СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиШість думок Блаженнішого Святослава про зцілення ран війни в Україні
Як християнин може допомогти людині, яка зазнала лиха від війни, як опікуватися дітьми в цей час, як говорити про війну, перебуваючи за кордоном? Вашій увазі пропонуємо думки Блаженнішого Святослава про рани, спричинені війною, та зцілення від них.
1. Слово Боже з України сьогодні резонує в душах народів усього світу.
Ми бачимо, яким сьогодні, в умовах війни, слово Церкви є життєдайним. Воно дає силу і надію. Я пригадую, як під час облоги Києва я відвідав міського голову пана Віталія Кличка. Він тоді мені сказав, що більше, ніж хліба, ми зараз потребуємо слова надії. Це якраз пригадало всім нам, що навіть в умовах війни Церква не може бути зведена до ще однієї гуманітарної місії. Є багато інших організацій, які цим займаються. Звісно, Церква служить потребуючим, але одночасно вона є носієм слова і життя вічного, яке нам передав наш Спаситель. В умовах війни багато людей віднайшли Бога, прийшли до хрещення. Щонеділі, щодня хочуть слухати Боже Слово. Відтак ми маємо завдання — проповідувати, робити учнями всі народи. Бо бачимо, як Слово Боже з України сьогодні резонує в душах народів усього світу.
2. Ми маємо бути поруч, супроводжувати тих, хто плаче. Ми маємо право плакати разом з ними.
Як можна зцілити рани? Очевидно, щоб цілком загоїти все, потрібно повернути втрачену особу. Сьогодні ми не можемо цього зробити. Але навіть коли ми молимося за покійного чи ховаємо загиблих, робимо це зі співом пасхальної нашої віри у Воскресіння. Ми в цей момент болю починаємо проповідувати те, що навіть трагічно загибла особа продовжує жити далі. Вона існує. Більше того, Церква проповідує можливість воскресіння і наступної зустрічі з цією особою. І навіть «Вічна пам’ять…», яку ми співаємо над тілами наших загиблих, є гімном прослави Божої пам’яті про нас. Пам’ять людська не є вічна. Хтось скаже: «Я вічно буду пам’ятати». Це неправда. Вічним є Господь Бог. Він пам’ятає про наш біль, наше горе. Ми передаємо в Його батьківські обійми наших найдорожчих. Це те, що в первинний момент дозволяє нам пережити ці страшні події. А з душпастирського боку, думаю, що покликанням Церкви є бути поруч! Навіть у тих моментах, коли ми співаємо: «Хай мовчить всяка плоть людська», — ми маємо бути поруч, супроводжувати тих, які плачуть. Ми маємо право плакати разом з ними.
3. Щоб врятувати, їх не можна залишати наодинці із болем.
Дуже важливо військовим віднайти себе навіть після поранення. Життя не закінчилося, треба навчитися жити далі. Можливо, по-новому відкрити для себе власне тіло, побачити перспективи свого життя. Можна і потрібно далі жити. Очевидно, що коли йдеться про кваліфіковану медичну допомогу, то Церква тут може бути тільки асистуючим, допоміжним фактором. Мені дуже приємно, коли ми можемо допомогти нашим госпіталям із медичним обладнанням, медикаментами чи додатковим транспортом. Але також мережа спільнот Церкви допомагає із подальшою реабілітацією наших воїнів. Зокрема із протезуванням. Очевидно, що жертви насилля, зокрема зґвалтувань чи інших тортур, потребують особливої уваги. Інколи справді потребують психологічної допомоги. І тоді таку людину потрібно підтримати. Врятувати її. Суїцидальні моменти настають тоді, коли людина є покинута. Вона відчуває, що вона нікому непотрібна. Наодинці зі своїм болем відчуває, що він її перевершує і вона не може з ним справитись. Всі люди, які пережили такі жахливі моменти свого життя, потребують супроводу. Їх треба огорнути увагою і любов’ю спільноти. Церква — це і є спільнота. Це не якась холодна структура. Коли такого воїна, жінку чи чоловіка евакуюють в інше середовище, їх потрібно від однієї спільноти передати обійми іншої спільноти. Тоді такі люди справді своїм свідченням можуть самі бути рятівниками інших людей і показувати, як можна побороти всі наслідки тих жахливих травм: фізичних і психічних.
4. Дуже важливо, щоб діти йшли до школи.
Очевидно, що дитині ніхто не замінить тата і маму. Тому нам як суспільству і Церкві потрібно все зробити для того, щоб дитина виростала в сім’ї. Ми повинні зрозуміти: саме сім’я — вічний, плідний, нерозривний союз. Вона є єдністю чоловіка і жінки. З одного боку, сім’я є необхідним середовищем для дитини, де вона може повноцінно розвиватися. З іншого боку, саме така сім’я є фундаментальною клітиною всякого суспільства. Якщо ми хочемо думати сьогодні про те, як розбудовувати нашу Україну, коли ми переможемо, коли війна закінчиться, нам треба думати, як зміцнювати сім’ю! Важливо супроводжувати ці сім’ї, коли вони переживають дорогу внутрішньо переселеної особи чи біженця. Сім’я, очевидно, це є особливий оазис людської гідності, але вона також потребує суспільства. Для того, щоб сім’я функціонувала, вона мусить бути інтегрована у ширше суспільство. Саме тому наші сім’ї потребують реінтеграції у суспільний контекст тих міст, сіл і територій, де вони опинилися». Дуже важливо, щоб діти йшли до школи. Ми 1 вересня розпочинаємо черговий навчальний рік. Бачимо, як наша держава та освітяни починають працювати, щоб ми могли розпочати очне навчання. Це один зі способів, як дбати про цих дітей. Зокрема, якщо йдеться про дітей наших переселенців. Важливо, щоб вони пішли до школи там, де сьогодні опинилися. Якщо через ті обставини діти будуть поза шкільним процесом, тоді ми їм вчинимо велику кривду. Хочу пригадати, що ми отримали листа-прохання від Міністерства освіти і науки, щоб по-можливості там, де наші храми і монастирі мають підземелля, які можуть функціонувати як сертифіковані бомбосховища, їх відкрити для школярів. Ми це дуже радо хочемо зробити. Я запрошую директорів шкіл, щоб вони відвідали найближчу греко-католицьку церкву і побачили, що ми маємо. Щоб саме освітяни зорієнтувалися, як можна краще обладнати ці підземелля, щоб навіть коли буде повітряна тривога, діти могли перебувати в безпеці і навчатися. Соціальний захист сім’ї — це спільна справа і Церкви, і держави. Думаю, що в умовах війни виявляється ще гостріше необхідність, а відтак перспектива просімейної політики.
5. Бути голосом тих, у кого намагаються голос викрасти. Бути голосом страждаючих!
Кожен християнин є покликаний свідчити істину. Це те, до чого нас кличе святе Євангеліє. Пам’ятаєте Христа перед Пилатом? Христос каже: «Я прийшов, щоб свідчити істину». Тоді Пилат питає: «Що таке істина?» Тоді розмова зупиняється, бо для християн істина — це не є щось, але хтось. І в умовах війни агресор розпинає Христа в тілі нашого народу. Знову Христа видають на катування, на муки і хресну смерть. В умовах війни питання Пилата «що таке істина?» перетворюється на ідеологічно-інформаційну війну проти жертви. І в таких обставинах як Церква ми повинні свідчити істину, говорити правду про те, що діється в Україні. Ми повинні бути голосом тих, у кого намагаються голос викрасти. Бути голосом страждаючих!
6. Не дозволяти нікому звикнути до війни!
Іноді ми бачимо, що інформація про війну в Україні декому починає набридати. Технічно кажучи, війна в Україні перестає бути новиною на передових шпальтах тих чи інших газет і видань, зокрема в Західній Європі чи Північній Америці. Наше завдання — тримати хвилю. Будити сумління. Можливо, часом бути подібним до набридливого комара, який не дає заснути і призвичаїтися до війни. Бо коли людина чує кожного дня, що сотні людей загинули в Україні, на жаль, і ми в Україні до цього починаємо звикати. Це стане ще однією трагедією, коли ми звикнемо та змиримося з тим, що йде війна і що в Україні росіяни вбивають мирних людей. Це трагедія, якої ми не маємо права допустити. Це була би інформаційна катастрофа для сучасного людства, якби так сталося. І тому нашим завданням є словом істини будити серця людей.
За матеріалами Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
