«Рефлекс до благодійності є не лише у християнстві. В людській душі вмонтовані Богом і совість, і співчуття, і любов, і бажання життя», — владика Борис Ґудзяк

22 квітня 2021

Майже 20 років тому у Львові постав перший (і досі єдиний) католицький університет на пострадянському просторі. Приватний навчальний заклад, який на той час займав невелике приміщення колишньої школи у Львові. Мало хто міг тоді уявити, що згодом спадкоємець Львівської богословської академії, створеної 1928 року й забороненої радянською владою, стане одним із найпрестижніших університетів незалежної України.

«Рефлекс до благодійності є не лише у християнстві. В людській душі вмонтовані Богом і совість, і співчуття, і любов, і бажання життя», — владика Борис Ґудзяк

Тепер Український католицький університет з року в рік очолює рейтинги українських вишів із найвищим середнім балом вступу. Окрім навчальних програм, які об’єднують талановитих студентів з усієї країни, а також потужних програм бізнес-освіти, УКУ відомий і сучасним кампусом та швидкими темпами його розбудови.

Усе це стало можливим без жодного фінансування від держави. Університет існує завдяки благодійним внескам людей з усього світу — кошти, отримані від жертводавців, становлять 56 % операційного бюджету і 100 % бюджету на будівництво. За роки існування УКУ підтримали близько 20 000 благодійників.

Про складові успіху такого масштабного фандрейзингу, зміну розуміння благодійності в українському суспільстві та силу спільноти, зосередженої навколо УКУ, ми поговорили з президентом університету, митрополитом УГКЦ, головою Філадельфійської архиєпархії у США владикою Борисом Ґудзяком.

Освіта і благодійність — в українській дійсності комбінація цих двох понять є незвичною. Бо коли говоримо про благодійність, стереотипно думаємо про допомогу тим, хто у скруті. Як ви визначаєте для себе суть благодійності?

Допомагати — це не лише давати тому, хто має менше, але давати так, щоб людина росла духовно та інтелектуально, соціально збагачувалася. Оце ідеал.

Помалу в Україні стає зрозумілим, у деяких контекстах навіть модним, ангажуватися в благодійність. Хоча досі існує патерналізм. Радянська система старалася контролювати будь-які ініціативи знизу. Тому вона пропонувала населенню реальність, в якій хтось згори завжди про тебе подбає. Ти будеш забезпечений ковбасою, горілкою, базовою медициною, зате ми обмежуємо твої ініціативи, комунікацію, подорожі, думання й віру. На жаль, оскільки цей тоталітаризм впроваджувався з жахливою брутальністю, хвилями геноцидів, він таки глибоко вліз у психіку. Посттоталітарна людина не довіряє системам.

А благодійна особа, власне, ризикує. Вона віддає щось назовні, розуміючи це як насіння, як добру інвестицію: я віддам, і з цього буде щось добре. У тоталітарній системі, якщо віддаєш, то нічого доброго з того не буде. Формується комплекс: «Я тільки втрачу. Сам мало маю, то що я буду давати?». У цьому полягало нищення євангельської християнської чесноти, яка найбільшу цінність бачить у самовідданому ставленні до інших. Духовне життя відбувається у стосунку з іншим — Богом і ближнім.

Певний рефлекс до благодійності є не лише у християнстві. В людській душі вмонтовані Богом і совість, і співчуття, і любов, і бажання життя, росту. У всьому світі люди народжують дітей — це фундаментальна благодійність, життєдайність.


Ви були народжені й виховані у західній культурі. Як це вплинуло на ваше розуміння благодійності?

Я бачив, як батьки щедро жертвували на Церкву, на різні українські діаспорні ініціативи, на наукові проєкти, на потреби бідних. Як члени української діаспори, вони відчували велику відповідальність за спільноту — за спільне добро. Це було нормою: бідні емігранти, які приїхали в чужу країну ще наприкінці ХІХ століття ні з чим і мали великі родини (часом по 5–10 дітей), з покоління в покоління підтримували різні проєкти. Вони по центу накопичували на будівництво своїх церков, шкіл, на культурні та мистецькі події.

Очевидно, це було пов’язано з болісним фактом українського поневолення, вічного тиску на мову, церковне життя, культуру. Було таке розуміння: в Україні не можуть, отже, ми мусимо. Діаспорна благодійність реалізовувалася в контексті благодійності західного суспільства, де це є нормою. В Америці люди платять високі податки, але водночас є значний відсоток громадян, заангажованих у приватну благодійність. Вони хочуть давати іншим свій time, talent and treasure. Тобто жертвувати часом, компетентністю й матеріальними ресурсами заради блага інших.

Серед американців також є культура не лише накопичення коштів за життя, а й передання їх — посмертне меценатство, я б сказав. Церкви, університети, медичні інституції часто отримують поважний статок, який хтось їм залишає у своєму заповіті. Отже, в українській діаспорі в Америці, в інших країнах розуміли, наскільки плідно, корисно і, зрештою, приємно і вдячно віддавати, давати від себе.

Український католицький університет у Львові — спадкоємець УКУ, який 1963 року у Римі заснував патріарх Йосиф Сліпий, і постав на благодійних внесках тисяч вірних, насправді користав з того, що мусив бути благодійним проєктом.

Як саме?

Було зрозуміло, що держава не фінансуватиме УКУ, а Церква як інституція не має ресурсів, щоб його утримувати. Тому спочатку дискусія про підтримку університету розвинулася поза межами України. Жертводавцями, які робили найвідчутніші внески, були не українці за походженням, а люди, які вважали, що посткомуністичній Україні потрібен такий університет. Вони вникали в суть і допомагали розвивати його не лише фінансово, а також навіть концепційно.

У цьому процесі був постійний цикл: огляд потреби, бачення, як піти назустріч цій потребі, пошук підтримки, реалізація, звітування і вдячність. Досвід УКУ вкотре показує, що ідея спрацьовує, коли є синергія кількох складових: візія, відповідальні люди, пожертви, виконана робота, звітування за неї і свято вдячності — моменти, коли всі учасники, виконавці й жертводавці можуть спільно порадіти за результат.


Благодійні бенкети УКУ ― це, власне, етап спільного святкування?

Саме так. У сприйнятті більшості ціль бенкету — просити про пожертву. Це теж. Але передусім ми звітуємо, потім дякуємо та святкуємо. Завдяки цьому з’являються спільні знаменники, які дозволяють сказати: «Бачите, як добре, що ви це підтримали». Тоді ми пропонуємо людям те, до чого вони могли б долучитися. Можна бути корисним у певній програмі, проєкті чи підтримати стипендією людину, долучитися до наукового дослідження чи створення книжки. Ми пропонуємо речі, які йдуть назустріч потребам, які ви бачите в суспільстві, у своїй душі, родині, бізнесі. Фандрейзинг керується євангельським постулатом: ти допомагаєш людям давати, розкритися, бути меншими егоїстами. Духовність цього служіння — не у тому, щоб дивитися в кишеню й думати, як до неї сягнути, а щоб бачити особистість і допомогти їй робити добро.

Людей, які фінансово підтримують університет, у середовищі УКУ найчастіше називають «жертводавцями». Чому саме так? Знаю, що деякі благодійні організації в Україні уникають у своїх комунікаціях слова «жертва», бо воно має негативну конотацію у сприйнятті більшості — мовляв, «я мушу чимось пожертвувати». Чому ви оперуєте саме цим поняттям?

Мирослав Маринович [правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, віцеректор Українського католицького університету, — TU] не раз говорив і писав, що в Україні слово «жертва» має погане значення. Бо ж справді, бути жертвою геноциду — погано, без сумніву. Але жертовність для християнської цивілізації завжди була важливою і прототипною чеснотою, бо для християн спасіння приходить саме через жертву. Зрештою, воно для всіх приходить через жертву, але не всі це розуміють. Материнство вимагає жертви, яку сьогодні не всі хочуть робити. Тобто розуміння жертви то поглиблюється, то зникає. Коли з тебе роблять жертву — це важко. Але коли ти відкриваєшся на пасхальне звершення жертви, то розумієш, що хрест веде до Воскресіння. Ісус іде на жертву, але робить це свідомо і вільно. Жертва плідна, коли є вільною.

Очевидно, ми зараз говоримо про найсокровенніші, найглибші та найскладніші істини. Деякі з тих, хто формувався у 90-тих і досвідчив брутальний спосіб ведення бізнесу цих часів, не завжди готові думати категоріями жертви. Можливо, хтось з донорів зі своєї пожертви хоче собі щось «купити» — скажімо, славу, добре ім’я чи вибілити свою репутацію. Такий жест також може відкрити людину до глибшого рівня, я в тому переконуюся на практиці. Але тут треба не надто ідеологізувати процес і допомогти людям рости у розумінні.

Чи маєте приклади, коли ви бачили, що людина робила добро з егоїзму, але сам цей вчинок змінював її?

У багатьох випадках потенційний донор спочатку бачив мене як людину, що просить кошти. А згодом ми ставали партнерами та друзями у добрій справі. Навколо цього наростає життя. З одного проєкту розвивається спілкування, яке включає потім зустріч із мистецтвом, культурою, спільне паломництво, молитву, світло, свято. Це відбувається у сегментованому, покаліченому світі, який технічно й технологічно багато чого має, але часто в ньому бракує сопричасників, тих, хто робить щось спільно. І для мене, як для того, хто турбується про жертводавців, цей процес також включав певну еволюцію.


Із чого взагалі все починалося? От перед вами стоїть завдання — відновити університет і розвивати його. Вам для цього потрібні кошти. Що ви робили, до кого зверталися?

Блаженніший Мирослав Іван Любачівський [предстоятель Української Греко-Католицької Церкви 1984–2000, — TU] попросив зайнятись цим проєктом, коли не було ще ані землі, ані будинку, ані викладачів, ані програм чи книжок. Ми мали починати з навчання богословів, а з 52 мільйонів українців не було жодної людини з нормальною богословською освітою. Та й не могло бути. Про цей проєкт через отця Івана Дацька [особистий секретар патріарха Йосифа Сліпого, — TU], який був посередником і нашим голосом у певних зовнішніх колах, довідалася фундація «Porticus» [організація, що курує благодійні програми, заснована родиною європейських бізнесменів. Щороку фундація підтримує близько 2000 проєктів у 90 країнах світу, — TU].

У червні 1993 року ми презентували їм концепцію, над якою було багато праці і яка називалася «УКУ 2000». Тобто Богословська академія, яка відновлювалася в 1994 році, мала перерости в університет в 2000-му. Потім ми зрозуміли, що це занадто швидко. А зрештою ця трансформація відбулася в 2002—му. Ця фундація, якщо не помиляюся, у перших 5–7 років покрила до 60 % усіх наших витрат. А загалом від 1993-го до 2020 року вона пожертвувала УКУ близько 25 мільйонів доларів. Вони допомогли нам розбудуватися. У 2000-х роках вони підняли нас на вищий рівень, як очікувань так і підтримки. В 2008 році фундація була готова виділити нам чотири мільйони на будівельний проєкт університетського містечка. Але коли ми розробили концепцію, ті чотири мільйони до 2016 року перетворилися на майже 20.

Були й інші міжнародні фундації, які теж давали нам кошти на початку, ще з 1992 року. Щоб забезпечити всі старі і нові програми, спорудити будинки і започаткувати нерухомий інвестиційний фонд на стипендії студентам з незаможних родин та інші потреби університету, протягом 2010–2016 років ми хотіли зібрати 65 мільйонів доларів, а зрештою зібрали 67,1 мільйонів. Поширення кола донорів і їхніх пожертв — це довготривалий процес довіри. Це пов’язано з розвитком стосунків. Мається на увазі дружба, сопричастя, адже стосунки, коли ти свідомо відкриваєшся на Божу присутність, мають колосальну перспективу.

Ви говорили про культуру благодійності у США і те, яким травмованим є українське суспільство в цьому контексті. Можете згадати, як це змінювалося, якщо говорити про підтримку жертводавців не з-за кордону, не із середовища діаспори, а власне українського?

Наші бенкети відбуваються вже близько 20 років. Все почалось із Нью-Йорка, і спершу ми проводили їх тільки у США. Перші років десять у діаспори було чітке переконання: треба допомогти, бо в Україні ще не розуміють значення такого університету. Бенкети також відбувалися в Канаді та згодом в Україні й інших країнах Європи. Знаково, що першу пожертву на кампанію 2010–2016 рр. склав теперішний папа-емерит Бенедикт XVI, ніколи не будучи в Україні. Сумарно, більшість коштів все ж йшла з-за кордону. Але в один переломний момент відбулася передача естафети. 2014-го року, якраз після Майдану, на бенкет у Нью-Йорк приїхало 50 підприємців зі Львова зі своїми родинами. Вони задекларували свою відповідальність за університет.

Ще, скажімо, 2007 року один із працівників щиро мені зізнавався, що в Україні неможливо збирати кошти. Я йому казав: спокійно, терпеливо. Тобто на той момент відділ розвитку (відділ університету, що займається пошуком коштів) не мав особливих успіхів в Україні і не був переконаним, що це вдасться. А 2014 року вже приїжджають у США підприємці зі Львова, які репрезентують новий феномен, нове покоління. Серед них мало людей, яким більше 60 років. Це переважно люди віком 40–50 років.

Колись нью-йоркський бенкет був найщедрішим. Збірка могла сягати до 400 тисяч доларів. Тепер найщедріший бенкет відбувається у Києві: минулого року зібрали 13 мільйонів гривень, цьогоріч — майже 10, навіть попри карантин і те, що подія відбувалася онлайн.


Що тримає довкола університету всіх цих людей сьогодні?

Думаю, в кожному випадку є своя ниточка, сплетена з різних ворсинок. Але глобально — те, що проникає всюди: це цінності, глибокі духовні засади і, зрештою, розуміння жертовності. Прийняття того, що жертва не є негативом, а є життям.

І це стосується не лише донорів, а й працівників. Років десять тому нашу Наталю Климовську [нині — проректорка з розвитку та комунікацій] та Олю Зарічинську [керівниця відділу розвитку УКУ] запрошували працювати в мерію з утричі більшими зарплатами. Але вони залишилися. От у цьому є жертовність. Вони творили університет для чужих дітей, а зрештою побачили, як і їхні діти у ньому розквітають. Десь 22 чи 23 роки тому Наталя принесла на роботу свого сина Марчика, я його взяв на руки і кажу: «Може, дитино Божа, ти будеш тут колись вчитися». Цього року він був салютатором — виголошував промову на випускних урочистостях. Це зворушує.

Людей тримає досвід жертви: я сам менше матиму, але буде більше спільного добра, у тому й мені добре.

Поговорімо ще про іменні стипендії. Я сама є випускницею УКУ — ця освіта стала для мене трампліном у професію, і отримати її я змогла лише завдяки тому, що виборола стипендію, яка покривала вартість навчання. Я знала ім’я жертводавця, який оплатив навчання геть незнайомій дитині, і це підсилювало відчуття відповідальності, вдячності й розуміння, що не можу знехтувати цією підтримкою. Чи так було задумано? Запроваджуючи стипендії, ви мали на думці поширювати таким чином ідею ділитися здобутим?

Так. Тут є дві цілі. Перша, звісно ж, навчання талановитих студентів. Друга полягає якраз у тому, щоб підвищити відповідальність. Приватні університети плекають асоціації випускників. Асоціація випускників Гарвардського університету, наприклад, є глобальною й інтернаціональною — і згодом колишні студенти самі стають донорами. Є також третя додаткова ціль, бо жертводавець, який має контакт із тим, кого підтримує, робить цей процес живішим.

Але маємо випадки, коли жертводавець зробив немалу пожертву, але просив про анонімність. До речі, про підтримку від згаданого фонду «Porticus» перші 20 років ми не мали права ніде публічно згадувати. В усіх листах вони вказували, що пожертви є анонімними. Тепер фундація змінила свою політику.


Вас зворушує така жертовність? Можете поділитися котроюсь з історій, яка особливо закарбувалася в пам’яті?

Є різні такі історії — їх не мусить бути багато. Була жінка, яка сьогодні мала би близько 100 років. Вона була дуже простою, працювала прибиральницею, а ще купила один чи два будиночки, коли вони були дешевими, і здавала їх в оренду, тим самим сплачуючи позики. За життя накопичила в банку 20 тисяч доларів. В 2000—их вона покликала мого батька і сказала, що хоче дати ці кошти «на школу вашого сина в Україні». Людина віддала все, що заробила за життя! Людина, яка сама заледве читала, віддала всі накопичення на університет, назви якого не могла до кінця запам’ятати. Такими були ці емігранти. Ця жінка, гадаю, отримала велике задоволення через те, як вклала гроші, які так тяжко заробила. Я думаю, у цьому є щось Боже.

Або приклад одного чоловіка. Його родина походила з Поморян (Золочівський район на Львівщині), де народився мій батько. А сам він народився вже в Америці. Був учителем економіки у Stuyvesant High School — це найкраща публічна середня школа у Нью-Йорку. Вони з дружиною не мали дітей. Свою зарплату він інвестував на біржі. Якось йому до рук потрапила брошурка про УКУ. І він записав нам у спадок чотири мільйони доларів. Через рік чи два після того він помер. Дуже скромний чоловік. Він віддав нам усе, що мав. Коли служу проскомидію [частина літургії, під час якої поминають членів Церкви] і думаю про цього чоловіка, мені стає тепло.

Фото: Український католицький університет
За матеріалами Марічки Паплаускайте для інтернет-видання «The Ukrainians»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae