали спрощену чернечу дисципліну, меншу молитовну заангажованість, але більше праці між людьми і переважно харизму пов’язану з конкретною діяльністю. Тобто згромадження творилося під конкретну потребу, наприклад працювати з бідними, чи з хворими в лікарні чи виховувати сиріт — це переважно ставало харизмою цієї чернечої спільноти і впливало на відбір при прийомі кандидаток, так як професія була важливим елементом.
Монашество УГКЦ. Джерело фото: Фейсбук-сторінка с. Магдалини
У нашій Церкві теж є багато Згромаджень, наприклад сестри милосердя св. Вінкентія, які мають в харизмі працювати в шпиталях; сестри Пресвятої Родини — на сторожі родинних, сімейних цінностей; сестри св. Йосафата, або по простому йосафатки, крім парафіяльної і соціальної праці, наслідуючи св. Йосафата, моляться за єдність Церков; сестри євхаристки, засновані в підпільній Церкві, через постійну адорацію практикують поклоніння Христові Богу і винагородження за зневаги через людські гріхи і байдужість тощо. Відповідно до викликів чи потреб, які існували у Церкві або суспільстві, створювалося те чи інше згромадження. Так було у Римо-Католицькій Церкві, так само було у нас, на теренах сьогоднішньої України. Відповідно до того у статутах чи конституціях згромаджень прописували елементи своєї харизми, ту чи іншу діяльність. Проте виклики і потреби в суспільстві змінюються, з’являються нові. Деякі згромадження, тобто деякі елементи харизми перестають бути актуальні і якщо згромадження не розширить чи не змінить свою місію в Церкві, то може бути приречене на закриття, що й сталося з багатьма згромадженнями в Римо-Католицькій Церкві.
До речі, власне, у випадку цієї сестри-стоматолога чи, можливо, якихось інших, які є медичними працівниками, — вони працюють одягнуті у монаші габіти? Чи вона, працюючи лікарем, вбрана як лікар?
Як я вже говорила, згромадження мають спрощену дисципліну і щодо одягу теж. Для більшості не є проблемою змінити чернечий одяг на лікарняний халат. Зрештою, у Церкві є багато безгабітових згромаджень. Якщо говорити про сестер Василіянок, ми є Чин, який хоч і пам’ятає ще що таке папська клявзура та всі строгості монашого життя, і в наших Конституціях не маємо переліку ситуацій, коли можна знімати габіт, в кожній конкретній ситуації діємо розсудливо і практично. Кольори наших габітів можуть варіювати в межах трьох в Україні і чотирьох у світі. Серед них є білий, який мало чим відрізняється від вбрання лікарів та медсестер. Тому звичайні сестри-медсестри часто лиш пристосовують колір. У випадку стоматологів — кольором не обійдешся, інакше можна створити аварійну ситуацію в праці зі стоматологічною технікою. Тому наша сестра працює в медичному костюмі клініки.
Зрештою, духовних осіб і без священичого чи монашого одягу впізнають, відразу запитають: «чи ви належите до якоїсь Церкви?» Тобто люди відчувають, що особа має якесь відношення до релігії, від цього не сховаєшся, скинувши чернечий одяг.
Сестра Магдалина. Джерело фото: РІСУ
Ви згадали про війну, про нові виклики в умовах війни, повномасштабної війни, зокрема. Як ця війна, яка триває вже дуже багато років, впливає на покликання, на зміну харизми монастирів? Ви частково вже сказали про нові потреби, які стоять.
Війна впливає найперше на людей. Богопосвячені особи теж не є роботами чи безтілесними ангелами. Багато ченців і черниць є вразливі на психологічний тиск війни та інше супутнє. Настоятелі, які тут зібралися на цю Асамблею, є відповідальними за те, щоби пильнувати стан своїх підлеглих. Наприклад, вчасно розпізнати стан сестри чи отця, коли тривога стає хронічним станом, в домах близько до лінії фронту старатися про так звану «ротацію». Ми в УГКЦ маємо жіночі, чоловічі монастирі у Краматорську, Одесі, Чернігові, Харкові, Полтаві, Дніпрі, Черкасах, Запоріжжі, Кропивницькому та в постійно атакованому Києві. Блаженніший Святослав заохочує настоятелів чернечих структур, і також ми на своїх зібраннях Комісії про це часто говоримо, щоби бути уважними до стану підлеглих, не залишати їх на довгий термін в ситуації наближеній до бойової.
Десь у перший-другий рік повномасштабної війни ми мали від комісії проєкт «Крила», у рамках якого збирали у безпечних місцях на віднову групи тих богопосвячених осіб, які працюють у прифронтовій Україні. З однієї сторони, щоб духовно, психологічно, фізично «перезапуститись», а з іншої сторони — щоб багато практичних речей проговорити, наприклад про самодопомогу тощо.
Якщо брати до уваги чернечі інститути як спільноти, то в часі війни, як я вже говорила, звичайно, що змінюється їх ритм і спосіб життя, війна впливає теж і на можливість того чи іншого служіння. Вона впливає й на харизму, багато почали її пристосовувати до викликів чи потреб війни. Теж тут важливе місце займає співпраця з єпархіями, єпархіальними структурами, з парафіями, з громадськими організаціями. Наприклад, з «Карітасом», який має багато проєктів, ініціатив, програм, до яких залучають монахів і монахинь або праця в тій чи іншій єпархіяльній комісії. І хоч зовнішнє працевлаштування впливає на ритм життя богопосвячених спільнот, з іншої сторони налагоджує співпрацю в Церкві.
А чи якось це впливає на саме покликання? Тобто чи є, наприклад, молоді чи вже не молоді люди, ветерани війни, які приходять у монастирі, цікавляться, хочуть там залишатися, ставати монахами?
Також монастирі все частіше стають осередками для реабілітації військових. Наприклад, в Унівській лаврі створюють таке місце тиші для ветеранів, для їх реабілітації в спокої. Чи фіксуються такі нові види покликань, коли люди хочуть іти у монастир, шукаючи там духовного спокою від війни?
Тема покликання і війна сьогодні інтригує й лякає. Адже, ось-ось до наших спільнот постукають не лиш ветерани, а й молодь, де в сім’ї є ветеран, дівчата і хлопці з покалічених війною сімей, біженців, сімей розділених війною, родин, де є втрати тощо. Ми готуємось до цього. У кожному нашому проєкті Комісії є лекції, які готують різні групи чернецтва до праці з ветеранами не лиш поза монастирем, а коли вони є частиною чернечої сім’ї. У семінаріях і чоловічих спільнотах такі вже є — наразі поодиноко, бо ще триває війна. Ми до того готуємося, що навіть в жіночі монастирі можуть прийти військові, адже багато дівчат воює. З іншого боку до монастирів звертаються дівчата і хлопці, які хочуть долучитися до доброї справи знаннями своєї професії психолога, реабілітолога тощо. Працюючи разом з ченцями чи черницями згодом самі вибирають цей шлях.
Молодь не боїться Бога. Молодь боїться втратити себе. Зустріч магістрів чернечих згромаджень з різних куточків України з представником молодіжної комісії о. Олегом Здреником. Говорили на тему, яка стає дедалі важливішою для Церкви: що насправді лякає сучасну молодь у чернечому житті? Джерело фото: Фейсбук-сторінка о. Олега Здреника
Під час однієї вишкільної конференції ми запросили отця Богдана Праха, провідного науковця в галузі церковної історії, щоб він розповів, як це було раніше, коли були попередні війни, коли приходили військові в семінарії і в монастирі, і якими вони були священниками чи богопосвяченими особами. Зі слів отця ми зрозуміли, що вони відрізнялися від інших, але були дуже ревні, відповідальні і жертовні в служінні Богу. Якими будуть військові в монастирях сьогодні? Питання відкрите.
Щодо реабілітаційних програм, чернецтво УГКЦ вже активно заангажоване у цій сфері. Найпоширенішим служінням є духовно-психологічна реабілітація з родинами військових, ветеранів, вдовами і т. д. Частина ченців і черниць займаються вузько в ділянці реабілітації військових. Користуючись нагодою, поділюся нашими планами, сестер василіянок в Києві, де я настоятелюю вже 4-й рік. Від Провінції Пресвятої Тройці ми розпочали служіння в столиці у 2022 році, вже як тривала повномасштабна війна. День за днем перед нами відкривається картина потреб і викликів, пов’язаних з війною. Особливо боліло бачити покалічені і зруйновані сім’ї. Зродилося нестримне бажання допомогти нашому народові зберегти сім’ю, зробити те маленьке, що можемо. Ми купили будинок і готуємо приміщення і програму для реабілітації, віднови, воскресіння для кожної родини, яка постукає у наші двері, а особливо для тих, кого болюче торкнула війна.
Тобто, можна так сказати, що війна звісно вносить певні корективи, але назагал монашество за стільки років її тривання вже готове до цього всього. Також вже є певний досвід з минулого, який можна використовувати.
Ще дещо з іншої сторони про покликання. Чи ви бачите якісь тенденції, певні процеси, які відбуваються у світі у богопосвяченому середовищі, що можуть відбуватися також у нас. У першу чергу, це щодо покликання і щодо того, з чим приходять молоді чи не молоді люди до монастиря, що вони хочуть бачити, що шукають у ньому? До чого варто готуватися?
Коли звучить питання про тенденції у світі, перше, що приходить на думку, це ШІ і весь медійний поступ, запозичена тенденція секуляризації, свобода пов’язана з індивудуалізмом і самореалізація. Буває в монастир приходять люди, які мають всі ці моменти або виховані в деяких із них. Потрібно зазначити, що за статистикою в Україні католицьке монашество зараз — чи то чоловіче, чи то жіноче — найбільш чисельне середнього віку. Люди цієї генерації сьогодні — це настоятелі різних рівнів, форматори, керівники чернечих установ. Це люди, які формувалися або в підпіллі, або в перші роки після підпілля. І для них послух без питань і без логіки — це норма, аскеза може містити незручний обов’язок, невигідні умови проживання, навіть зневажливе відношення чи життя без приватності і т. д., бо це святість. Проте ті, які зараз приходять, це переважно молоді люди, які цілком по-іншому дивляться на життя і тут не останню роль відіграє вплив культури інших країн чи навіть інших континентів. Зараз молоді люди не готові вливатися в чернечі традиції, які, на їх думку, не мають сенсу, користі духовної чи іншої, або пояснення доцільності на сьогоднішній день. Вони готові на труднощі і дискомфорт, але хочуть знати: що я це роблю задля чогось чи задля когось.
Готуючись до Великого Синоду, ми аналізували різні соціологічні дослідження, які проводилися у світі, в Європі, в Америці, опитування молоді: що вона думає про Церкву, про монастирі, про духовне життя, про Бога. Не вдаючись у деталі, ми зауважили, що молодь у світі шукає зараз глибини. Ми можемо собі говорити, що молодь така несерйозна, безтурботна, така-сяка, але, як ми бачимо з опитування, молодь шукає Бога, і шукає автентичності віри, чернечого життя. Відповіді «бо так треба» вони не розуміють. Вони хочуть бачити автентичні приклади чернечого життя, хочуть бачити людей молитви, дії, посвяти, здорової аскези. Сьогодні мають покликання монастирі строгого і укритого життя, але теж й такі, як, наприклад, сестри св. матері Терези з Калькутти, які працюють дуже харизматично, дуже віддано, а живуть дуже аскетично. Молодь не боїться строгості чи аскези, вони хочуть розуміти для чого, що це дає.
А у нас ведеться така статистика? Бо у нас також є і соціальноактивні, і контемплятивні монастирі, скажімо у сестер-редемптористок такий діє. Чи багато молоді приходить до таких?
Якщо говорити про нашу Українську Греко-Католицьку Церкву, то контемплятивні монастирі не є ні згідно з канонічним правом, ні згідно з нашою чернечою традицією притаманні нам монастирі. Сестри редемптористки — це є той виняток, так як виникла потреба укритого життя у цій чернечій родині в Україні. Вони взяли модель контемплятивних сестер редемптористок з Польщі й наразі перебувають у стані адаптації своїх правил і свого життя до нашого обряду.
У Східній Церкві є варіант так званих монастирів свого права (siu iuris). Це не ордени/чини і не згромадження, такі монастирі є більш строгі, вони практикують давню монашу традицію, взоруються на східних Отців і первинне монашество давньої Русі. Ми знаємо студитів в Унівській лаврі, є сестри-студитки Святопокровського монастиря у Львові, є монастир Святої Трійці на Франківщині, монастирі на Тернопільщині у Великих Гаях, Жукові тощо. Це є монастирі, в яких живуть досить таким скромним, укритим життям, життям молитви. Вони мають досить обмежену діяльність поза монастирем. Тобто вони не контемплятивні, не закриті, без грат, але більш строгі щодо внутрішніх правил посвяти і практикування аскези. А те, чи вони мають покликання, теж залежить від того, наскільки автентично вони живуть.
Від Комісії вже більше двадцяти років діє Новіційна школа «Еффата», де вишколюються кандидати і новики, тобто ті, які щойно приходять, і ті, які щойно одягають габіт. Через призму цього проекту ми бачимо, що у нас покликання мають як строгі, так й активні чернечі спільноти — як жіночі, так і чоловічі. Це ті, які живуть автентичним чернечим життям, правильно відчитують свою харизму в нових обставинах життя і між собою живуть як перші християни, які мали одне серце і одну душу. Тому Господь благословить покликаннями і монахів Студійського уставу, і отців редемптористів, і отців василіян, і сестер служебниць, і сестер редемптористок, і сестер студиток та інших.
Сестро, ви говорили про Великий Синод (нагадуємо, що інтерв’ю записувалося до проведення цього Синоду. — авт.). Які очікування є у монашества, що б ви хотіли почути, отримати від того Синоду? Бо знаємо, що Церква потребує єпископів і найчастіше Синод за новими кадрами звертається саме до монахів. Сестри мають свій багатолітній досвід соціального служіння, тому Церква багато що очікує. А що монашество хоче від Церкви загалом і зокрема від Синоду єпископів?
Я би не називала чоловіче монашество сьогодні кузнею для єпископів, хоча часто ченці отримують цю гідність. В період після Берестейської унії і реформи монашества, це було як правило, з огляду на стан єпархіяльного духовенства. Проте це не наша тема і не ситуація для такого розрізнення сьогодні.
Йдеться про те, що найчастіше єпископів висвячують саме з монашества, більше, ніж з безженного духовенства.
Завжди йдеться про те, що це має бути достойна людина з потрібним досвідом і освітою. Такого священника можна виховати і в семінарії, на душпастирській ниві парафії, і в монастирі.
Що очікує монашество? Мені важко від усіх казати, але зі своїх спостережень я би сказала, що потребує простору для дії, відсутності суперництва і фахової співпраці, а для жіночих спільнот ще й довір’я, доцінення і поваги — і це навіть не так від самих єпископів, як від церковних осіб, які їм підпорядковані.
Ми би дуже просили владик бути такими натхненниками для своїх підлеглих, щоби було можливо на славу Божу фахово співпрацювати, правильно будувати стосунки в Церкві, започатковувати разом соціальні проекти, бути разом в інших видах душпастирства, зокрема там, де об’єднавшись ми можемо зцілювати рани покалічених війною душ.
Останнє питання. Зараз все більше говорять про роль, місію, місце в Церкві жінки. Нині певна частина сестер-монахинь є на поважних церковних посадах, є, зрештою, і світські жінки, які очолюють серйозні церковні інституції. А як Ви ставитеся до того питання? Чи наскільки воно є актуальним для вас, для Греко-Католицької Церкви в цілому?
Католицька Церква все ще є патріархальною структурою, але я у провідній ролі чоловіків в Церкві не бачу проблем. Чи жінки можуть займати певні посади, мені як каноністу це не дискутивне запитання. Очевидно розумна і фахова жінка може займати чільні посади в Церкві, якщо це не заборонено правом, так як є певні функції і посади зарезервовані за священником. Як воно є на практиці, думаю так і є, з похибкою на людську неміч, яка всюди має місце.
У свій час я чотири роки працювала в Дикастерії Східних Церков у Ватикані, тепер працюю в Патріаршій курії УГКЦ. Тісно співпрацюю з владикою Михаїлом Бубнієм, є його заступницею і зовсім не відчуваю, що займаю «не жіноче» місце, як і не спостерігаю якогось ущемлення чи недооцінення зі сторони єпископа чи ще когось.
Хто як серйозно сприймає жінку на певних церковних посадах, думаю, що це зрілість кожної окремої особи. Вважаю, що кожна людина, яка служить в церковних інстанціях, має відповідати певних християнським і моральним критеріям, а також бути фахівцем своєї справи. Жінка — це не елемент декору того чи іншого церковного офісу, про який можна дискутувати, тому що це жінка. Вважаю, що наша Церква тут цілком зріла, щоб ділитися певними функціями в Церкві з добрими спеціалістами-жінками.
Що до мене особисто, я не є феміністка щодо ролі жінки в Церкві й не підтримую інші феміністичні рухи. Жінка — це людина, яку Господь наш Ісус відкупив, як і чоловіка. І для нас дав завдання — пригадувати світу, що Любов розп’ялася, щоб спасти світ. «Йди до моїх братів і повідай їм…» (Ів. 20,17) сказав Ісус святій рівноапостольній Марії Магдалині після Воскресіння. Це можна робити у будь якому служінні, на будь якій посаді, бути серцем Церкви. Це не пов’язане з емоціями чи ще чимось таким, жінка дух люблячої матері має у своїй природі. А всі люди в Церкві потребують того духа любові Пресвятої Трійці.
Я не зношу неповаги, це не від Христа, а обов’язків в Церкві є безліч таких, які можуть виконати лише жінки, бо потребують заангажування всіх природних дарів, якими Бог наділив жінку. І де б ми- жінки не жили та не працювали, всюди ми можемо нести мир і гармонію, пригадуючи про любов Господа до свого вибраного народу-Церкви нашим життям, служінням, професійним заангажуванням.
Дякую за вашу місію!
Розмовляв: Тарас Антошевський для Релігійно-інформаційної служби УкраїниПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
